Ми можемо не погоджуватися з політикою Ватикану стосовно гомосексуалізму. Але держава наступає на наші індивідуальні права

Бувають часи, коли права людини стають людським злом. Це відбувається тоді, коли права стають чимось більшим, ніж захистом людської гідності, що є власне їхньою сферою, натомість перетворюються на політичну ідеологію, невпинно руйнуючи все на своєму шляху. Що все частіше трапляється у Великобританії, і тому протест Папи проти Білля про рівноправність [Equality Bill – йдеться про гарантії рівного доступу до праці, незалежно від статі, раси, стану здоров’я, сексуальної орієнтації, поглядів та віку – Z] потрібно сприйняти серйозно – неважливо, погоджуємося ми з ним чи ні.

Дозвольте мені дещо пояснити: я вірю в те, що гомосексуалісти мають права, які потребують захисту. Як і євреї, вони також надто довго були переслідуваною меншістю. Вони також, як і євреї, були жертвами Голокосту. Про їхню долю також мають почути.

Я також вірю, що в демократичному суспільстві релігійні вірування не мають привілейованого статусу. Релігія повинна мати вплив, а не владу. Я не вірю, що силою закону чиїсь релігійні переконання слід нав’язувати всім. У вільному суспільстві голос релігії повинен переконувати, не змушувати.

Ми всі зацікавлені у свободі, свободі діяти інакше від решти. Дійсно, права людини є положенням релігії: що всі ми, незалежно від кольору шкіри, переконань або культури, є подобою Бога. Це релігійне бачення палало яскравим полум’ям у розумах таких філософів, як Джон Локк, який уперше в ХVII столітті сформулював ідею прав.

Воно було невід’ємною частиною Декларації про незалежність США: "Ми вважаємо, що ці істини, що всі люди створені рівними [і] що вони наділені Творцем певними невід’ємними правами, є самоочевидними". Джон Кеннеді у своїй величній інавгураційній промові зробив подібну заяву: "Права людини походять не від щедрості держави, а з руки Бога".

Ось чому використання ідеології прав людини для нападу на релігію ризикує підірвати підґрунтя прав людини. Якщо працівникові аеропорту, християнину, заборонили носити хрест, якщо медичного брата звільнили з роботи, бо під час ролевого тренінгу він запропонував, щоб пацієнти молилися, якщо католицька агенція, яка допомагає з усиновленням, мусила припинити діяльність, тому що вона проти всиновлення дітей одностатевими парами, і якщо єврейській школі було сказано, що її політика релігійного відбору є фактично – не навмисно, але за фактом – расистською, то ми дійсно на небезпечному ґрунті.

Моя теза анітрохи не стосується релігії, лише свободи. Один з найбільших захисників свободи Фрідріх фон Гаєк чітко розрізняв англійський і французький підходи до свободи. Англійський був поступовим, еволюційним, уважним до історії та сповненим поваги до традицій. Французький підхід був перфекціоністським, філософським, навіть по-світському месіанським.

Для французьких революціонерів існує ідеальний шаблон суспільства, який можна реалізувати, застосовуючи політику до всіх сфер життя. Свободи буде досягнуто за допомогою величезного розширення повноважень держави. Якщо необхідно, казав Жан-Жак Руссо, ми повинні "змусити людину бути вільною". Натомість англійці знали, "Яким малим зі всього того, що зносять людські серця,/ є та частина, яку закони або королі можуть змусити або вилікувати" [How small of all that human hearts endure/ That part which laws or kings can cause or cure – цитата Семюеля Джонсона, критика, лексикографа та поета XVIII століття – Z]. Вони знали: ми завжди повинні бути на варті того, що Джон Стюарт Мілль назвав тиранією більшості.

Це породило дві доволі різні концепції прав людини. Англійська версія вбачала у правах людини той простір, у який не можуть втручатися уряди. У соціальному контракті ми передали частину наших свобод уряду заради закону, порядку та захисту від іноземних держав. Але є певні права – такі як життя, свобода і пошук щастя – вони невід’ємні, що означає: ми можемо і не передаємо їх. Установлюючи межі державної влади, вони визначають вільну зону.

Французький підхід полягав в тому, щоб розглядати права як ідеальний опис людства, і завдання політики – запровадити їх. Політика – це трансформація суспільства за допомогою сили закону. Англійська свобода встановлює межі держави. Французьку свободу впроваджує держава. У цьому різниця.

Алекс де Токвіль, вражений американською демократією француз, сказав, що в Америці (і Англії) релігія та свобода – друзі; у Франції вони вороги. Він писав це 1832 року, але те, що він сказав тоді, справедливе й сьогодні. У Великобританії релігія є частиною екології свободи, тому що вона підтримує сім’ї, громади, доброчинні організації, асоціації волонтерів, активне громадянство і турботу про загальне благо.

Це головний помічник громадянського суспільства, яке є тим, що тримає нас разом законною силою примусу. Без цього ми повністю узалежнимося від держави, і коли це станеться, ми ризикуємо стати тим, що Тальмон [J.L. Talmon] назвав тоталітарною демократією, тим, чим, урешті-решт, стала революційна Франція.

Гаєк ще 1959-го передбачив, що французькі традиції всюди заміщають англійські. У цьому напрямі в деяких нормах, здається, прямує Білль про рівноправність. Його наміри шляхетні, але це не британський шлях.

Коли християни, євреї й інші відчувають, що ідеологія прав людини загрожує їхнім свободам на зібрання та релігійній практиці, наростає напруження, що нездорово для суспільства, свободи чи Великобританії. Перед тим, як оцінювати зауваження Папи як невідповідне втручання, ми повинні використати їх, щоб розпочати чесні дебати на тему, чи треба провести межу між нашою свободою як особистостей і нашою свободою як членів громади віруючих. Не можна набувати щось одне за рахунок чогось іншого.