У квітні 2015 року Світлана Алексієвич виступила в Києві на Книжковому арсеналі. Представила книжку "Час second‑hand. Кінець червоної людини"

– 35 років я писала цю історію червоної людини, – каже 67-річна письменниця Світлана АЛЕКСІЄВИЧ. – Ішла по головних подіях: Друга світова війна, "Цинкові хлопчики" – це Афганістан, "Чорнобильська молитва" і "Час second-hand". Виявилося, що у 1990-ті ми всі були романтиками. ­Добре пам'ятаю розмову в Парижі з Михайлом Горбачовим. Він саме готував до друку свій діалог із Далай-ламою. Вони там довго щось виправляли. І коли нарешті книжка вийшла, то з'ясувалося, що світ уже зовсім інший. Замість соціалізму ми побачили мафію.

Коли готувала цю книжку, багато їздила Росією, бо це – батьківщина червоної людини. Там поставили найчистіший експеримент. Лукашенко побудував імператорський соціалізм, в Україні – не мені розповідати, що зробив Янукович. А Росію захльостує ненависть – до багатих, сусідів, турків, таджиків.

Пройшлася Києвом – тут зовсім інші люди. Купую фрукти. Коли жінка дізналася, що я з Мінська, питає: а ви за кого? Кажу: за вас. Вона: за кого – за нас? Кажу: за Донбас. Вона відстоювала свою точку зору не так агресивно, як я це чула в Росії. Було зрозуміло, що там ця ненависть кудись рине. Що вона не закінчиться десь у нетрях Росії. Люди в Кремлі це добре почули. Гроші з кишені сиплються, а у світі вони не визнані. Як сказав один французький журналіст, "шпана". Бо гроші в уже врегульованому капіталізмі – не найголовніше. Є моральні основи, на яких стоїть світ. І тому вони спрямували цю ненависть. Ми, як романтики 1990-х, тільки тепер бачимо: Путін ніколи не був тим політиком, якого ми чекали – демократом. Це кадебешник. І в нього була своя лінія. Нещодавно згадували з друзями програми на телебаченні, коли з'явився Путін – "Старі пісні про головне", вся ця ностальгія. Потім пішла навала книжок про Сталіна, Берію, Єжова. Був процес олюднення страшного минулого. Готували майданчик для відновлення цієї імперії.

Дуже рада, що в мені є українська кров. Моя мама – українка. На прикладі України бачимо, як жорстко імперія тримає у своїх обіймах. Нікого нікуди не хоче пускати. Мова не лише про особу Путіна, а й про колективного Путіна. В поїздках Росією опитала сотні людей. У кожному був маленький Путін. Усе, що говорить він, повторює кожна російська людина, яку я чула. Тому сьогодні ця ненависть стала державною ідеологією. Хотіла створити портрет. Оскільки я – радянська людина, прожила 40 років у цій лабораторії, у дитинстві та юності вірила в якісь ідеали. Тільки в Афганістані, коли побачила, як хлопчиків після школи непідготовленими кидали в бій – тоді нарешті відчула звільнення. Ще у Чорнобилі, коли стикнулася з неосяжною безоднею. Все це розв'язали страшні сили, які нам цілковито непідвладні. Хотілося розказати правду з різних точок зору. Як у Достоєвського: кожен кричить свою правду. Сьогодні молода жінка, в якої я купувала фрукти, говорила: "Я не хочу в Європу. Ось ви мені брати – білоруси, росіяни. А там – чужі люди". Це її право. Треба зрозуміти, що може вирости з цього червоного світу. В Україні виросла прекрасна молодь, після першого Майдану вона змогла відірватися. В Білорусі цього не відбулося. У Росії – теж. Найнебезпечніше, що залишилося після імперії соціалізму – це людина.

В Україні звучать слова надії, за ними стоїть якась сила. Якщо не станеться того, про що Наполеон говорив: "Будь-яку революцію може зжерти чиновник". Може, цього разу ви не дасте це зробити. Коли я читала книжку свідчень про Майдан ("Літопис Самовидців", куди ввійшли дописи учасників Євромайдану. – "Країна"), подумала: цього рівня самоусвідомлення себе як нації білоруси ще не пройшли. Такої книжки в Білорусі поки що не можу уявити. Тому що за нею стоїть вчинок. Вчинок нації, який складався з учинків сотень тисяч людей. Це треба було прожити. Продумати, прочитати якісь книжки, щось проговорити. Підняти своє українське минуле і в ньому знайти сили. На жаль, ця робота в нас не відбулася. У Москві бачила "людей із хорошими обличчями" в 2010–2011 роках. Це були не бідняки. А у вас усі вийшли. Сподобалася деталь, що бруківку довбали і прості жінки, і жінки в норкових шубах. Це була якась міфологічна картина. У Москві вперед вийшла якась частина освічених людей, з грошима, що несли лозунги "Кремль, ти нас не знаєш". Це коли їх ще не саджали. А коли їх налякали, вони поїхали за кордон. У Росії зараз усі посольства забиті тими, хто виїжджає. Поїхали майже всі ті, кого я читала – цікаві письменники, журналісти, соціологи. У Росії залишились якісь зовсім інакші люди. Ними легко керувати. Тим більше що запрацювала така важка артилерія, як православ'я. Насаджують православний фанатизм іранського типу. Особливо це видно у провінції. Була світська країна – і раптом такий релігійний фанатизм. Він небезпечний тим, що церква стала одним з інститутів влади. Це не та церква, що жаліє бідну принижену людину Достоєвського чи Гоголя. Це інша церква, яка бачить у людині раба і весь час про нього говорить "раб божий, раб божий". Стоїш на службах – я не помітила на цих обличчях ознак боротьби. Сподіватися можна тільки на час, тому що сьогодні будь-яка тоталітарна система приречена. Лукашенко говорить в інтерв'ю: "Я – не найстрашніший диктатор у Європі". Після подій в Україні та Путіна.

Зараз основне запитання в Білорусі змінилося – з "Як виявити спротив?" на "Як зберегти себе?" Як зберегти особистість у момент тоталітарного засилля? Як не піддатися цинізму, відчаю, залишитись адекватним? Якщо на роботі від десятка людей постійно чуєш: "По Києву ходять фашисти". Коли їхала з Мінська, мене проводжала подруга – професор, соціолог. Каже: "Як ти наважилася їхати в Київ? Там же бандерівці, фашисти, як ти не боїшся?" Я була у відчаї. Це інтелігентна людина, яка прочитала гору книжок. Якщо особа з таким розумом і таким інтелектуальним багажем не змогла протистояти цій пропаганді, то що казати про основну масу. Вони справді так думають.

Нещодавно була в Росії. Втратила багато друзів, бо надрукувала кілька статей на захист України. Дві теми, які зовсім не можна чіпати, – це Путін і Україна. Бо одразу втрачаєш людину. Це якесь нове Середньовіччя. Сідаєш зранку в таксі, а водій запитує: "Ти православна?" – "А в чому річ?" – "Ти сіла у православне таксі". Або завжди читаю оголошення – це ж зріз часу. І там написано: "Здаю двокімнатну квартиру. Тільки православним людям". Чую, що православна людина не вб'є. Запитую: а хто вбиває в Донецьку?

Ті, хто намагається зараз щось зрозуміти, вивчають хроніки часів Гітлера – як це роби­лося тоді. Читала книжку американського професора. 1930 рік. Перша спроба Геббельса сказати, що євреї – не люди. Що у євреїв не треба купувати й шити одяг. І що роблять німці? Ідуть у німецькі магазини, до німецьких кравців і стоматологів. А через два роки євреї вже не мають права ходити тротуаром. І народ це підтримує.

Людину, яка весь час жила без особистої відповідальності, легко намовити на різне. У росіян є приказка: из нас, как из дерева, – и дубина, и икона. Воля відсутня, із нас можна зробити що завгодно. Сьогодні залишитися людиною дуже складно. В Україні, коли країна зробила прорив, – це набагато легше. Говорила з людьми сьогодні на вулиці. У них якісь інші очі. ­Питаю: ви були на Майдані? І кожен щось розповідав. Якщо вона там не була, то казала, що хтось був, сини – у кожного якась причетність і віра. Майбутнє України – відоме. ­Майбутнє Білорусі побачити дуже складно.

Ненависть може породити лише громадянську війну. Вбивати ж треба не людей, а ідеї. Потрібно розмовляти одне з одним. У собі дуже довго виховувала це. В молодості була революціонеркою. Здавалося, що людину дуже легко виправити. Нічого подібного. У людині є все. Вона може бути і звіром, і піднятися високо. Кілька років тому помер мій батько. Він любив комуністичну ідею, просив партійний білет покласти йому в труну. Певний час я з ним жорстко сперечалася, і одного разу тато заплакав. Раптом я зрозуміла, що це – моя близька людина і любов вища за все. Якщо ходити з правдою, як з автоматом Калашнікова, нічого доброго не вийде. Це шлях у насильство. Тільки люблячи людину можна з нею говорити про все – відверто і чесно.

Один чоловік, повернувшись із війни, сказав: "Воювати – це просто. Пішов – і натискаєш на гачок. А повернутись і зробити жінку щасливою – це набагато важче". Я зрозуміла, що є дві теми – любов і старість. Це те, що хотілося б зрозуміти. Про це буде моя нова книжка.



"Письменницький подвиг Світлани Алексієвич вже у тому, що вона єдина відстояла честь нині покійної російської літератури. Російська література нічого не сказала про те, що робиться із сучасною Росією. За поодинокими випадками: Володимир Сорокін і його антиутопії, що виявилися зовсім не утопіями, а цілком реалістичними портретами – "День опричника", "Цукровий Кремль". Але це не сприймали всерйоз. Російська література не підготувала ні російського народу, ні зовнішнього світу до того, що відбувається з Росією. І коли все це скінчиться, коли цей столітній монстр, який сьогодні конає, нарешті сконає і Росія лусне – то історики вчитимуть радянську антропологію за книжками Світлани Алексієвич. Тому що це хроніка глобальної антропологічної катастрофи – що цей монстр зробив із людиною в ХХ столітті. Ця книжка пояснює, хто і чому сьогодні воює у нас на Донбасі. Всіх смажених бурятів, всіх пацанов із вічно п'яної російської глибинки, які беруть кредити, а потім їдуть в Україну воювати. Убивають інших просто тому, що ненавидять своє власне життя. І роблять усе, щоб зіпсувати його в масштабах цілого світу"

Оксана ЗАБУЖКО, 55 років, письменниця

Gazeta.ua

Теги: