Відновлення богослужінь у Трапезному храмі Національного заповідника "Софія Київська" викликає занепокоєння через можливість пошкодження пам’ятки, яка є об’єктом культурної спадщини ЮНЕСКО. Звісно, рішення Міністерства культури України без супроводу громадського обговорення та узгодження з керівництвом "Софії" є тим, що має бути піддане критиці та оскарженню. Проте я б хотіла ввести в дискусію нове питання.

Якщо зараз виникає ситуація своєрідної «боротьби» за простір між музейною спільнотою та церквою, як зберегти можливості для обох сторін, не створюючи ворожі сторони? Для того, щоб не лише висловити критику, але й запропонувати продуктивний варіант, хотілось би використати приклад Церкви Св. Марії (Старої Церкви) в Лондоні.

Ця церква побудована в XVI ст. є безумовно важливою пам’яткою, оскільки це єдина церква періоду правління Єлизавети I, що збереглась на території міста. Незважаючи на часткові зміни в інтер’єрі, зокрема добудований туалет та кухню, зовнішній та внутрішній вигляд зберегли свій першопочатковий стан. Це невелика сакральна будова навпроти більш пізньої Нової Церкви Св. Марії. Зараз у церкві продовжують проводити служіння, що не заважає місцевим спільнотам організовувати власні події на її території.

Хоча це місце не є музейною установою, воно має культурне і історичне значення. Проте зараз можна говорити і про соціальну значимість. В церкві поєднуються релігійні події, заняття з йоги, концерти, лекції, зустрічі локальних мистецьких груп. Цього тижня в ній і також частково Новій Церкві розпочнеться фестиваль «Дихання», в програмі якого як безкоштовні події і проекти для місцевих шкіл та громадських організацій, так і майстер-класи, для участі в яких потрібно купити квиток. Окрім цього, програма фестивалю не має релігійного забарвлення. Вона радше базується на мистецьких ідеях та цінності зібрати якнайбільше місцевих резидентів.

Зараз церква є не лише сакральною пам’яткою, що існує для релігійної спільноти, але також існує як громадська неприбуткова організація. Її функціонування забезпечує команда, що займається адміністрацією, та волонтери, що допомагають проводити події та залучають місцеву спільноту до участі. Немає підстав розглядати це як перетворення історичного об’єкту в бізнес, адже всі гроші, які платять за оренду місця, йдуть на потреби самої церкви, підтримки її стану.

Це не пропозиція копіювати співпрацю, яка виникла в інших соціально-економічних умовах, а привід подумати як найкраще організувати співжиття різних груп в одному просторі. Це обурливо, що такі зміни в музейній сфері в Україні як дозвіл використати приміщення заповідника відбуваються без консультації музейної спільноти, але що можливо зробити, щоб не перетворювати це на поле битви і занурюватись лише в критику? При цьому, якщо співпраця все ж має місце, то найбільш важливим є не засудження однієї зі сторін, а створення документів, за якими за будь-яке пошкодження музейного об’єкту винні будуть відповідати. Спільне використання базується не тільки на довірі та повазі, але й спільних правилах, які повинні дотримуватися обидві сторони.

Особисто для мене, це було дивним досвідом проходити до будівлі церкви повз мистецький проект зі зламаних парасольок на дереві (що стосується теми фестивалю – дихання та повітря) і одночасно надгробків, що оточують стару церкву.

Можливо в цьому поєднанні є щось тривожне, але й такі відчуття часом призводять до цікавих осяянь…

Ольга Лугай,
Університет Вестмінстера в Лондоні


Рrostir.museum

Теги: