Певно, в жодному українському підручнику з історії чи філософії читач не знайде згадки про те, що на теренах сучасної Одещини, Миколаївщини та Херсонщини існував паралельний слов’янсько-християнському культурний світ. Цей світ належав до мусульманського цивілізаційного простору та, на противагу тому, що часто пишеться в нашій літературі про тюркських кочівників, мав свою багату культурну, релігійну та навіть філософську традицію. Мислителі й представники інтелектуальної еліти, про яких піде мова в цій статті, були сучасниками найвідоміших християнських мислителів України, зокрема й Григорія Сковороди. Утім, повторимося ще раз, для абсолютної більшості наших істориків та культурологів їхня спадщина залишається «незвіданною землею».

Регіони Єдісан та Буджак у XVII та XVIII столітті

Мова йде про такі цікаві регіони, як Єдісан та Буджак. Єдісаном («Край сімидесяти тисяч») у XVII та XVIII столітті називали територію між Дністром та Південним Бугом, північна межа якого проходила по річці Кодима. На Кодимі розташовувався чи не найпівнічніший форпост Османської імперії – місто Балта, яке лише в 1791 році відійшло до Російської імперії. А ще з кінця XVII – початку XVIII століття тут мешкали ногайські племена, які формально підпорядковувалися Кримському ханству, але зазвичай зловживали своєю свободою, тож у політичних та військових стосунках були доволі мінливими та навіть анархічними. Найбільш розвинутим (як у плані культури, так і економіки) був прибережний регіон, зокрема, місто Очаків та його околиці, узбережжя Дністра та Південного Бугу.

Приблизно така ж картина спостерігалася й в Буджаку, регіоні, який займав південь сучасної Одещини, а також придунайські степи Румунії та Молдови. Так само, як і Єдісан, Буджак потрапив у зону впливу Російської імперії, яка поступово відбирала османські землі (між іншим, не без допомоги українських козаків, розділених між двома імперськими силами). Уже в 1812 році більша частина Буджаку потрапила до рук росіян, а проосманські козацькі формування із Задунайської Січі залишили цей регіон. Із Буджаком, зокрема, була пов’язана дивовижна кар’єра українського письменника й політичного діяча Михайла Чайковського (1804 – 1886), який в 1850 році разом із козацьким загоном перейшов на службу до султана Абд аль-Маджіда І.

Найбільшим містом Буджаку був Аккерман («Біла фортеця»), сучасний Білгород-Дністровський. Це давнє місто, засноване ще в IV столітті до нашої ери, опинилося в руках османів у 1484 році. У XVII-XVIII столітті мусульманський Аккерман досягнув вершин свого культурного розвитку. Османський мандрівник Евлія Челебі, який відвідував Буджак та Єдисан у 1657 році, описує декілька славетних мечетей (мечеть Баязіда, мечеть Менглі-Гірея) та згадує про існування аж сімнадцяти мектебів, тобто початкових шкіл. Більшу частину населення Аккермана складали купці (серед яких були представники різних етносів та релігій), а також військові, переважно кримські татари.

Накші Алі Аккірмані із Константинополя

Особливу цікавість викликає мусульманська релігійна й наукова активність у цьому місті. У історію Османської імперії увійшло декілька постатей, які напряму були пов’язані з Аккерманом та його околицями. Саме тут провів останні роки свого життя османський поет Накші Алі Аккірмані (пом. бл. 1655 р.). Походив Накші Алі Аккірмані із Константинополя, належав до накшбандійського суфійського братства. Переважає у його поетичній творчості (зокрема, збірці Айну ль-Хайя, «Джерело життя») тематика людського щастя, яке Накші Алі Аккірмані вбачав у виконанні людиною Божественної волі. І хоча про життя самого поета відомо досить мало, його твори вважаються одними з найкращих зразків османської містичної поезії. Хочеться вірити, що колись знайдеться й перекладач цих шедеврів і на українську мову.

Алі бін Абдалла Ефенді Аккірмані

Вже уродженцем самого Аккерману (або його околиць) був Алі бін Абдалла Ефенді Аккірмані, сучасник Накші Алі. Утім, Алі бін Абдалла належав уже до кола правознавців, зокрема, уклав чимало юридично-богословських відповідей (фетв) на актуальні в його часи питання ісламського права. Писав Алі бін Абдалла арабською мовою. Цікаво, що одина із копій його збірки фетв була переписана в 1647 році Мехмедом бін Валі Кафауві, вихідцем із кримської Кафи (нині Феодосія). Зберігається цей рукопис у Національній бібліотеці в Анкарі. Це може свідчити про тісну взаємодію між релігійними колами Єдісану, Буджаку та Криму, яка справді мала місце у вказаний період часу.

Муса Аккірмані

Сучасником Алі Накші Аккірмані та Алі Аккірмані був дехто Муса Аккірмані, про якого, на жаль, ми знаємо дуже мало. Походив він також із Аккерману й був автором декількох праць, серед яких зберігся невеликий трактат по арабській граматиці. Рукопис цього твору, датований 1635 роком, зберігається в Народній бібліотеці м. Адана (Туреччина). Інші твори Муси Аккірмані, на жаль, поки не знайдені.

Ахмад бін Хусайн бін Мустафа Аккірмані

Дещо краще відома постать Ахмада бін Хусайна бін Мустафи Аккірмані, який народився в Аккермані поблизу 1700 року. Почесний титул «сейїд», який фігурує перед його іменем, вказує на те, що вчений вважався нащадком Пророка Мухаммада. Отримавши добру освіту (вірогідно, в Константинополі), Ахмад Аккірмані займав посаду судді в різних містах Османської імперії. Переважно це був сам Буджак та сусідні балканські регіони, зокрема міста Разград (Болгарія) та Сараєво (Боснія і Герцеговина), а також Ізмір (Туреччина). Помер Ахмад Аккірмані в 1775 році. Зберігся й автограф однієї з його праць, тобто власноруч написаний оригінал. Віднайти цей рукопис можна в Народній бібліотеці Аднана Отюкена (Анкара). Називається твір, написання якого було завершено 21 мухаррама 1189 року (23 березня 1775 Р. Х.) досить цікаво: «“Джерело річок” – пояснення на “Місце зустрічі морей”» (Умда аль-Ангар фі шарх Мултака аль-Абхар). Таким чином, праця Ахмада Аккірмані, яку він назвав «Джерело річок», є коментарем до іншого твору («Місце зустрічі морей»), написаного ханафітським правником із Сирії Ібрагімом аль-Халаббі (пом. 1549). Коментар Ахмада аль-Аккірмані стосується переважно запитів практичного характеру (фуру’а, «гілок» ісламського права), зокрема тих норм, які регулюють питання спадщини, шлюбу, покарань, торгівельних відносин. Як засвідчує сам Ахмад аль-Аккірмані, під час написання цього твору, потребу в якому автор відчував на самому початку своєї діяльності як судді, він користувався працями таких знаних авторів, як Фахр ад-Дін аз-Заляї (пом. 1343 р.), Зайн ад-Дін аль-Айні (1433 – 1488 рр.), Абу Убайд Аллах аль-Махбубі (відомий як Садр аш-Шарі’а, пом. 1347), ’Абд аль-Латіф ібн Малік (пом. 1398 р.), Мулла Хусрув (пом. 1480), Абу ль-Хасан Ахмада аль-Кадурі (973 − 1037 рр.), Нух Ефенді (пом. 1569/1570), Бурган ад-Дін аль-Маргінані (1135 − 1197), Шамс ад-Дін аль-Кугустані (пом. 1546 р.), ібн Камаль (пом. 1534 р.), ’Абд ар-Рахмана Шайхі Дамад (пом. 1667 р.) та ін. Як бачимо, Ахмад Аккірмані був чудово знайомий як із теоретичними, так і практичними напрацюваннями в галузі ханафітського права. На жаль, відомостей про інші праці цього автора поки не знайдено.

Мухаммад бін Мустафа аль-Аккірмані з Білгород-Дністровського

Найбільш відомим ісламським ученим із Білгорода-Дністровського можна вважати Мухаммада бін Мустафу аль-Аккірмані. Народився він в самому Аккермані наприкінці XVII століття, отримав чудову освіту, був ходжою, тобто вченим при дворі султана Османської імперії. Пізніше займав адміністративні посади, зокрема в Каїрі та Ізмірі. Нарешті, в 1760 році Мухаммад аль-Аккірмані був призначений ханафітським суддею в Медині, яка в той час, разом із Меккою, належала до Османської імперії. Прослужив на цій високій посаді Мухаммад аль-Аккірмані лише рік, завершивши в місті Пророка свій життєвий шлях у 1761 році. Незважаючи на свою кар’єру поза межами батьківщини, вчений не втрачав свого зв’язку із рідним краєм, скеровуючи туди своїх учнів: так, у 1757 році його вихованець Муртада Ефенді, який походив із Криму, став головним суддею (каді) Єдісану. Завдяки блискучому знанню релігійних та світських наук, сучасники порівнювали Муртаду Ефенді із видатним мислителем-суфієм Абу Хамідом аль-Газалі та богословом Фахр ад-Діном ар-Разі. Про це, зокрема, повідомляє «Хроніка» Саїд-Гірея, який був на той час воєводою (сераскер) Єдісану.

Не останню роль у цьому зіграла й сама постать Мухаммада аль-Аккірмані. Важко навіть перелічити усі праці, автором яких він був. Лише самостійних робіт можна нарахувати близького десяти; а з коментарями, перекладами та супракоментарями таких налічується понад шістдесят. Серед робіт Мухаммада аль-Аккірмані є праці, які стосуються богослів’я, тлумачення Корану, хадісознавства, арабської мови, логіки, правознавства та ін. галузей релігійних наук. Будучи послідовником османського реформатора Мухаммада аль-Біркауві (XVI ст.), Мухаммад аль-Аккірмані належав до руху кадізаделітів, які виступали за очищення сунітського ісламу від «нововведень». Наприклад, кадізаделіти критикували надмірне захоплення суфізмом, типове для османської релігійної культури. Саме в такому дусі написаний коментар Мухаммада аль-Аккірмані до «Сорока хадісів» аль-Біркауві, який зберігся в десятках рукописів та вперше вийшов друком у 1905 році в Стамбулі. Перша частина цього твору, в якій Мухаммад аль-Аккірмані розглядає хадіс «вчинки оцінюються згідно з намірами» містить фундаментальний виклад ісламської етики, зокрема й розгляд питання про свободу волі та відповідальність. Не менш цікавими були й суто богословські праці вченого – наприклад, у творі з доволі красномовною назвою «Перлове намисто з пояснень нескінченності божественного знання» (також збереженого в численних рукописах) Мухаммад аль-Аккірмані виступає з позицією, близькою до думок видатного мислителя ісламу ібн Сіни. Утім, Мухаммад аль-Аккірмані не просто повторює думки ібн Сіни, а й частково виступає із критикою його найвідоміших послідовників та коментаторів (Насір ад-Діна ат-Тусі, Джаляль ад-Діна ад-Даввані та ін.). Сам Мухаммад аль-Аккірмані намагався довести, що ідея нескінченності та всеосяжності божественного знання може бути пояснена з точки зору людського розуму, тобто логічними засобами. Цей раціоналізм, консервативний (в силу прив’язки до класика ібн Сіни) та критичний (через незгоду з твердженнями пізніх авторів) водночас, спостерігався й в інших працях Мухаммада аль-Аккірмані. Наприклад, у «Посланні про часткову волю», яке, на відміну від інших робіт, було написано староосманською, а не арабською мовою. У ньому вчений розглядав проблему передвизначення, яка цікавила мислителів ісламу ще з початку VIII століття. На його думку, людина, яка лише виконує «створені Богом» вчинки, діє свідомо, з чого, в свою чергу, випливає раціональність як основа для етики (а не страх перед покаранням чи бажання отримати винагороду). Цією позицією Мухаммад аль-Аккірмані намагався віднайти істину в дискусіях вчених матуридитської та ашаритської богословських шкіл, схиляючись, як абсолютна більшість ханафітів, саме до матуридитської.

Цінувалася спадщина мислителя й у Криму, де внаслідок зв’язків півострова із Буджаком та Єдісаном, його сприймали як «свого». Наприклад, у бібліотеці Прінстонського університету зберігся рукопис Мухаммада аль-Аккірмані «Коштовне намисто з пояснень доктрин», переписаний у XVIII ст. двома кримчанами, Валі ад-Діном ібн Абідом та Мухаммадом бін Абд аль-Ганієм безпосередньо з авторського оригіналу. Про це, зокрема, йдеться на останній сторінці самого тексту. Ця та багато інших праць Мухаммада аль-Аккірмані ставлять його в ряд з іншими видатними мислителями цього періоду, а зростання кількості публікацій, присвячене цій постаті (зокрема, в Туреччині), вказує на значимість вивчення його творів для розуміння філософсько-релігійної думки в Османській імперії.

Список учених, які мали безпосередній стосунок до Буджаку та Єдісану, можна було би продовжувати. Більше того, відомо, що саме до цих регіонів та Криму часто скеровували на навчання своїх майбутніх імамів литовські татари, які мешкали на теренах західної України, Польщі, Литви та Білорусі з XV століття. На жаль, обмеженість джерел часто не дозволяє зазирнути в життя ісламських мислителів степової України ще глибше. Так само проблемно й з’ясувати їхнє етнічне походження, адже, окрім кримських татар та ногайців, серед них чи їхніх батьків могли траплятися й навернені в іслам етнічні українці. У XVII та XVIII століттях, зокрема, вони складали досить значиму групу як у самому Аккермані, так його околицях. Утім, кожного року, завдяки все більшій доступності каталогів та першоджерел із бібліотек, стають відомими все нові рукописи. Завдяки цьому є підстави сподіватись, що в недалекому майбутньому відкриються нові сторінки історії ісламу на південних теренах нашої держави.

Михайло Якубович, сходознавець, Острог-Прінстон

Іslam.in.ua

Теги: