Напередодні дня святителя Миколая зусиллями Української Православної Церкви було звільнено з полону українського військового Тараса Колодія. В передачі полоненого на кордоні розмежування і доставці його до Києва з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія брав участь Голова Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ єпископ Ірпінський Климент.


Про те як це відбувалося, з якими складнощами зустрілися представники Української Православної Церкви в процесі передачі полоненого, про перші відчуття звільненого з полону солдата, про що сказав Блаженніший Митрополит Онуфрій хлопцеві при зустрічі, а також про місію Церкви у справі визволення українських військових та про висвітлення цієї події в українських ЗМІ — в інтерв’ю єпископа Климента спеціально для Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ.

– Владико, Ви особисто брали учать у передачі українського військового Тараса Колодія, яка відбулася 18 грудня. Як це відбувалося? Яка була Ваша місія у цьому процесі?


— Особисто я з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія мав обов’язок забрати цього військового з території, яка не контролюється українською армією і доправити його туди, де діє українське законодавство, де б безпосередньо можна було привести в порядок цього хлопця, надати йому документи, медичну допомогу і доставити його до своєї домівки.

Власне все це відбувалося на нейтральній території, посередині між двома блокпостами. За домовленістю ми мали зустрітися на цій території, так званому мосту, який знаходиться між Волновахою і станцією Оленівка. Повинні були вийти представники Української Православної Церкви з одної території та з іншої території. Це було гарантією того, що ніяких ексцесів не буде і військовий, який був у полоні буде доправлений з території, де він перебував, на територію України.

– Під час брифінгу 19 грудня в Києві Предстоятель УПЦ зазначив, що Тарас Колодій став 15-м військовослужбовцем, визволення якого відбулося завдяки зусиллям Української Православної Церкви. У вітчизняних ЗМІ цей факт залишився практично непоміченим. Сьогодні про це ніхто не говорить. Як голова Інформаційно-просвітницького відділу Української Православної Церкви, розкажіть яку роль Церква відіграє у визволенні полонених військових ЗСУ?


— Я хотів би відзначити, що роль Церкви часто є визначальною саме в питанні визволення наших солдат із полону. Переважна більшість прикладів такого визволення пов’язана не з обміном одних полонених на інших, а саме із поверненням наших солдат без всяких умов на територію України. Ще минулого року розпочалися ці процеси — повернення наших солдат, шляхом безпосередньо спілкування тих священиків, які служать на території підконтрольній України із тими, від кого залежить визволення наших полонених. Були випадки, коли священики із Волинської єпархії, з інших єпархії їхали на ту територію, і особисто домовлялися про визволення своїх парафіян. Священики, виконуючи свій пастирський обов’язок, ризикуючи своїм життям, намагалися зробити все можливе, щоб повернути хлопців до дому. Минулого року до свят святителя Миколая і Різдва Христового, і перед Новим роком двоє хлопців також приїхали до дому. Саме в цьому приміщенні відбулася зустріч цих хлопців з їхніми батьками. Це було надзвичайно зворушливо. В усіх цих випадках Церква зіграла визначальну роль. Вона була тим авторитетом, завдяки якому можна було домовитися про таке визволення. Без усякого політичного торгу чи якихось політичних умов.

Ми вчора були свідками брифінгу і подачі цього брифінгу у засобах масової інформації. Було дещо дивно,і , можливо, навіть прикро, що багато ЗМІ навмисне намагалися уникнути згадувати про те, що без зусиль Церкви цієї події взагалі б не відбулося. Давалися якісь абстрактні формулювання, а деякі упереджені ЗМІ намагалися подати цю подію наче б то Церква до неї взагалі не причетна. Не було визначено ролі Блаженнішого Митрополита Онуфрія і священиків, які служать у Донецькому регіоні, у цій події. Але для нас важлива не стільки інформація про цю подію, скільки сама подія. Тому, що надзвичайно важлива доля людини.

Хочу зауважити, що коли Блаженніший владика Онуфрій безпосередньо намагався досягнути того, щоб це повернення відбулося, він не запитував, ні про конфесійну приналежність Тараса Колодія, ні про те, як він відноситься до Церкви, чи він вірить в Бога, чи він, можливо, взагалі до храму не ходить. Ці питання не стояли. Блаженні ший намагався зробити так, щоб Тарас повернувся цілим і неушкодженим в Україну.

Доля Тараса Колодія досить складна, тому що одного разу вже була така ситуація, що його мали повернути, його привели в зону розмежування для того, щоб передати українським військовим, але в останню мить щось зірвалося. Замість нього був переданий інший солдат. Тарас залишився у полоні, перебував там майже два роки. Звичайно, що це для нього і психологічна травма, і фізичного травмування він зазнав, що було пов’язано з пораненням. Тому й потребував якомога швидшого повернення до нормальних умов.

– Ви зазначили, що священики, які їздили визволяти наших хлопців, ризикували. Скажіть, будь ласка, з якими відчуттям Ви перетнули лінію розмежування?


— Звичайно, в таких умовах мені вдавалося бувати не часто. Тому певні відчуття небезпеки були. Навколо були скрізь озброєні люди, відчувалася певна невизначеність,  в тому числі законодавча. В таких умовах багато чого залежить від людського фактору. Ми покладалися на волю Божу. Ми вірили, що святитель Миколай, напередодні дня пам’яті якого це все відбувалося, зробить якесь диво. І були певні обставини, коли нам довелося переживати, що все може зірватися. З певних причин ми до останньої митті були не впевненні в тому, що все буде гаразд на сто відсотків. Але Господь так все влаштував, що ми зустріли Тараса.

З тієї сторони була маса озброєних людей, а з нашої сторони були тільки я і духовенство, були певні настрої по відношенню до нас. Але в решті решт все завершилося добре. І ми змогли повернути Тараса на територію, яка контролюється Україною.  Хоча, звичайно, весь цей процес повернення полоненого був можливий тільки завдяки певній довірі однієї сторони до іншої. Тобто, були слова Церкви, яка пообіцяла, що не буде ніяких політичних спекуляцій на цю тему, не буде провокацій чи чогось подібного. Церкві повірили і дали можливість здійснити цей процес. І безпосередньо це стало можливим завдяки зусиллям нашого Блаженнішого.

– Якими переживаннями поділився з Вами Тарас відразу після свого визволення?


— Відразу після визволення він не особливо багато чого розповідав. Тому, що знаходився ще в стані шоку, адже тривалий час він перебував у складних умовах, був обмежений у спілкуванні і все те, що з ним відбулося, по-людські дуже непросте, і страшне. Цю молоду людину мусили забирати з одних рук і передавати в інші. Це щось таке, чого в ХХІ столітті вже не повинно існувати.

Але після того, коли ми Тараса вже посадили в авто, я йому сказав: «Тепер заспокойся. Все буде добре». Тарас відповів: «Дякую». Він відчув безпеку. Пізніше ми вже вийшли, змогли трішки більше з ним поговорити. І я бачив, що з кожним часом він приходить до тями. Тому, що перший момент викликав у нього надзвичайно великий шок. Я скажу, що шок був не тільки у Тараса, шок був і в мене, і у всіх тих, хто спостерігав за цими подіями.

– Нам відомо, що наступного дня Тарас Колодій відвідав богослужіння у день святителя Миколая, яке очолив Предстоятель УПЦ. Наприкінці Літургії Його Блаженство привітав солдата з поверненням. Що Блаженніший Митрополит Онуфрій сказав йому?


— Блаженніший по-пастирські підійшов до Тараса. Благословив його, обійняв і побажав, щоб святий Миколай зробив його життя світлим, добрим, щасливим і щоб ніколи таких сторінок більше у житті Тараса не було, щоб все погане лишилося в минулому. А нове життя з Божою допомогою було благословенним, чистим і правильним.


– І наостанок. В чому секрет того, що Українській Православній Церкві вдалося визволити українського бійця без будь-яких умов, зокрема без обміну?


— Кожна доля, і кожен солдат — це особливі обставини. Слід зазначити, що наша Церква — це не політична організація, вона максимально позиціонує себе тією релігійною організацією, яка взагалі дистанціюється від політичних заяв, від політичних позицій. Тому, що представники Української Православної Церкви на території всієї України мають віруючих з різноманітними поглядами, які є прихильниками різних політичних ідей. А ми є Церквою.

Церква повинна закликати до милосердя, до любові, навіть до ворогів. Самі такі слова лунають, коли розпочинаються розмови про те, щоб визволити наших парафіян, чи інших громадян України. Ми намагаємося донести до всіх людей, не залежно від їхніх політичних переконань, слово Євангелія. І ніякі політичні торги ми не пропонуємо, Церква такими речами не займається. Якщо хтось почує слово із закликом до милосердя, тоді це слово знаходить відгук і реалізацію тих подій, які були нещодавно, пов’язані з поверненням Тараса. Якщо чиєсь серце залишиться глухим до слів Христа про милосердя, ми знову стукаємо-стукаємо, пам’ятаючи слова Господа, що тому, хто стукає, відчинять.

Сподіваємося, що такі щасливі випадки, які були із поверненням Тараса, і з поверненням інших наших полонених, будуть і в майбутньому. Маємо надію, що взагалі у нас не буде полонених, що ми дочекаємося того часу, коли всі люди будуть жити в злагоді, мирі, згоді і вже не буде цієї ворожнечі, і таких фактів не потрібно буде озвучувати.

Щиро благаємо нашого Господа і дякуємо за те, що відбулося і просимо, щоб Його милість і в подальшому звершувала ці великі справи. Тому, що доля кожної людини, не залежно від її характеристик — національних, професійних, політичних — доля кожної людини важлива, і кожна душа значуща в очах Божих. Ми просимо усіх молитися про те, щоб Господь допоміг, так само, як це сталося з Тарасом, чим найшвидше визволити з полону і інших. Повернути їх до мирного життя, щоб вони могли розбудовувати свою Батьківщину і проводити добре християнське життя.

Сhurch.ua

Теги: