Два пам'ятники - два різні підходи до історії. У Москві героїзація, пафос, духовні «скрєпи». У Києві інфантилізація, буквалізм, камерність

Торішній ювілей Володимира Великого несподівано активізував інтерес до Київської Русі - доби, про яку в нашій історії ми знаємо найменше. Перша точно відома дата з того періоду - якраз смерть князя Володимира Святославича. Проте це не заважає історикам-аматорам і професійним патріотам використовувати скупі факти, а переважно красиві легенди, з політичною метою. Восени "києворуська хвороба" особливо загострюється, і цього року її наслідком стали одразу два пам'ятники - Володимиру Великому в Москві (відкритий 4 листопада) та Анні Ярославні в Києві (відкритий 10 листопада).

Київська Русь - історія, на яку вперто претендують українці й росіяни. Хоча останні придумали вже й альтернативну концепцію, у якій не Київ - мати городів руських, а господін Вєлікій Новгород, однак києворуську спадщину вони теж не збираються здавати без бою. Монументальний пам'ятник Володимиру Хрестителю в самому центрі російської столиці повинен був утілити силу, могутність і розмах державної Москви, яка веде свою історію з сивої давнини, та її імперських претензій (про аналогії між двома Володимирами не згадуватиму).

Навіть суто зовні московські претензії справляють враження. Ця монументальна споруда - один із найбільших пам'ятників у сучасній Росії: заввишки 24 метри і вагою 330 тонн. Звісно, не обійшлося без погано прихованого бажання переплюнути київський пам'ятник, висота якого разом із постаментом 20,4 метри. Князь у московському варіанті постає як досвідчений державний муж, котрий вчасно усвідомив усі переваги християнської православної віри і дав її спраглим одноплемінникам.

Звісно, церковники брали найактивнішу участь у створенні пам'ятника. Конкурсну комісію з відбору проектів очолив єпископ Тіхон (Зайцев), пам'ятник освятив патріарх Московський і всієї Русі Кіріл, на відкритті були присутні президент Путін, голова уряду Мєдвєдєв, міністр культури Мединський, мер Москви Собянін. Відтепер язичник і багатоженець Володимир Святославович - ще одна духовна "скрєпа" російського народу.

Натомість київський пам'ятник Анні Ярославні нагадує старий дитячий анекдот про Чапаєва. Екскурсовод показує дітям у музеї: "Це ось череп Васілія Івановича, а це череп Васілія Івановича в дитинстві". На Львівській площі встановили бронзову фігуру дівчинки в короні, заввишки трохи більше як метр, ніби нагадуючи, що й князі під стіл пішки ходили. У церемонії відкриття взяли участь міністр культури Євген Нищук і посол Франції в Україні Ізабель Дюмон. Порошенко і Гройсман здавалися б кумедними товстунами біля ніг цієї ляльки-пупса.

Про дочку Ярослава Мудрого Анну ми знаємо тільки те, що вона вийшла заміж за французького короля Генріха І і якось уже у Франції надумала підписатися кирилицею як "Анна регіна", тобто королева. Насправді про Анну Київську, як її називали у Європі, відомо більше, але всі ті відомості стосуються вже французького періоду, бо давньоруські джерела про Анну не згадують узагалі, наче її не існувало.

Чому жінку, яка ввійшла в історію як дружина і мати, зображено дитиною? Автори й ініціатори пам'ятника пояснюють свою логіку: Анна Ярославна провела в Києві саме дитячі роки і юною дівчиною - про точний вік даних немає, бо не знаємо, коли Анна народилася, - переїхала до Франції. Тобто тепер у Києві стоїть такий собі "череп Васілія Івановича в дитинстві", а в Санлісі під Парижем - "череп дорослого Васілія Івановича".

Чому дочка найбагатшої людини в державі стоїть боса, в сорочечці, але з короною на голові? Князівські нащадки не знали босоногого дитинства, вони завжди були добре вбрані, взуті, нагодовані. Це має викликати співчуття до княжни і королеви Франції? Чи так перехожі сприйматимуть далеку - історично й географічно - правительку як близьку земну людину.

Два пам'ятники - два різні підходи до історії. У Москві героїзація, пафос, духовні "скрєпи". У Києві інфантилізація, буквалізм (провела в Києві дитячі роки), камерність. Може, просто забракло коштів.
А може, автори й ініціатори пам'ятника не подумали, що Анна Ярославна - персонаж зовсім іншого калібру й іншої епохи, ніж добродушний Микола Яковченко з таксою у сквері біля театру Франка чи пихата й смішна Проня Прокопівна біля Андріївської церкви, не кажучи вже про жебрака Паніковського на розі Прорізної і Хрещатика.

Це пам'ятники улюбленим героям, їх значення зводиться до побутового рівня, на відміну від Анни Ярославни, яка, за словами французької амбасадорки, встановила перший зв'язок між Україною і Францією. Не босоногою дівчинкою в сорочечці встановлювала ці контакти Анна.

Пам'ятник - це лише один момент апології київської княжни. Її іменем названо щорічний "Анна-фест", який проходить уже два роки поспіль. Гасло фестивалю - "Повертаймося у Європу", а головна мета, як сказано на сайті, - "історична справедливість і недопущення привласнення нашої історії чужинцями".

Та поки ми впадали в дитинство біля пам'ятника ляльці Анні, сусіди масштабно, не скуплячись на гроші і не гребуючи засобами привласнюють нашу історію. І в шоу "Битва пам'ятників" ми їм однозначно програли б.

Теги: