Українську письменницю і культуролога професора Римського університету Оксану Пахльовську характеризує життєва мудрість і глибокий інтелект, здатність одразу привернути до себе симпатію співрозмовника, вміння не лише вправно говорити, а й уважно слухати. Ми зустрілися в одній з київських кав'ярень і обговорювали майже екзотичну тему - місце України в європейській спільноті.

- Пані Оксано, проминули часи, коли нашу країну ідентифікували з Росією, ми самостійна держава. Як сьогодні сприймають Україну за її кордонами, зокрема в Європі?

- Йдеться не просто про політичний кордон, а про кордон цивілізаційний. За двадцятиліття для євроінтеграційної перспективи України зроблено трагічно мало. Адже будь-яка практична дія починається з свідомості - а саме тут свідомості й забракло. Уявлення про своє місце у світі, а відтак і стратегія репрезентації країни починається з відчуття приналежності до певної геополітичної та геокультурної реальності. Про Європу було говорено багато, однак жодної концепції за тим не стояло. Створилася, отже, парадоксальна ситуація. З одного боку, у своїй історичній тяглості українська культура має критичну масу ідей і феноменів, які засвідчують її приналежність до культурної еволюції Європи. А з іншого - постійні "обриви" в розвитку української культури та відчуження від неї власного суспільства зумовили ідентитарну невизначеність. Суспільство, яке не розуміє, до якого культурного кола належить, не здатне виробити і геополітичну стратегію.

Європейська стратегія мала би стати для України способом реінтерпретації власної культури. Натомість далі голослівних заяв та безрезультативної бюрократії ця політика не йшла. Тож результат гірш ніж поганий: сьогоднішній скептицизм Європи - безпосередній результат риторичного характеру євроінтеграційної стратегії України.

- У чому ви вбачаєте причину повільного, радше, загальмованого входження України в Європейський дім?

- Певні сили перешкоджають рухові України в напрямку Європи свідомо і цілеспрямовано, найчастіше за вказівкою з Кремля. Бо Росія реально чи потенційно демократична отримала б велетенські переваги від євроінтеграції України. А для Росії неототалітарної інтеграція України до ЄС стала би колосальною цивілізаційною поразкою. Вступ України до ЄС має шанс радикально змінити геополітичну та геокультурну мапу всієї Європи.

Однак це не знімає провини й відповідальності з самої України. Освоєння ідеї Європи відбувається, але цей поступ торкається дуже вузького прошарку суспільства (окремі журналісти, письменники, вчені). А наше суспільство потребує ініціації до Європи та якнайширшого капілярного і горизонтального проникнення інформації про цю проблематику. Росія здійснює демонтаж європейської свідомості в Україні протягом трьох століть. Тому й протидія має бути адекватна. А які причини відсутності цієї протидії? Головна та, що впродовж семи десятиліть радянської влади винищувалися в той чи той спосіб усі інтелектуали, які були носіями європейської ментальності. Нова еліта формується, але цей процес занадто складний і тривалий.

- Це як у поезії Осипа Мандельштама: "Не город Рим стоит среди веков, а место человека во Вселенной".

- Саме так. Згадаймо людину в центрі космосу на знаменитому малюнку Леонардо да Вінчі. Європа - це і є той антропологічний, філософський, культурний, суспільний новотвір: людина як мірило світу. Існують у цьому плані численні геополітичні та геокультурні теорії сучасної Європи. Але симптоматично, що в усіх цих теоріях Україні відводиться окреме місце - як культурі з непрогнозованим майбутнім, культурі, яка ще має визначитися з своєю ідентичністю. Наприклад, американський історик Семуел Хантінгтон говорить про Україну як про "цезуру" між світом демократії, що збігається з ареалом поширення західного християнства, та світом
автократії і фундаменталізму, простором якого є православ'я та іслам. Саме через живе тіло України відбувається розлам між Європою та не-Європою. Тому так і важко.

- Отже, Європа, на вашу думку, це насамперед об'єднання демократичних держав. Але вже саме поняття демократії трактується по-різному і, як мені здається, по-різному сприймається в Україні та в Європі. Чи не так?

- Демократія як політична, правова та інша система має достатньо інваріантів, що залежать від окремих культурних контекстів та історичного моменту. В італійській традиції велику роль відіграли міста-комуни. Великобританія сильна своїми парламентськими традиціями. Польська Корона звалася "республікою". Але, попри макро- і мікро-відмінності, сучасна демократія - це абсолютно визначена система з обов'язковими константами: громадянські свободи, верховенство права, опертя на Конституцію, альтернативність влади, вибори, відділення церкви від держави, вільна преса тощо. Брак одного елементу провокує кризу всієї системи. Тому не може бути різного трактування демократії в Україні чи деінде.

В питомому європейському просторі фактично від Гомера, Есхіла, Геродота та інших античних авторів йшлося про Європу як про простір вільних громадян, які мають силу і свідомість впливати на владу. А у "варварів", казали греки, свободу має лише один, - той, хто править людьми. Так в елліністичному суспільстві виховувалась індивідуальна відповідальність. Так зароджувались окремі європейські батьківщини як простір громадян. Без громадян батьківщина завжди ризикує перетворитися на територію.

А в плані філософському людина громадянської дії поставала як творець історії, Homo Faber, як це називалося в добу Ренесансу: людина, що була "ковалем" історичного часу, його суб'єктом, а не об'єктом. Ренесанс актуалізував античну культуру. А неолатинська культура Гуманізму й Ренесансу стала провідником цих ідей для модерної Європи. Німецько-британський політолог Ральф Дарендорф твердить, що кордон поширення демократії збігається з кордоном поширення неолатинської культури, яка була інструментом діалогу, взаємного знання, вироблення спільних етичних та естетичних цінностей європейських народів.

- Проте історія Європи знає боротьбу проти латинської культури і мови. Хоча б виникнення протестантизму -своєрідний протест проти латинізації богослужіння і незрозумілій основній масі віруючих Біблії, яка на той час існувала лише в латинському перекладі. Хіба не залишила Європа латинську культуру в минулому?

- Європейська культура - це цивілізація перманентного перетворення, в процес якого вступають щораз інші народи. Коли домінанта південноєвропейської латинської моделі стала стримуючим чинником - з Північної Європи підвівся Лютер. І не тільки богослужіння було переведене на мову народну - протестантизм установив безпосередній зв'язок віруючого з Богом. Ці трансформації мали далекосяжні наслідки. До речі, найбільш потужні в економічному плані країни - це країни протестантські саме через значно більшу свободу індивідуальної ініціативи. Не зайве до цього додати, що найбіднішими країнами Європи є країни православні, -проблема, до якої нині починають звертатися вчені.

Словом, унікальність Європи в тому, що минуле ніколи не відчужується від теперішнього та від майбутнього: воно ретранслюється, еволюціонує, оновлюється. Відродження повертає античність, Бароко актуалізує Середньовіччя, Просвітництво повертається до цінностей Ренесансу... Європа тим і модерна, що твориться стратифікацією традицій, які зазнають постійного динамічного перегляду.

Україна - останній слов'янський рубіж цього світу. І зокрема тому, що Україна витворила специфічний, власне, європейський варіант православ'я. Причина в тому, що Україна ХVІ-ХVІІ ст. - Україна Костянтина Острозького, Петра Могили, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи - була частиною польського, а отже, європейського культурного кола. Полікультурність і поліконфесійність сприяли розвитку толерантності, діалогу. Латинський компонент мав колосальну вагу як ретранслятор концептів європейської культури - від філософії і юрисдикції до поетики. Зрештою, і протестантизм для України мав величезну роль, адже під його впливом
зароджувалися незалежницькі теорії Немирича, Виговського, Мазепи. Словом, як писав у "Ad fontes" Микола Зеров, Україні не треба було прорубувати "вікно в Європу", позаяк Європа перенизувала собою весь культурний організм України. Тому історія України та української культури за жодних умов не може бути написана у відриві від пан'європейського контексту.

- Ви можете визначити фактори, які сприяють усвідомленню батьківщини? Чи можна їх прищепити, виховати в дітей, виробити в собі?

- Європа - це простір окремих батьківщин. В європейській ментальності традиційно існують три батьківщини -батьківщина мала, батьківщина національна та "велика батьківщина": Європа. Співвідношення між ними різне - в залежності від історичної долі країни. Наприклад, італійці дуже цінують так звану "малу батьківщину". Так історично склалося: Італія, взявши свій початок з міст-комун, згодом зазнала різноманітних завоювань, які диверсифікували її регіони; а крім того, це держава "молода" - постала в 70-ті роки ХІХ ст. Тому італійці спершу - сицилійці, венеціанці, неаполітанці, потім - європейці, а вже в третю чергу - італійці. Французи - насамперед французи: Франція була сильною централізованою державою вже в Середньовіччі. Польща була позбавлена батьківщини впродовж століть, тому вона віднаходила свою батьківщину у вимірі слова та історичної пам'яті, а нині в результаті багатостолітньої боротьби виборола вимір національної батьківщини, який однозначно ідентифікується з приналежністю до Європи.

Але за всіх умов батьківщина є моральною та культурною цінністю, яка виховується в дітях змалечку. Батьківщина є триванням у часі історичної пам'яті, цінністю, що пов'язує покоління, яка відбирає нас у минущого плину речей, дає нам змогу відчути себе частиною безсмертного часу. Тобто батьківщина починається з моральних цінностей та історичної пам'яті, які в синтезі дають почуття культурної приналежності. Якщо коротко, то батьківщина починається з людської любові й гідності. Як природно закладене в людині прагнення гідно устаткувати власний дім, те ж саме спрацьовує і на рівні етнічних чи національних громад. В українській мові батьківщина на мікрорівні перегукується з бaтьківщиною - батьківським спадком. Полісемантичний у подібному плані польський термін Ojczyzna. В німецькій мові складний концепт Heіmat означає дім, мала батьківщина, місце народження, а Heіmatland - одне з визначень нації. Америка - це інше: у країні мігрантів основним виміром батьківщини та американської ідентичності є громадянські свободи.

Натомість на наше ставлення до батьківщини впливає, на жаль, Росія. Це країна, яка постала внаслідок територіальної експансії, завоювання інших територій, які не мали для Росії жодної культурної чи іншої цінності. У завойованих народів відбиралася їхня культура, а насаджувались поліція, армія, чиновництво. Тим часом постійна експансія поглинала ресурси країни і заважала дати лад у власному історичному домі. Ось тут і є той негативний парадокс російської державності: цих територій Росія не любила, вважала їх чужими. Легітимація завойованих народів проходила через обов'язкову русифікацію. Так поступово втратився водорозділ між "батьківщиною" та "територією".

Драма в тому, що ця неповага Росії до інших народів великою мірою прищеплюється і самим цим народам. Позбавлені можливості розбудовувати власні батьківщини згідно з модальностями своєї культури, стаючи утилізаційним рабським матеріалом для "старшого брата", втрачаючи суб'єктність, ці народи часто втрачають самоповагу. Це не стосується, з одного боку, поляків, а з другого - кавказьких народів: і ті й ті мають кожен по-своєму вроджену гордість. Але це, наприклад, дуже помітно в моделях патріотизму Південно-Східної України та Західної, якої русифікація і сов'єтизація торкнулися меншою мірою.

- Ви вважаєте, що імперія - це однозначно негативна форма державного устрою. Проте саме Римська імперія була основою для розквіту античної культури. Навіть у часи її занепаду створювались мистецькі шедеври. І хіба такий вже згубний вплив, наприклад, Римської імперії на європейські країни?

- Певна річ, сучасна Європа постала насамперед з руїн Римської імперії, яка залишила грандіозний спадок. Імперський шлях розвитку - така ж закономірність, як і республіканський. Імперії належать своєму часові. Але коли впав Рим, чи Габсбургська імперія в 1918 р., чи Британська імперія, втративши свої колонії після Другої світової війни, для цих країн почався новий відлік історії і нова форма життя. Історики не міфологізують минуле, а осмислюють позитиви і негативи, а в суспільній пам'яті також зберігається і гірше і краще. Індія стає на шлях демократичного розвитку певною мірою завдяки й британським впливам. Австрія, здається, не надто й переживає, що втратила стільки територій, - від того їй зовсім не гірше живеться! Але чимало чехів і словаків згадують як часи розквіту період Австро-Угорської імперії, а дехто з них і взагалі має тенденцію не називати себе слов'янами, тому що з російським пануванням асоціюється бідність, ізольованість, приниження, а з австрійським - престиж і шарм. В цілому ж уся Європа йшла від проекту імперії до республіканського проекту впродовж століть, вивершивши цей процес у ХІХ ст. формуванням Європи націй.

Але, власне, в цьому і є відмінність Європи від Росії. Європа перебуває в постійному розвитку, в трансформації своїх ідеологій та структур.

Тут знову постає поняття батьківщини.

Я киянка, люблю Київ, я закохана в європейську архітектуру Львова, і мені суто естетично подобаються значно менше індустріальні міста сходу України. Однак і Донецьк, і Харків - це теж моя батьківщина. І якби, скажімо, з Києва на Донецьк пішли війська, ми би знали, що в Києві запанував кривавий диктаторський режим, і наш обов'язок - і киян, і львів'ян - був би перегородити тим танкам дорогу. Словом, проблема України не в мові, а в демократичному мисленні. І на сході України, і навіть у Криму більшає число людей, що живуть у параметрах сучасності. Україна ділиться на Україну європейську - ще, може, недостатньо зрілу, але модерну й динамічну, - і Україну пострадянську, інертну, архаїчну, відсталу. Ця остання поволі відмиратиме, оскільки не здатна запропонувати нові культурні смисли. Європейська Україна переможе. Але це буде тривалий процес, що вимагатиме велетенської праці - конкретної, послідовної, системної. А в результаті відбудеться не утопічна, а реальна консолідація громадянського суспільства.

УК