Навіть якби у Кремлі порядкували "ліберали", то, як і нині, з Москвою можна було б торгувати чи проводити культурний обмін, але нічого більше

Політичну підсвідомість поляків щодо Росії досі визначають рядки "До друзів москалів" [з "Дзядів" – Z]. Ми живимося упередженням, яке стверджує, що Росія має спершу демократизуватися, лібералізуватися і загалом цивілізуватися, щоб польсько-російські відносини поліпшали. Коли з’ясовуємо, що ці упередження не обперті на реалії, то почуваємося розчарованими і фрустрованими. Надто коли наш погляд відрізняється від німецького, французького чи американського.

Нещодавно на шпальтах додатку Plus-Minus Ян Рокіта порушив проблему того, якою є нині Росія ("Ми мусимо чекати", Rzeczpospolita, 3-4 жовтня 2009 року).

На його думку, Росія переживає процес "денікінізації". Ми є свідками посмертної перемоги Білої Гвардії у громадянській війні "на втіху світу і страх поляків". Така Росія зовні виглядає як помірковано прозахідна, з широкою сферою політичних свобод. Але поляки сприймають її по-іншому – як антизахідну авторитарну державу, тому що точкою відліку для нас є "демократична" епоха Єльцина, а отже, період, доволі нетиповий для російської історії. І це все від Рокіти. Ходімо, проте, далі.

20 років з однією командою
Проект уподібнення Росії Заходу в 90-х роках минулого століття виявився промахом. Суспільне невдоволення, спричинене драматичним перебігом політично-економічної трансформації, було серйозною перешкодою для окциденталізації росіян. Вони хотіли західного добробуту, але не західних політичних і економічних інструментів, необхідних для його досягнення. І тому те, що не вдалося за Єльцина, вдалося якоюсь мірою за Путіна.

Політичним інструментом підвищення рівня життя російського суспільства стала "суверенна демократія" (термін, запроваджений відомим кремлівським політиком Владіславом Сурковим). У цій моделі, іменованій з пейоративним забарвленням "керованою демократією", демократичні процедури служать фасадом, за яким криється підпорядкування політичного й економічного життя інтересам державної еліти. Будь-які прояви цього підпорядкування можна пояснити необхідністю зберегти суверенітет держави від неприборканих ринкових сил – і глобальних, і місцевих. В обмін на це росіяни за Путіна відчули у своїх гаманцях економічну кон’юнктуру, яка покращується через високі ціни на нафту і газ. Отже, Росія пішла не за Заходом, а за країнами Перської затоки, збагачуючись на експорті сировини. Вибух світової кризи загальмував цей процес, але наразі не зумовив жодних фундаментальних змін.

Груба помилка, проте, вважати, що новітня історія Росії складається з двох особливих епох: "демократичної" – єльцинської, й "авторитарної" – путінської. Це міф пропаганди, крім того, дуже зручний і для нинішнього табору влади, і для опозиції. Прокремлівські "патріоти", такі як Сєрґей Марков, офіційно стверджують, що відмінні від західних стандартів методи путінського режиму – це ціна, яку слід було заплатити за вихід з періоду анархії та хаосу 1990-х років.

Своєю чергою, опозиційні "ліберали", такі як Боріс Нємцов, вважають 1990-ті роки періодом болісної, але й здійсненої в правильному напрямі політично-економічної трансформації, яку "корпорація КДБ" загальмувала, коли захопила владу. Тим часом не можна забувати, що Путін був людиною Єльцина. Росія вже майже 20 років належить фактично тій самій команді, у якій змагаються між собою різноманітні фракції і яка впродовж двох десятиліть обіцяла просто різноманітні варіанти управління державою. Проте з моменту краху СРСР олігархічний державний капіталізм є безперервним явищем. У цьому нічого дивного. У Росії влада і власність століттями взаємопов’язані.

Повернімося, утім, до "суверенної демократії". Її супроводжує визначена історична політика. Пострадянське калькування в цій сфері може свідчити про тривалий спадок більшовизму. Це означало б, що ми маємо справу з небезпечним спадкоємцем "імперії зла", що за нових умов й далі мобілізує своє суспільство до війни із Заходом. Проте цього немає.

Сьогоднішня Росія – це дійсно, як можна зробити висновок з роздумів Рокіти, держава контрреволюції. Однак тут йдеться про доволі специфічну контрреволюцію, у якій сповнюється гегелівська діалектика історії. Це своєрідний наратив "кінця історії". Йдеться про подолання суперечностей і конфліктів, що роздирали Росію не тільки на початку 1990-х років, але й у ширшому часовому проміжку. Умовою цього є укладення в російській ментальності вічного миру між царизмом і "диктатурою пролетаріату", традиціоналізмом Православної церкви і світською сучасністю, духовністю і консумеризмом, нарешті, між дисидентською антикомуністичною діяльністю і службою в КДБ (звідки ми це знаємо?).

Така історична політика корениться, здається.., у міжвоєнному періоді. 1921 року група білих російських емігрантів опублікувала у Празі збірку текстів "Зміна дороговказів" [Смена вех]. Від назви цієї публікації групу прийнято називати "смєновєховцами". Її головний представник Ніколай Устрялов вважав, що лад СРСР – як редиска: зовні червона, а всередині біла. Згідно із цим баченням, Радянський Союз – це не стільки ідеологічний проект, скільки чергова еманація російської імперії, інтереси якої реалізують, хочеш не хочеш, більшовики. Устрялову, проте, не вдалося випросити в них ласки. 1935 року він приїхав у Радянський Союз, але 1937 року його звинуватили у шпигунстві, а також "контрреволюційній діяльності" і стратили.

Постмодерністська ксенофобія
Погляди "смєновєховців" пасують до діалектики російського "кінця історії", але аж ніяк не стануть ідеологічним інструментом відновлення імперії у традиціоналістському сенсі. Росіяни, як і інші народи Центрально-Східної Європи, є об’єктом впливу глобалізації, напрями якої визначає саме Захід. Отже, вони заглядаються на західні взірці споживання і прагнення до індивідуального успіху. Стають типовою постмодерністською атомізованою масою. Вони готові підтримувати авторитарні нахили "суверенної демократії" та її великодержавні прагнення, але цінують їх лише з погляду прагматизму. Власне це відрізняє їхню позицію від старосвітських, сентиментальних позицій ветеранів Великої Вітчизняної війни. Зберігаючи логіку своєї історії, Росія водночас пристосовується до глобального, постмодерністського тренду.

У цьому контексті ставлення російського суспільства до торішньої війни в Грузії виявилося симптоматичним. На думку соціолога, директора "Левада-Центру" Льва Ґудкова, росіяни підтримали дії Кремля, оскільки вирішили, що цей конфлікт спричинила Грузія. Водночас у російському суспільстві домінували антивоєнні настрої. Проте вони були не виразом якихось моральних рефлексів, а нудьги та цинізму. Під поверхнею підтримки кремлівської політики змішалися схвалення, байдужість і розчарування.

Отже, гучні слова російських політиків про державу, батьківщину, народ, гордість за вітчизняну історію – це лише знані з потьомкінських часів засоби, які служать діям, що імітують різні високі справи. У Росії не відроджується ні націоналізм, ані більшовизм, лише квітне нігілізм. Як зауважує видатний польський кремленолог Влодзімєж Марціняк, цей нігілізм сприяє ксенофобії, особливо щодо мігрантів з Кавказу та Центральної Азії. Це тому, що Росія стає чимось, чим ніколи не була – з імперії перетворюється на національну державу. Дають про себе знати проблеми з іммігрантами з колишніх радянських республік, які відбирають робочі місця в корінних росіян. Ксенофобська поведінка свідчить, проте, не про мобілізацію суспільства, а про тенденції до розкладу в ньому.

Нині, напевно, альтернативи такого стану. Інакше й не може бути. Провідний російський дисидент часів і комунізму, і посткомунізму Владімір Буковський сказав декілька років тому, що його не цікавлять великі ідеї, тому що у XX столітті вони поглинули величезну кількість жертв. Натомість Буковського цікавлять малі справи, наприклад, як навчити російського чоловіка не пиячити до втрати свідомості і приносити гроші додому. На жаль, такі поштиві, ліберально-міщанські за духом думки розкривають лише безпомічність сьогоднішніх російських опозиціонерів.

Месіанство проти гравітації
Отже, залишається відповісти на запитання: чи такої нігілістичної Росії треба побоюватися? Однією з відповідей, напевно, може бути визнання російського ідеолога неоєвразійства Алєксандра Дуґіна: "Захід хоче переконати Росію, що її поразка в Холодній війні аналогічна поразці ІІІ Рейху. Але справжня аналогія – це поразка Німеччини в Першій світовій війні. (...) Тепер Росія також прагне повернути втрачені позиції, хоча це не означає того самого шляху, який обрала веймарська Німеччина" (Europa, 5 вересня 2009 року).

Дуґін – це юродивий сучасної російської політичної думки. Каже те, чого не говорять інші з якихось причин. Хоча, мабуть, його щирість є такою, як потьомкінське село, і підлягає чиємусь контролю. Проте Дуґін стверджує щось, чим ми не повинні нехтувати: "Імперські прагнення Росії – це не моральний вибір, а доля. У цьому контексті вони не підлягають оцінюванню в категоріях добра і зла. (...) Росія завжди прагнутиме розширити свою зону впливу в західному напрямі, а Захід розширюватиме свою у східному. Народи, які проживають між Росією та Заходом, завжди перебуватимуть у перехідній зоні".

А отже, Росію неможливо змінити. Геополітика керується законами фізики. Вони є чимось іншим, ніж романтично-месіанська парадигма польської політики. Моральні аргументи "Христа народів" (повага до суверенітету менших і слабших країн) нічого не кажуть впливовим особам цього світу, які вірять у геополітичний закон гравітації. І якщо такі політики, як Ґаррі Каспаров чи Андрєй Ілларіонов, такі рухи, як російська "Солідарність" чи "Інша Росія", якимось дивом здобудуть колись владу і захочуть замінити "суверенну демократію" на більше схожу на західні зразки систему, то суть польсько-російських відносин залишиться незмінною. Звичайно, як і нині, з Москвою можна буде торгувати чи вести культурний або освітній обмін, але нічого більше. Ворог (у сенсі, який надав цьому слову Карл Шмітт) залишиться ворогом.

Хіба що станеться по-іншому. Після захоплення Кремля нинішні опозиційні "ліберали" замість того, щоб розпочати співпрацю зі службовцями політичної поліції середнього і нижчого рівня (з часів опричнини Івана Ґрозного політична поліція відіграє ключову роль у здійсненні влади в Росії), оберуть справді божевільний варіант – захочуть віддати Москву в руки ліберальних демократій Заходу. Якщо Захід збережеться до цього часу. Так чи інакше, тоді романтично-месіанська парадигма польської політики набуде нового значення. А "До друзів москалів" стане гаслом реальної польської цивілізаційної місії на сході. Тільки чи матимемо ми ще тоді справу з москалями?