Тривалий час авторові цих рядків ніяк не вдавалося збагнути своєрідний магнетизм єпископа Софрона Мудрого. Можливо, розгадка приховувалася в його блискучому інтелекті? Владика вільно володіє шістьма європейськими мовами і вважається одним із найавторитетніших сучасних знавців канонічного права. Чи заворожувала його віртуозна риторика? Професор Софрон Мудрий навчав у Римі ораторському мистецтву вихованців колегії св. Йосафата, а нині — студентів Івано–Франківської духовної академії, яку продовжує очолювати на 87–му році життя. А може, пояснення — в його простоті й доступності? Незважаючи на високий духовний сан, із владикою дуже легко спілкуватися на будь–які теми. Усе це так. І лиш недавно відкрилося: та ж єпископ Софрон (до чернецтва — Степан) за вдачею — жвава, життєрадісна людина, з тонким почуттям гумору і несхоластичною дотепністю.

У любу, як сам каже, Україну він радо переїхав у дев’яності роки, коли з її теренів зникла безбожна імперська влада. Міг повернутися до США, але після довгої розлуки з Батьківщиною обрав дорогу на схід, аби «віддати рештки сил праці з молоддю, зі своїм народом». Під його керівництвом на Прикарпатті розбудовувався Теологічно–Катехетичний духовний інститут, понад сім років владика очолював Івано–Франківську єпархію УГКЦ.

Про Рим, зокрема розташований у його тісних обіймах анклав Ватикан, він знає багато такого, про що не почитаєш у жодному туристичному путівнику чи краєзнавчому довіднику.


До Риму — через Америку

— Владико, як ви потрапили в Італію на навчання в середині п’ятдесятих років, коли територія сучасної України, що входила до складу СРСР, була наглухо відгороджена від Заходу так званою залізною завісою? Ви що, нелегально перетнули кордон?

— Чого не було, того не було. На Заході я опинився ще до повернення «совєтів». У 1943–му нас, кілька сотень мешканців міста Золочева, що на Львівщині, «німаки» вивезли в Австрію, де я працював на різних примусових роботах. Потім потрапив до німецького Аугсбурга. Там здобув фах електроінженера і мав добрі перспективи працевлаштування в Бразилії, проте життя за Божим покликанням повернуло в інше русло. Я віддавна хотів стати священиком–місіонером. Мрія почала збуватися в 1949 році, коли вступив до монастиря отців–василіян в американському штаті Пенсильванія. 14 січня 1955–го, в день пам’яті святого Василія Великого, склав довічну чернечу обітницю, взявши ім’я Софрон. Через півроку разом із Тарасом Прокопівим та Дмитром Височанським відбув до Риму на богословські студії. Так і потрапив у вічне й святе місто, навчався в Григоріянському та Латеранському університетах, згодом став докторантом римського і церковного права. Мав повертатися до Америки і заступити на посаді одного з професорів Вашингтонського католицького університету, але був призначений віце–ректором Української папської колегії св. Йосафата. Нібито ці обов’язки покладалися на мене тимчасово, а їх виконання затягнулося на цілих 15 років, ще двадцять наступних — працював там ректором.

— Що це за духовний навчальний заклад? Хто в ньому може навчатися?

— У Римі майже кожна національна церква має свою семінарію. Українська папська колегія св. Йосафата заснована ще в 1897 році. Від 1904–го нею опікуються отці–василіяни. Там постійно перебуває близько півсотні майбутніх священиків УГКЦ з усього світу, а під час Ватиканських соборів зупиняються єпископи нашої церкви. За часів Горбачова до мене туди приїжджали відомі українці Іван Дзюба, Ліна Костенко, Павло Мовчан, Микола Стратілат та інші.

Вихованці колегії навчаються в папських університетах, а ми їм додатково викладали історію рідної церкви, традиції і звичаї українського народу, церковний спів. Багато моїх випускників висвячені на єпископів та архієпископів, а один навіть став секретарем Конгрегації, своєрідного міністерства, східних церков у Ватикані.
Поруч із чотирма Папами

— Як часто випадала нагода спілкуватися з Папами? Чи лише під час масових заходів?

— Дуже часто. Святійші Отці постійно цікавилися справами нашої колегії, а інколи й відвідували її. На моїх, можна сказати, очах відбувалися вибори чотирьох пап. У 1958 році ми раділи, мов діти, почувши на площі Святого Петра, що новим Папою курія обрала кардинала Венеції Анджело Джузеппе Ронкаллі (Іван ХХІІІ). За кілька місяців перед тим ми, десяток студентів–василіян, понад тиждень були гостями цього усміхненого старця, товстенького і милого, тоді ще ректора патріаршої семінарії у Венеції. Він добре знав Східну церкву, бо десять років був послом Ватикану в Болгарії, благословляв нас по–старослов’янськи і любив слухати нашу літургійну пісню «Достойно є, яко воістину». Його стараннями після вісімнадцяти років радянської каторги вдалося визволити голову й батька УГКЦ митрополита, згодом кардинала Йосипа Сліпого. В лютому 1963 року він прибув до Риму й оселився у Ватикані.

Наступному Папі Павлові VІ — тихому й просвітленому — я представляв свою сестру–інваліда Ярославу. Його наступник — Альбіно Лючіані прийняв ім’я Івана Павла І. Це була дуже скромна і висококультурна духовна постать. Він запам’ятався як великий проповідник Євангелії та катехизи, прихильник справедливості й роззброєння. Та Івану Павлу І не судилося довго очолювати провід Церкви — він упокоївся у сні на тридцять третьому дні свого апостольського служіння. Сталося це 28 вересня 1978 року. А 16 жовтня білий дим із комина Сикстинської капели сповістив про те, що новим Папою став слов’янин Кароль Войтила, архієпископ Краківський (Іван Павло ІІ). До того на Петровому престолі 450 років поспіль засідали лише італійці. У Римі невдовзі зрозуміли, що цей Папа має харизму справжнього духовного лідера. Він здійснив безліч великих справ на духовному поприщі, розбудував колегіальність в управлінні Церквою, відвідав понад сто країн світу з пасторською місією.

— Папський палац справді має понад тисячу кімнат чи це перебільшення?

— Так, палац дуже великий, але його не варто сприймати лише як папську резиденцію, бо в одній частині мешкають урядники Святого Престолу, в іншій — зберігаються шедеври світового мистецтва. Апартаменти Папи — на найвищому поверсі. Із тераси будинку нашої колегії, спорудженого в 1932 році на пагорбі Джанікольо, було добре видно вікна Папського палацу та балкон собору Святого Петра, звідки понтифіки у неділю благословляли народ. Ми чули їхній голос.

 

Без прикордонників, але зі стражами порядку

— Окрім чудової архітектури та музеїв, Ватикан славиться своєю бібліотекою. Чи мали ви до неї вільний доступ?

— Звісно, що так. Там зосереджено понад 60 тисяч стародавніх рукописів, зокрема з текстами творів Вергілія і Цицерона, авторські рукописи відомих діячів Середньовіччя, унікальна духовна література, понад 100 тисяч примірників з автографами тощо. У сховищах зберігається багато ще не розпакованої літератури, зокрема отриманої з Петербурга, тобто Ленінграда, в 1932—33 роках. Тоді відбувалася велика продовольча акція європейців, спрямована на допомогу голодуючим в Україні, але «совєти» її не приймали — вдалося лише обміняти на книги. Їх отримали в такій кількості, що не було змоги виставити для загального користування.

— Невже швейцарські гвардійці, одягнуті в старовинні ритуальні строї, як один мають зріст понад 180 сантиметрів і вищу освіту?

— Переважно так, але це не є абсолютом. Їх нараховується близько сотні, й вони мають різні функції. Ті, що наближені до Папи, справді гренадерського зросту, не одружені, мають вищу освіту та на час служби вони живуть аскетичним монашим життям. Походять з аристократичних родин. Разом із поліцією гвардійці контролюють пересування людей територією Ватикану.

— Прикордонників вочевидь там немає, хоча середньовічні стіни довкола цієї міні–держави нібито збереглися дотепер.

— Від Риму Ватикан відділяють ворота, біля яких цілодобово стоїть варта і перевіряє документи. На території Папської столиці охоронці також часто зупиняють перехожих. Одна з причин такого контролю — відсутність податків у Ватикані, тому товари в тамтешніх крамницях значно дешевші, ніж у римських. Трапляється, що винахідливі італійці перевдягаються у священнослужителів і ходять з торбами, набиваючи їх різним крамом. Я на власні очі бачив, як поліція зі словами «Ваша Екселенція, покажіть свої документи» зупинила єпископа з червоним поясом. З’ясувалося, що то мирянин–неаполітанець скуповував продукти для свого ресторанчика.

— Вас не зупиняли стражі порядку?

— Нам не було потреби нелегітимно щось купувати, бо ми навіть замовляли для колегії на щодень літрів по п’ятдесят молока від елітних корів, котрих утримували в господарстві при літній резиденції Папи.

Пригадую трафунок із кардиналом Йосипом Сліпим. Один італійський часопис подав його під сенсаційним заголовком «Війна між кардиналами за Джульєтту». А трапилося ось що. Кардинал Сліпий якось захотів купити й утримувати при монастирі студитів, розташованому в мальовничій місцевості поза Римом, корову з папської ферми, яка щоденно давала по 30 літрів молока. Наш кардинал мешкав у Ватикані в одному будинку з кардиналом Гвері (прізвище з італійської перекладається як «війна») і вмовив його придбати корову на двох. Коли купівля відбулася, і Джульєтту, так хтось аж надто поетично назвав цю корову, привезли на нове місце, то вона чи засумувала за своїм рогатим товариством, чи годували її не тим раціоном, але молока почала давати вдвічі менше, ніж на папській фермі. Тоді Гвері відмовився платити свою частку. Між кардиналами виникла суперечка. Про це якось дізналися всюдисущі журналісти й надали інциденту розголосу.

 

«Радіо Ватикану» голосом Софрона Мудрого

— Ви належали до касти вибраних, тобто були громадянином Ватикану?

— Я мав почесний ватиканський паспорт, проте завжди користувався при поїздках за кордон американським, який дозволяв і дозволяє тепер подорожувати світом без віз.

— Ви, наскільки мені відомо, тривалий час вели цикл програм на «Радіо Ватикану». Що змусило зайнятися журналістикою?

— Попри чималу кількість обов’язків, праця на цьому радіо, яку я офіційно почав заступником керівника української секції в 1965 році, була моєю улюбленою місією для України. Докладав усіх зусиль, щоб своїми промовами перед мікрофоном закласти ще одну цеглинку для збереження на рідній землі нашої релігійної культури, яка тоді зазнавала жорстких утисків войовничого атеїзму. Ми мали щодня 15 хвилин ефіру та раз на місяць — півторагодинну Службу Божу.

— У ті часи всі радіостанції, що вели несанкціоновані радянською владою передачі з–за кордону, в СРСР називали не інакше як «ворожий голос». Ви відчували у Ватикані цей негативний резонанс?

— Ми не торкалися політичних проблем — мовили лише на теми релігійного життя. Якщо людина має віру в Бога, то вона все зрозуміє й переживе. Та час від часу й ми отримували листи «трудящих», гадаю, написані або співробітниками КДБ, або під їхню диктовку, в яких «обурені» громадяни протестували проти трансляції наших передач на Україну. Насправді ж їх там із нетерпінням чекали тисячі спраглих до слова Божого людей, в чому я особисто переконався, відвідавши Україну зі своїм товаришем, громадянином Канади Томом–Петром Шишком, котрий студіював у Римі богослов’я. Ми винайняли на місяць «Ауді» й поїхали спершу в Чехію, де мешкала моя сестра–черниця Софія, а потім через Чоп — до Львова. На рідній землі весь час відчували зриму й приховану присутність кадебістів, проте почули молитовні прохання галичан частіше передавати Служби Божі, а не лише раз на місяць. Повернувшись до Ватикану, розповіли про це Святійшому Отцю Павлу VІ, і він видав розпорядження збільшити час ефіру для української секції до двох передач на добу і щотижня транслювати богослужіння.

— Владико, бачу, що й у поважному віці ви перебуваєте в доброму тонусі. Про почуття гумору й говорити нічого. Який у вас нині розпорядок дня?

— Розпорядок ще файний, тримаюся. Як і в молодості, о 5–5.30 — уже на ногах. Стабільно й без будильника. Вмиваюся, голюся, відмовляю молитвослов та ранкову молитву. О 7.30 — незмінна Служба Божа в тутешній каплиці. Я ще викладаю проповідництво в духовній академії, пишу праці, видаю книжки. Одна з останніх, що побачила світ, — «Історія Церкви в Україні», яку я раніше уклав українською мовою, а тепер переклав італійською. Хай і в Римі читають.

Радію з того, що повернувся в гаряче люблену мною Вітчизну не на спочинок, не проживання на пенсії, а для праці. І праця, усвідомлена як служіння Богові, тут для мене є щодня.

 
ДОВІДКА «УМ»

Ватикан як незалежна суверенна країна створений на основі Латеранської угоди між Римо–католицькою церквою та Італійською державою 11 лютого 1929 року. Це — найменша у світі держава, резиденція Папи Римського. Розташована вона в західній частині Риму. Територія — 44 гектари. Населення — близько однієї тисячі осіб. Половина з них — священики. Глава держави — Папа Римський, котрий пожиттєво обирається членами колегії кардиналів. Ватикан має свої герб, прапор, гімн, валюту, банк, пошту, монетний двір і навіть двоколійну, протяжністю 275 метрів, залізницю з вокзалом, яка зв’язує цю міні–державу з мережею італійських залізниць.