Навряд чи хтось, хто не знає історії Ольги Моісейкіної (на знімку), здогадається, що ця симпатична, розсудлива жінка – колишня наркозалежна, причому з великим стажем. Їй і самій складно повірити у те, що після дванадцяти років безпробудного наркотичного дурману вона повернулася до нормального життя, здобула освіту психолога, влаштувалася на хорошу роботу й найголовніше – має сім’ю, на що вже й не сподівалася. І ось уже понад десять років вона допомагає іншим боротися з наркотичною залежністю. Ольга поділилася своєю історією з виданням "З перших уст"  та порадами для людей, родичі яких вживають наркотики.


– Олю, в суспільстві побутує думка, що наркотики починають вживати, щоб спробувати нові відчуття, а той з цікавості. Ви з цим згодні?

– Причин може бути багато, хтось дійсно починає вживати наркотики з цікавості. Але в моєму випадку – це була спроба заглушити свій внутрішній стан. Справа в тому, що я була дуже хворобливою дитиною і не могла ні вдома, ні в школі відповідати вимогам і очікуванням мами, яка була відмінницею і спортсменкою. Коли ж народився брат, я ще більше стала почуватись нікчемною. Мій стан був настільки ущербний, що я не розуміла, для чого живу, і кому потрібна. Тож, коли у підлітковому віці з’явилося багато вибору, саме вибору, бо можливостей я для себе не бачила, я зустріла людей, які повністю змінили моє життя. В нього прийшло все і відразу, в тому числі і наркотики. В 19 років я народила доньку. Коли їй виповнилося три місяці, я втрапила в тенета, в яких перебувала 12 років.
Одного разу я потрапила в церкву на службу, і коли почула, що Бог любить усіх, що можна не виправляти помилки, а почати все спочатку, що кожній людині від народження дається талант, незалежно від його поведінки, я в це повірила. З того моменту я позбулася залежності, у мене навіть не було ломки, яка повинна була бути після тривалого вживання великих доз наркотиків. Мені було дуже важливо знати, що Бог любить усіх людей, що він любить мене, що я нарешті комусь потрібна. Це був 2001-ий рік, і з того моменту я почала шукати, як сказати іншим людям про те, що є вихід, як їм допомогти. Так, завдяки рекомендаціям знайомих, потрапила до фонду «Повернення до життя». Хоча на той момент у мене не було ніякого соціального досвіду, навіть не могла вчасно приходити на роботу, писати звіти, керівник фонду Олександр Іванович Остапов дав мені шанс. У 2005-му я почала працювати, їздити на тренінги. На одному з них зустріла чудову людину, яка повірила в мене. Вона мені сказала: якщо вступлю до інституту, вона заплатить за моє навчання. І я вступила. Хоча практично нічого не пам’ятала зі шкільної програми, бо весь час хворіла.


– Пробачте за, можливо, болюче запитання: які стосунки зараз з мамою і донькою?
– Я тривалий час приносила мамі подарунки і вітала з днем народження, намагалася налагодити стосунки. Але я розумію, що вона не може мене прийняти, тому що для цього треба визнати і свої помилки, а це її зруйнує. Старша донька приходить, але спілкується переважно з молодшою сестричкою. І я відчуваю, що вона ревнує, їй боляче, що в її сестри є сім’я, є мама, а в неї цього не було. Не зважаючи на те, що їй 24 роки, цей біль у душі залишився. Можливо, такий, як був у мене колись. Бо коли я вже перестала вживати наркотики, влаштувалася на роботу, моя мама позбавила мене батьківських прав. Це було для мене дуже жорстоке випробування. Ти приходиш до дитини, хочеш її забрати, а тобі не віддають, хоча вже минуло чотири роки після того, як ти нічого не вживав. Мені було дуже складно, але я зрозуміла, що якщо я не хочу зруйнувати свою дитину, мені потрібно відступитися. Не в своїх інтересах, а в її. Бо вона дуже болісно сприймала ці судові зустрічі, вона буквально розривалася між мною і бабусею, яка фактично її виховала. Тому в нас непрості стосунки. Але бабуся, моя мама, вклала в неї те, чого не отримала я. Донька закінчила юридичний інститут у Харкові.
Я ж кілька років тому їздила в реабілітаційний центр, де проводила заняття як психолог. Там зустріла свого майбутнього чоловіка, хоча вже не вірила, що зможу комусь довіритися, покохати. Тому те, що в мене зараз є сім’я, – це для мене очевидне-неймовірне. Але я не врахувала, що не всі люди так, як я, з першого разу, перестають вживати наркотики. Коли ми почали з чоловіком жити разом, через півроку він знову став наркозалежним. І я почала шукати можливості, як йому допомогти. Згодом відкрила групу допомоги для співзалежних, тобто для родичів наркозалежних.
Сьогодні ми з чоловіком і молодшою донькою переїхали до Київської області, де є великий реабілітаційний центр, де ми з чоловіком зможемо працювати. У нашому місті йому було складно знайти себе.


– Як психолог і людина з життєвим досвідом, що порадите людям, які дізналися, що їхні діти чи інші члени сім’ї вживають наркотики?
– Найперше, незалежно від того, з яких причин так сталося, потрібно визнати цю проблему і звернутися по допомогу. Тому що, як правило, у людей дуже мало знань, аби впоратися самотужки і діяти правильно. Залежність – це проблема не однієї людини в сім’ї. Не може такого бути, що усі в сім’ї хороші і правильні, а дитина стала наркоманом. Це проблема системна – значить щось у сім’ї дало збій. Як у комп’ютерній програмі. Це означає, що тепер всім потрібно змінюватися, щоб ця програма запрацювала нормально. В цьому допоможуть люди, які краще обізнані з питанням наркотичної залежності, які розкажуть, що це таке і як поводитися з наркозалежним. Це передусім, наркологи, психологи, а також люди з груп самодопомоги, які працюють за так званою дванадцятикроковою програмою, розробленою в США ще в 30-их роках минулого століття, і яка досі застосовується в багатьох країнах, у тому числі і в Україні. Її суть полягає у визнанні і прийнятті очевидного факту – що сам хворий не може позбутися залежності, що йому потрібна допомога. Зараз є багато таких груп, у тому числі й у Кропивницькому. Зазвичай їх створюють і ведуть колишні наркозалежні.


– Де їх шукати?
– Наскільки мені відомо, така група є при організації людей, які живуть з ВІЛ (ЛЖВ), їй там надають кімнату. Це 6-ий поверх будинку побуту, що на площі Богдана Хмельницького. Також такі групи є при церквах, в основному протестантських.


– А як поводитися з залежною людиною? Мені відомі випадки, коли батьки приковували дітей до батарей кайданками.
-– Жодна в’язниця ще нікого не змінила. Тому такі методи не принесуть бажаного результату. Головне тут – не давати собою маніпулювати, коли вам кажуть: зробіть те чи інше, купіть те чи інше, і я зіскочу з наркотиків. Вони так «зіскакують» іще пару років. Потрібно боротися не з дитиною, а з її залежністю від наркотиків. Як правило, це вже діти, яким за 18. Тобто, як це не прикро, вони мають повне право зруйнувати своє життя. Але, щоб цьому запобігти, потрібно прийняти все як є, але при цьому поставити чіткі умови. Потрібно сказати: «Ми не готові брати участь у твоїй смерті, але, якщо ти захочеш, то ми завжди готові тобі допомогти знайти вихід із ситуації». Це може бути замісна терапія, ребцентр, психологи чи церква. Кому що допомагає. Якщо звертаються до мене, я завжди готова допомогти. Можливо, комусь знадобиться номер мого телефону, то він такий: 099 474 5367. Також можу порадити кілька професійних людей і хороших громадських організацій, які надають допомогу як наркозалежним, так і співзалежним. Це обласні благодійні фонди «Повернись додому», «Повернення до життя», «Нове покоління» та інші. Дуже хороший консультант з питань залежності в Кропивницькому Володимир Бочаров.


– Дякую за відвертість і небайдужість.
– І вам спасибі.

Zpu.kr.ua

Теги: