Масові політичні репресії доби сталінізму є однією з найбільш трагічних сторінок новітньої історії України. У 1940-50-х рр. українці становили другу за чисельністю етнічну групу серед усіх в’язнів ГУЛАГу,[1] та їхній досвід перебування у таборах не став предметом всебічного вивчення. Білою плямою в історії політичних ув’язнень залишається специфічний досвід десятків тисяч українських жінок: хоча на 1 січня 1945 рр. частка жінок серед усіх невільників радянської репресивної системи досягала 30,6%[2], українські дослідники не вважали за потрібне аналізувати гендерні виміри табірного повсякдення[3]. Водночас, наявні джерела (насамперед, мемуари, автобіографії, усні спогади колишніх політв’язнів) дозволяють частково реконструювати життя українок за колючим дротом та зрозуміти, що допомагало їм вижити у неволі.[4] Доступні нині дослідження іноземних вчених про особливості жіночого досвіду ГУЛАГу зосереджували увагу насамперед на нелюдських умовах утримання і праці невільниць, а також на таких специфічно-жіночих вимірах їхнього повсякдення, як сексуальне насильство і трагедія материнства[5]. У цій статті буде представлено релігійне життя українських жінок-політв’язнів (зокрема, повсякденні релігійні практики, імпровізовані богослуження, підготовка і відзначення головних християнських свят) не лише для того, щоб реконструювати цю сторону життя невільниць, але й спробувати осягнути роль віри, молитви, християнських атрибутів та ритуалів для збереження психічного здоров’я, стійкості духу та самого виживання у таборах та в’язницях ГУЛАГу.

Віра, молитва і релігійна атрибутика у таборах і в’язницях


Аналізуючи спогади жінок-політв’язнів, годі оминути увагою питання релігійності. Жінки повсякчас наголошують виняткову роль віри, яка допомагали їм витримати усі страждання, не зрадити під тортурами на допитах, зберегти людське обличчя і моральні цінності в нелюдських умовах таборів та пересилок[6]. З молитвою зверталися жінки за підтримкою до Бога та Матері Божої у найскрутніші хвилини свого життя: в очікуванні допиту і катувань, вироку суду, розправи когось із охоронців чи перед обличчям смерті від виснаження чи хвороби у таборах: “В цю ніч ми не спали. Кожна з нас шепотіла найщирішу, наймилішу собі молитву. Благали Господа, просили матінку Пречисту про опіку, про покров. Як же потрібен був він нам!” (Анна Каванська-Байляк, 1924 p.н.)[7]. Колишня невільниця Анна Іваницька (1925 р.н.) згадує про свої молитви перед тортурами: “Але я молилася, я йшла і молилася. Я кожен раз молилася і просила Бога, щоб я не заговорила, але щоб я жила. Перед Богом я нічого не просила, тільки щоб не заговорила (...) Я все кажу “Боже, я не планувала, Господи, тої дороги своєї – Ти скерував мене на цю дорогу, дай мені сили витримати.” І так було, що я витримала все, і не тільки я”[8].

Перед лицем потужної і нещадної радянської репресивної машини людина почувалася безсилою і безпорадною, то ж апелювала до найвищого судді і захисника: “Тут можеш кричати – ніхто не почує, можеш плакати – ніхто не пожаліє і не допоможе. Хіба Господь Бог, якому ми молилися, щоб дав сили і здоров’я все це перенести і незламатися духом”[9]. Ледь не дослівно повторюють ці слова про внутрішню нездоланну потребу у молитві у своїх спогадах інші невільниці. Політв’язнів єднав спільний гіркий досвід страждань, то ж не дивно, що у своїх зверненнях і мольбах до Бога було багато подібного: вони просили не милості, але стійкості та сили духу.

Таку особливу невільничу молитву склала молода українка Анна Коцур (1923 р.н.) в одному з Тайшетських таборів у 1952 р.[10]. Характерно, що у цій молитві жінка благає не лише про полегшення своїх терпінь, але й про кращу долю для України:

То спаси нас, Боже, і наші родини,
не дай нам пропасти в ці тяжкі хвилини.
Не дай погибати, просим Тебе, Боже,
й Тебе, Божа Мати,
і Ви, всі святії при Божім престолі.
Просим, не відмовте нам кращої долі.
За край наш рідненький Ви всі заступіться,
над нашим народом Ви змилосердіться.


У Матері Божій вбачали невільниці свою єдину заступницю, якій звіряли свої болі та просили помочі. Наприклад, Анна Іваницька розповіла про віщий сон напередодні свого звільнення з табору, у якому їй явилася Мати Божа та повідомила їй добру вістку[11]. Анастасія Закидальська також вірила, що “Світ не без добрих людей, але наді мною все-таки стала обпіка Богородиці. Я це відчуваю”.[12]

Вочевидь, для жінок образ Матері Божої мав особливе значення, віра в її заступництво додавала сил виснаженим фізично і психологічно бранкам ГУЛАГу, а молитва спонукала не втрачати надії. Саме про це згадує Ганна Позняк-Скрип’юк, описуючи чи не найважчий період свого табірного життя:

“Я спіткнулась і впала, а коли підіймалася побачила алюмінієвий медальйончик із зображенням Матері Божої Покрови. Я взяла його, заспокоїлась, і біль мій зменшився. Я бережу цей медальйончик по цей день, бо у всіх трудних хвилинах тільки до Матері Божої могли ми звертатися за допомогою. Ми стояли мовчазні (...) Краще було молитися і думати, мріяти, будувати й руйнувати свої плани на майбутнє, споминати минуле. Цього вже кати не могли від нас відібрати. Це була єдина насолода нашого життя”.[13]

В’язням було заборонено мати особисті речі, то ж усі предмети релігійного призначення (натільні хрестики, вервечки, молитовники, образки тощо) вилучали у них ще при етапуванні до місць позбаленні волі. За таких обставин ці речі набували особливої цінності для в’язнів. Проте деяким невільницям вдавалося навіть за колючим дротом діставати згадані речі – замасковані у посилках з дому чи в обмін на інші речі, їжу, чи послуги. Колишня невільниця Ольга Годяк згадує, як їй протягом десяти років – попри щотижневі обшуки – вдалося зберегти у таборі присланий з дому молитовник, який жінки використовували для спільного таємного богослуження і молитви щонеділі у бараку[14].

“Молитовник був великою рідкістю. А водночас дуже цінився, бо з нього можна було проказувати молебен. А це мало велике значення для тих, що молилися гуртом! Здавалося, що людина побула хоч коротко в церкві. Звичайно спільною молитвою українок проводила котрась із інтеліґенток. У нашому бараку це була старша около 50-літня жінка”[15].

Якщо молитовник був рідкістю, то практично у кожної невільниці була власна іконка – найчастіше, саморобна. У колекції Історичного музею у Львові є чимало зразків таких образків, зокрема – вишиваних, потайки власноруч виготовлених у в’язничних камерах, на пересилках, у бараках. У них до канонічних образів додано елементи, що віддзеркалюють патріотичні почуття, прагнення волі і справедливості, та ін. мотиви[16].

У спогадах також часто зустрічаємо згадки про власноруч виготовлені вервечки та натільні хрестики. Їх виліплювали з чорного глевкого хліба, яким харчували в’язнів. Для цього доводилося вділити частину свого скупого пайка, то ж потреба у молитві для цих напівголодних жінок була либонь більшою, ніж потреба у хлібі.

“Українки носили на шиї хрестик, зроблений із зубних щіточок. Оті хрестики виробляли наші товариші-в’язні і посилали нам у дарунок перед святами, тим самим шляхом, що й листи (...) Українки робили собі вервечки. Хлібний м’якуш пережували добре в роті, а потім місили в пальцях тісто так довго, аж воно вже не липло. З того виробляли малі кульочки і насилювали на нитку”, - згадувала Валлі Шліс[17].

Польська письменниця Беата Обертинська, у своїх спогадах описує один з епізодів, який їй розповіла українка Ольга в одному з таборів Воркути про випадок у замарстинівській в’язниці:

“Багато священників було ув’язнено у Замарстинові. Невільниці робили вервечки з хліба. Вони знали, що коли їх поведуть на прогулянку, чоловіки будуть митися у лазничці поруч з коридором. Дивовижним чином одній з жінок вдалося наблизитися до віконечка та попросити священника освятити вервечки. У вікні з’явилася рука (більше схожа на криваве місиво) та перехрестила хлібну вервечку”[18]...

Продовження див. тут

Теги: