Священик УПЦ Московського патріархату вперся через те, що перед ним його парафіянку вшанували сини покійної, яких вважає «сектантами». Пізніше сказав, що поховав   жінку «заочно».

 Настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста у селі Козлиничах на Волині о. Микола Мавдрик навідріз відмовився провести в останню дорогу померлу Ганну Слободюк, яка була сумлінною прихожанкою цієї церкви. Рідні отримали велику моральну травму, вважають себе глибоко приниженими. Шоковані односельці теж кажуть, що їхній душпастир (у Козлиничах його кличуть “батюшкою”) вчинив не по-християнськи, і збирають підписи під скаргою на нього.

Від сімнадцяти літ і до пенсії Ганна Василівна працювала дояркою у колгоспі “Заповіт Ілліча”. Могла б, як решта братів-сестер, піти вчитися далі, бо у школі була однією з кращих учениць, але її, як наймолодшу, рідні залишили вдома. Ледве допрацювала на фермі — від постійної ходьби у гумових чоботах повикручувало ноги…

Через постійну зайнятість на фермі не так часто, як хотілось би, ходила до церкви, бо і в неділю належало доїти корів. Та й шістьом дітям треба було дати раду. А на пенсії вже не було здоров’я регулярно навідуватися до храму — дорога до нього неблизька, два кілометри буде. Якщо траплялася чиясь машина, тоді радо користалася з цієї нагоди.

До її хати постійно приходили колядники. Не раз був тут і отець Микола, який після Йорданських свят освячував оселю. Господиня давала пожертви на храм. Якщо не мала при собі грошей, просила людей від її імені зробити внесок, а потім з пенсії повертала позику.

Останній раз свою стареньку дерев’яну церковцю Ганна Слободюк відвідала  на Провідну неділю, 8 травня. Того ж дня зібралася із силами і пришкандибала на цвинтар, де священик окроплював могили, разом з іншими пом’янула померлу рідню.

Ганна Василівна була прихожанкою православного храму (єдина церква у Козлиничах підпорядкована УПЦ Московського патріархату). А троє її дорослих синів — Василь, Володимир і Юрій — обрали собі іншу духовну стезю. Молилися разом з вірянами Всеукраїнського союзу церков   євангельських християн-баптистів. Конфліктів через це з матір’ю у них не виникало. Тішилася, що її сини — роботящі, не курять, не вживають спиртного, мають повагу у людей (Володимира обрали у селі депутатом). Якось зайшла мова, щоб і вона долучилася до громади християн-баптистів, але мати відмовилася. Сказала: “Переходити на іншу віру не буду. Я хрестилася, брала шлюб у православній церкві, тож і помру православною…”.

Звечора 10 травня пенсіо­нерка почулася зле — запекло у грудях. Наступного ранку зготувала сніданок, обійшла курей, замочила білизну для прання. Ослаблена прилягла. А коли прийшли рідні до хати, мами вже не добудилися…

Сусідка Слободюків, Ганна Ткачук, подзвонила отцеві Миколі Мавдрику, і той погодився наступного дня поховати прихожанку. Щоправда, парастасу перед похороном не відправляв, бо того вечора священика у Козлиничах не було, кажуть, мав справи у Ковелі…

— Через неблизьку дорогу ми з чоловіком приїхали до покійної мами біля першої ночі, — розповідає львів’янка  Ніна Степована, донька Ганни Слободюк. — У хаті дві жінки з нашої  церкви по черзі читали псалтир. Віддати останню шану нашій мамі і підтримати моїх братів у важку хвилину прийшли їхні соратники по вірі. Наступного дня мій брат зібрався поїхати машиною по отця Миколу. Аж тут прибігає сусідка, каже, що дзвонив священик, сварився з нею, “бо не повідомила йому, що біля покійної співали баптисти-сектанти”.  Сказав, що ховати нашу маму відмовляється. “Або нехай ті  баптисти забираються — почерговості не буде!”. Мій брат, пригнічений щойно почутим, запитує: “Як так? Чому рідні сини мають забиратися від рідної матері?!”.

Ніна Георгіївна поїхала до священика-відказника. Благала виконати останню волю своєї матері — щоб поховав її. Та отець був налаштований категорично: “Ви оприділіться, чого хочете! Бо у вас там співають-читають баптисти-сектанти. Через це мене виженуть з роботи!”.

— Мій чоловік, — згадує пані Ніна, — у відповідь на це сказав: “Отче, ми визначилися. Ніхто вам заважати не буде. Що належить правити, те від початку до кінця будете робити”. А священик: “Ні!”. Мій чоловік: “Отче, будете мати гріх…”. А він: “Ні! І не просіть — я вам не голова колгоспу, не голова сільради!”.

За словами доньки покійної Ніни Георгіївни, після різкої відмови поховати свою прихожанку священик переключився на неї: “А ви коли останній раз до церкви ходили? Коли сповідалися?”.

— Сповідалася перед Великоднем, — відповіла жінка. — У вашому ж храмі, отче, паску освячувала, бо хвора мама не могла прийти…

— А до якої церкви ходите?

— Я є прихожанкою Української православної церкви Київського патріархату…

— А-а-а-а! Київського! — скрикнув “батюшка”. — Ні, не буду ховати вашої мами!

Якби Слободюки-Степовані раніше знали про таку категоричність о. Миколи Мавдрика, то заздалегідь поїхали б до Ковеля, знайшли б іншого, милосерднішого священика. А так… День видався теплий, у дерев’яній хаті, де лежала покійна, було душно. Час не чекав. Родичі самі окропили труну освяченою водою, змовили “Отче наш…”. Коли везли маму попри її рідну церкву, зупинилися, помолилися. Духов­ний наставник Ганни Слободюк виконати цей прямий свій обов’язок не захотів.

— Отець Микола Мавдрик зневажив останню волю моєї матері, — втираючи сльози говорить Ніна Степована. — Мене обурила його поведінка. Як і я, мій син Василь є православним, за дружину взяв собі греко-католичку, з Юлею брали шлюб у церкві УГКЦ, хрестили у ній дитину. Але ніхто не дорікав нікому “іншою вірою”…

У православній церкві Сихівського мікрорайону Львова, за дві сотні кілометрів від своєї малої батьківщини, Ніна Степована замовила заупокійну Службу Божу за померлою матір’ю. Тамтешній священик освятив землю, яку порадив висипати на могилу, тим самим на відстані “запечатавши гріб”. Зробити це “очно”, безпосередньо, так, як велить Божа наука, у його православного брата з Козлинич не вистачило сумління…

Коментарі для «ВЗ»

Протоієрей Микола МАВДРИК

Чому я відмовився ховати Ганну Слободюк? По-перше, це — церковні справи… Так, заповіт Ганни — щоб православний священик її поховав, але ж син її Володимир — з іншої віри. Це — секта. Приїхали їхні браття, відслужили  свою службу. А це є протизаконним, тому що   відспівування має робити хтось один. Або так — або так. Дві церкви, дві віри не може… Як ви собі уявляєте, що одна церква з іншою об’єдналися і почали молитися. Це — не канонічно. Треба дотримуватися апостольських правил…

Я нічого поганого не зробив… Оскільки Ганна була людиною православною,  щоб рідним можна було молитися за її душеньку, щоб вона собі відпочивала з миром, у цю недільку,  у церкві я заочно її поховав, оспівав Ганну.  А у цьому конфлікті, що стався, більше винні родичі, які не попередили мене завчасно. Я приїхав за півгодини до похорону. Тільки тоді побачив, зрозумів, що робиться…

Володимир СЛОБОДЮК, працівник селянської спілки, син покійної

Шкода, що отець Микола не приїхав і не подивився, що було, а чого не було. Жодних канонів ми не порушували. Разом з браттями і сусідами прийшли віддати останню шану нашій матері. Знали, що ховатиме маму священик, чекали його. Поки він приїде, вирішили, щоб не сидіти мовчки, почитати слово Боже. Жодних обрядів не було…

Я і мої брати належимо до Церкви євангельських християн-баптистів. Ми не сектанти. Наша громада офіційно зареєстрована в органах української влади, наше вище керівництво входить до Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, разом із представниками інших конфесій присутнє на державних заходах. До такої ж церкви, як ми, ходить колишній голова Верховної Ради і екс-виконувач обов’язків президента України, а нині — секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов.

Отець Микола прекрасно знав про те, до якої віри ми належимо уже 14 років. Він не раз приходив до нашої мами, освячував її дім. Не боявся, що “баптист” у хаті…

Микола ЛІТВІНЧУК, голова Козлиничівської сільської ради

Люди кажуть, що наш батюшка винен. І я вважаю, що він вчинив неправильно. Розмовляв з ним, він мотивував тим, що виконував церковний статут, і щоб я у його справи, мовляв, не пхав носа. Але ж за все, що відбувається на території сільської ради, я відповідаю — і за благоустрій, і за громадський спокій…

Андрій ЮРАШ, керівник департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України

Подивімося,  як, за Євангелієм, діяв Христос — він ніколи не чіплявся за певні формальні речі, які не давали можливості спілкуватися з іншими націями, релігіями. Відомо багато прикладів, які показують, що для Христа не було різниці, ким є та чи інша людина…

Є категорія священнослужителів, які підміняють ритуалізмом, виконанням механістичних формул дух кожного віровчення. Насправді, всі релігії, тим більше, що йдеться про християнські напрями, визнають одного Бога, служать одній духовній сутності, яка вища за будь-які бар’єри, які будує обмежена, лімітована, регламентована людська свідомість.

Кожна релігія за своїм змістом є суто духовним, ментальним, ірраціональним виявом. У цій площині ірраціонального осягнення законів буття, усвідомлення і наближення до істин навряд чи можуть бути якісь паркани, які не дозволяють спілкуватися чи виконати треби. Ми в Україні є свідками двох підходів. З одного боку —  ритуалізму, канонопоклоніння, коли якась формальна річ стає перешкодою  для духовної особи здійснити ту чи іншу духовну послугу, надати духовне підкріплення у такій формі, яка не ображала б людину, не змушувала б її відчувати свою убогість чи недосконалість. Релігія покликана людину підносити, робити  її набагато ближчою до божества. У цьому відношенні вчинок священика, який відмовляє будь-якій особі у виконанні духовних треб, однозначно є таким, що викликає нерозуміння, а інколи — осуд.

Wz.lviv.ua

Теги: