Очолювати Українську греко-католицьку церкву в часи гоніння і переслідувань було нелегкою справою. Час вимагав людей, гідних цього випробування. Таким сподвижником Христової Церкви був єпископ, місцеблюститель митрополичого престолу в Україні Володимир (Стернюк).

2017 рік є благодатний на різноманітні дати, і в в особливий спосіб ми вшановуємо 125 років від дня народження блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. Але попри те, ми повинні пам’ятати й тих інших трудівників у винограднику Господньому. Цьогоріч ми маємо нагоду відзначити 110 років від дня народження архієпископа Володимира Стернюка, а у вересні – 20 років від дня його смерті. Відкриту лекцію про владику провів дослідник історії підпільної церкви о. Тарас Бублик.
 
Роки до заслання
 
Отець Володимир Стернюк походить зі священичої родини. Народився 12 лютого 1907 року в містечку Пустомити. Тут його батько був парохом. Проте це не була священича династія. Дід Володимира був сільським учителем. Матір була тіткою Євгена Коновальця. Таке поєднання – патріотичного і духовного – було досить характерним для тодішньої галицької інтелігенції. Молодший брат Володимира, Євстахій Стернюк, також був священиком. У 1945 році він не підписав зречення і перехід на православ’я, за що був засланий на 25 років до Сибіру. По поверненню до Львова, отець Євстахій служив підпільним священиком.
 
Про навчання владики не збереглося багато свідчень. Збереглися його спогади про те, що він навчався спочатку в народній школі в Пустомитах, відтак в Академічній гімназії у Львові, після якої поїхав на навчання під опікою отців-редемптористів до міста Есхен, Бельгія. Відтак у 1925 році вступає до монастиря отців-редемптористів та складає вічні обіти. Паралельно навчається в університетах у Боплато та Лювені. Там він добре освоює французьку мову. У 1931 році в місті Боплато отримує священичі свячення з рук апостольського екзарха для українців в Канаді владики Василя (Ладики).
 
У 1932 році отець Володимир повертається назад в Галичину для активної місіонерської та проповідницької праці. У 1930-ті роки активно діяв як редемпторист-місіонер і редемпторист-проповідник, опікувався молитовним братством Матері Божої Неустанної Помочі, перебував у монастирях Львова та Тернополя, а також на Волині, зокрема в Ковелі. Перший прихід більшовиків зустрів у Станіславові, а в часі німецької окупації був переміщений до Львова, де служив у церкві на сучасній вулиці Івана Франка, що й нині діє і належить отцям-редемптористи. В ці роки часто їздив на різні місії по селах Галичини. Адже час німецької окупації був непростим у плані душпастирства, поширювалися різні атеїстичні та антиклерикальні настрої, а отці-редемптористи були покликані бути своєрідними “пожежниками”, що гасили цей вогонь.
 
Влітку 1944 року з другим приходом радянської влади перед греко-католицькою церквою постає багато викликів. Після арешту найвищої ієрархії та утворення так званої ініціативної групи з возз’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою, перед духовенством постає питання, чи підтримувати це возз’єднання, чи чинити опір. До честі отців-редемптористів, жоден з них не підтримував цього процесу, і отець Володимир Стернюк належав до активних противників возз’єднання. Є дуже цікаві свідчення парафіяльного священика отця Маркіяна Охримовича. Він був молодим священиком і під тиском життєвих обставин, поставив свій підпис під возз’єднанням з ініціативною групою. І коли він одного разу поїхав до Львова до лікарні, випадково зустрів отця Володимира на вулиці. Отець Володимир його прямо запитав: “Ти підписав?”. Той відповів: “Так”. На це отець сказав: “Тоді я ніц не маю з тобою до розмови”. На запитання отця Маркіяна, що ж йому робити, отець Володимир Стернюк порадив написати офіційну відмову від свого підпису. Після цього, очевидно, отець Охримович був арештований, але завдяки отцю Володимиру Стернюку зумів зберегти свою совість.

Душпастирство на засланні
 
Сам отець Володимир був арештований 18 червня 1947 року. До того він вже не працював як священик, адже за кілька місяців усі українські церкви у Львові були закриті, але зумів влаштуватися на посаду лаборанта в бібліотеку Львівського державного університету. Офіційним звинуваченням було те, що отець Володимир начебто використовував свою священичу діяльність для антирадянської пропаганди та співпраці з українським націоналістичним підпіллям. Воно було висунуте на підставі випадку з 3 трьома студентами, які сповідалися в отця Володимира. Під час допиту вони зізналися, начебто отець Володимир був їхнім натхненником для антирадянської діальності. Що він під час сповіді приймав присяги на вірність українським націоналістам і так далі. На всі ці закиди отець не відповідав, таким чином зберігши таємницю сповіді.
 
Його було засуджено на 5 років виправно-трудових таборів, які він відбув в системі “Каргополь” в Архангельській області. Засуджені в Каргополі здебільшого займалися лісозаготівлею. Отцю Володимиру пощастило в тому, що він працював там як санітар, допомагаючи лікарю. Проте перед цим отець провів деякий час у Київській тюрмі, де познайомився із Василем Вишиваним. Боячись різних агентів, які могли бути підсаджені в камеру, вони спілкувалися між собою французькою мовою. Василь Вишиваний попросив про сповідь, але наступного дня його забрали з камери. В таборі в Каргополі отцю Володимиру вдавалося здійснювати душпастирську діяльність. Користуючись тим, що він ходив від однієї бригади до іншої, він міг служити літургійні молитви.
 
Підпільний єпископ
 
Після заслання отцю вдається повернутися на Західну Україну і навіть прописатися у Львові. Спочатку працював сторожем у одному зі львівських парків, пізніше – обліковцем. Ця робота йому не подобалася і він влаштовується санітарем. Паралельно починає навчатися на заочному відділенні Медичного училища №1. Ця його діяльність як санітара, пізніше – фельдшера, ставала йому при нагоді для душпастирської діяльності. Завдяки своїй професії він, наприклад, міг висповідати людину, яка помирала, чи легше добратися до місця здійснення Богослужіння.
 
Чи не ключовою датою для отця Володимира стає 1964 рік. З рук підпільного єпископа Василя Величковського він отримує єпископську хіротонію, стаючи єпископом Перемиським. У 1960-ті роки відбувався певний розвиток підпільної церкви. Під провідництвом Василя Величковського, який був заступником митрополита Йосифа в Україні, активно відбуваються підпільні свячення, відкриваються закриті Хрущовом храми  і здійснюються Богослужіння. Ця частина духовенства, яка не пішла на об’єднання з російською церквою, розвивала мережу підпільної церкви. Проте, з іншого боку, це також період активного переслідування. Радянська влада зуміла виявити багатьох лідерів Української греко-католицької церкви. Зокрема заарештували владику Величковського і засудили на 3 роки.
 
У 1972 році після того, як владика Величковський виїхав до Канади, владика Володимир Стернюк стає місцеблюстителем предстоятеля церкви в Україні. Для владики Володимира було важливо зберегти церковну структуру, зокрема через те, що основний удар був спрямований проти єпископів. Тому в цей час він мав кількох єпископів-помічників, серед яких отець Іван Чорняк, архімандрит студитів Никанон Дейнега та отець Петро Козак.
 
Владика Володимир Стернюк приділяв багато часу пошуку нових кандидатур на священство та опікувався підпільними семінаріями. Важливо розуміти, що підпільні семінарії не були численними, часто це було кілька осіб або одна людина. В цей час рідко хто погоджувався ставати священиком церкви, яка була заборонена і за офіційною риторикою була “розкольницькою”. Характерними є слова владики Володимира, сказані одному кандидату на священство: “Мені священиків не треба, мені потрібні мученики”.
 
Радянська влада готувала різні провокації проти української церкви. Однією з найвідоміших є створення фільму, який мав би начебто викривати аморальність владики Володимира. У фільмі закидалося, начебто отець має зв’язок із жінкою, а відтак не може бути єпископом. Одначе ця провокація не вдалася, як і багато інших, інспірованих комуністичним режимом.
 
Зрештою, з легалізацією УГКЦ наприкінці 1980-их років владика Володимир Стернюк стає одним з найчільніших провідників відновлення церкви. Навесні 1991 року, після повернення патріарха Мирослава Івана (Любачівського) в Україну, архієпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви. Владика помер 29 вересня 1997 р. і похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

Ucu.edu.ua

Теги: