Сестра Ліджі сидить за столом у монастирі сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк у Києві. Її родина живе в Індії. Має п’ятьох братів і трьох сестер. За освітою — вчителька англійської мови

— Щодня до мене приходить мінімум 250 людей. Кожен розказує про свої проблеми. Даю пораду й молюся. На кожного виділяю хвилину. Але наперед треба записатися. Раніше без запису бували 600–700 людей на день. Приймала до першої ночі, — розповідає 42­‑річна сестра Ліджі, настоятелька католицького монастиря сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк. Він розташований у селі Павшино, неподалік Мукачевого на Закарпатті. Шість років сестра Ліджі молиться за людей, які звертаються до неї по допомогу.

Сестра Ліджі на тиждень приїхала до Києва, щоб зустрітися з вірянами. Живе у монастирі в приватному секторі столиці. Зовні це — двоповерховий будинок. Біля хвіртки зустрічає помічниця сестри. Просить почекати в їдальні з довгим дерев'яним столом.

За 10 хв. сестра заходить до їдальні. Вона — невисока, у темно-синьому габіті (одяг монахів. — "ГПУ"). Її світське ім'я — Ліджі Паяппіллі. Народилася на півдні Індії у штаті Керала, де переважає католицизм. Її родина понад 600 років тому прийняла хрещення.

В Україну з місією сестра Ліджі приїхала 1999‑го. Наступного року захворіла на туберкульоз кісток і менінгіт.

— Лікарі сказали, що помираю, — сестра сідає за стіл. Говорить сумішшю української та російської. Має тихий високий голос. — Поїхала в Індію, щоб мене там поховали. Була спокійна. Якщо Бог хоче, щоб жила — житиму.

Мої батьки не знали про хворобу. Тільки поцікавилися, чому повернулася за рік, якщо обіцяла приїхати через три. Відповіла, що в Україні мені холодно. Коли лягла в лікарню, пояснила мамі, що трохи болить спина, є там якісь проблеми. Якось навідати мене в лікарні приїхали сестри-монахині. Їм усе розказала. Від них дізналися батьки.

Я не дозволяла, щоб у них виникала жалість до мене. Починала жартувати, створювати веселу атмосферу. Лікарі кілька разів підходили до мене і казали: сестро, не смійтеся так. Я мала рівно лежати, не робити ніяких рухів. А від сміху тіло рухалося.

Перед хворобою мені не подобалося в Україні. Приїхала сюди з індійським менталітетом, культурою. Все порівнювала. І все було не так, як в Індії. Не подобалося, що церкви пусті. До них ходять тільки бабусі. У нас, якщо людина в неділю не пішла на службу, то це ганьба.

В Індії я була активна. Постійно розмовляла, жартувала. В Україні ніхто не має часу на просте спілкування. У наших селах всі одне одного знають. Якщо щось сталося, ідуть підтримати. На похорони збирається все село. У Києві я жила в квартирі. У мене був шок — сусід помер, а ми навіть не знали про це.

Тут могли штовхнути на вулиці і йти собі далі. В метро спершу не розуміла, звідки цей потік людей прийшов і куди йде. Просто стояла розгублено збоку. Коли натовп розсмоктувався, їхала далі.

На вулицях на мене якось підозріло дивилися. Починала сама себе оглядати — щось зі мною не так? Раз сіла у автобусі біля жінки. Вона піднялася і стала далі. Або, коли хтось сідав поруч — зразу до себе сумку. Обхоплю­вали її руками, аби я щось не вкрала.

Якось у метро шепталися "циганка, циганка" і зиркали на мене. Запам'ятала це слово. Вдома у сестер запитала, що воно означає. Сказали: є такий народ, схожий на тебе кольором шкіри. Про нього таке уявлення, що він часто краде.

В Україні вперше побачила, як хлопці з дівчатами цілуються на вулиці. Думала: чому хлопець постійно тримає дівчину за руку? Вона що, може втекти від нього?

Коли була прикутою до ліжка, пообіцяла Богу: якщо отримаю зцілення, то повернуся в Україну.

Сестра Ліджі три місяці лікувалася в Індії. Та результату не було. Постійно приймала знеболювальне.

— Раптом мої аналізи змінилися, — продовжує вона. — Лікарі сказали, що організм починає приймати ліки. Я відмовилася від знеболювального. Стала сідати, потроху ходити. Медики говорили, навіть якщо виживу, то здоровою не буду. У мене хребці гнили, втратили свою форму, тому спина рівно не трималася б. Ходити не зможу, хіба сидіти. Але стала повністю здорова.

Потім повернулася в Україну. І подивилася на все іншими очима. Тепер мені все подобається. І люди теж стали привітні до мене.

Перед поверненням поняття не мала, що тут робитиму, як допомагатиму людям. Якось в Індії до себе в дім мене покликав чоловік. Сказав: сестричко, можете за мене молитися? Дуже мучуся, ніякі ліки не допомагають. Помоліться, щоб я швидко помер.

Я вперше помолилася заступницькою молитвою за людину. Поставила руку на його голову.

Це було в п'ятницю. У неділю чоловік прийшов на службу до церкви. До цього через хворобу рік не ходив. Сказав, що прокинувся наступного дня і з ним було все гаразд. Нікому про це не розказала, бо самій було страшно.

Пізніше у братової дружини виникли проблеми з вухом. Дуже боліло, всередині — інфекція, температура. Пережила три операції. Нічого не допомагало. Хотіла молитися за неї. Але як вона до цього поставиться, думала я. І як відреагує на це родина?

Цілий день ходила неспокійна. Потім підійшла до невістки і попросила дозволу помолитися за неї. Вона відповіла, що буде тільки рада. Я сказала: відкрийте Біблію, де трапиться. І прочитайте. Їй випали рядки, де Ісус зцілює хворого. Я сама не могла повірити.

Після цього я поїхала в Україну. Згодом невістка подзвонила, попросила помолитися за неї, бо має важку мігрень. "А чому ти мене просиш про це?" — я запитала. — "А хіба ти не пам'ятаєш, як після твоєї молитви у мене з вуха перестав іти гній і впала температура? Після того жодного разу не ходили до лікаря".

На Закарпатті я спершу жила в домі однієї жінки, бо монастир ще не побудували. Бачила, як вона страждає на сильний головний біль. Три дні не могла піднятися готувати їсти. Після моєї молитви одразу стала здоровою. Розказала про це знайомим. А тепер усі знають.

"21 рік не мали дітей, потім народжували"

До сестри Ліджі в Павшино приїздять недужі на рак. Родичі тяжких хворих просять приходити до них у реанімацію в Мукачевому.

— Одна жінка мала інфекцію головного мозку. Була лежачою, — розповідає сестра. — Її мама попросила помолитися за неї. Вдруге я прийшла до неї через тиждень, третій раз — знову через тиждень. Через місяць у монастир підійшла одна жінка, хотіла подякувати. Сказала, що бачить мене четвертий раз. Я її не пізнавала. Бо це була жінка, яка лежала в комі. Розказала, коли я перший раз молилася, вона відчувала себе наче десь зверху, у якомусь тунелі. І наче її хтось тягнув знизу. "Побачила там вас — така низенька, шоколадна, — каже. — А третій раз я вже була на ліжку". Мала відчуття, що я приходила ці три рази через пару хвилин.

Серед відвідувачів сестри Ліджі — багато бездітних пар.

— Бувало, що подружжя 18, 21 рік не мали дітей. Потім народжували, — говорить вона. — Завжди кажу, що однієї моєї молитви мало. Треба, щоб люди самі звертатися до Бога. Мінімум тиждень походити щодня до церкви. Усіх заохочую йти на сповідь.

Gazeta.ua

Теги: