... Про дух і матерію

Януковича «з успіхом на виборах» (іще не з перемогою) першим традиційно привітав російський президент. Другим був патріарх Кирил. Це така у церкви карма – бути біля політики (і політиків) – починаючи з Х століття і до ХХІ?

На жаль, у нашому постсовковому виконанні саме так. І я не дивувався б, якби це стосувалося тільки Російської православної церкви – традиція цезаропапізму тут постійна. «Бойовий загін» РПЦ МП на чолі з патріархом Кирилом ефективніше «собирает русские земли», ніж ФСБ. Не дивує й політизована позиція УПЦ КП. Гадаю, що так само під тиском «пастора» Турчинова посипалися і неопротестантські рухи. Найбільш коректну позицію зайняла Римо-католицька церква – вона ухилилася від прямої чи непрямої підтримки одного з кандидатів і не наполягала на примусовості голосування. Може, тому, що за цією церквою фундамент незрівнянно потужніший. Думаю, що в таких ситуаціях позиція церков має бути більш виваженою. Що не означає, що церкви мають кидати свою паству. Однак наставляти не означає диктувати. Кесарю – кесареве, Богові – Боже.

Коли, на вашу думку, бізнес остаточно витіснить в українській політиці партійну (ідеологічну) складову? Йдеться про те, що ні ПР, ні БЮТ, звісно, не можна вважати партіями у класичному, європейському розумінні. Або – приклад з іншої опери: у тому, що в центрі Києва закрили передостанню книгарню «Сяйво», немає жодної ідеології, свідомого наступу на українське слово – тільки бізнес, «нічого особистого»... Чи, можливо, цей процес іще є зворотним?

За відсутності дієвого і впливового громадянського суспільства цей процес незворотний. Якщо за Президента Віктора Ющенка «Сяйво» ледве втримувалося на плаву, то за Президента Віктора Януковича – і поготів. Бо ж недаремно рейдерська атака відбулася одразу після проголошення попередніх результатів першого туру. Але це також і сигнал для протилежного – умовно-національного табору – нас уже почали нищити. І про це треба говорити в повний голос. Тільки це може призупинити хамство, коли на головній вулиці країни залишилася лише одна крамниця з власне україномовною літературою. Це ще один закид Ющенку. Так, він багато чого робив саме у цій сфері. Однак більше в музейництві. Очевидно, таким є склад його бачення світу – дещо старомодний. Тоді як сучасну націю розбудовує і книга, і україномовний Інтернет, україномовне кіно і телебачення.

А щодо бізнесу, то я не бачу в найближчому майбутньому можливості його українізації, тобто можливості зробити його соціально відповідальним. Бізнес в Україні, на жаль, будується на визискувальній основі. Бо ж вийшов він у своїй масі із «хапка» та «кидка». Тому і для ПР та БЮТ «кидок» перш за все своїх виборців – основний закон. А чому б і ні? Ніхто ж не питає про виконання обіцянок, ніхто не замислюється про реалістичність «развесистой клюквы», яку вони обіцяють своїм виборцям. А тих, хто замислюється – «противсіхів», – ледь не засуджують. От було б тих «противсіхів» 30% – тоді з’явилися б і партії іншого типу. А так маємо, що маємо: «разводілово» – імітацію обіцянок. Бо ж народ «обманываться рад».

А хто стане наступним Героєм України? (За президентства Януковича тощо). Чи погоджуєтесь ви із тим, що державні нагороди – дякуючи Віктору Ющенку, – настільки профановані, що вручати їх (і, очевидно, отримувати) вже просто не комільфо?

Ющенко був таким самим непослідовним у цій нагородній політиці, як і Кучма. А точніше – не контролював процесу. Або ж не розумів його резонансності. Хоча насправді вручення нагород – це не лише визнання заслуг, але й правила дипломатичного етикету, міжнародна політика, внутрішня політика. А там без політичної доцільності не обійтися. Однак це не означає, що треба доходити до ексцесів. А щодо комільфо, то відзнаку визнає за достойником не Кучма, Ющенко чи Янукович – це відзнака, яку визнає за достойником народ України. Тому її слід визнавати за достойними і слід приймати достойним. Відкидаючи нагороду, людина відкидає й Українську державу, а не лише її недосконалого чиновника, який зветься президентом. У міжнародному етикеті це неприпустимо і вважається образою гідності держави чи монарха. Над цим варто замислитись. Хоча і у цьому питанні політична культура у нас не на високому рівні.

Де, на вашу думку, пролягає межа між популярністю (теми, ідеї, наміру) і попсовістю? Остання книжка Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» пронизана політикою: КДБ-СБУ, УПА і криївки, вбивство Чорновола і теперішні депутати. Скільки ще триватиме фетишизація історії? Бо, погодьтеся, теперішній книжковий дрейф у бік УПА складно пов’язати лише з бажанням заповнити лакуни у знаннях молодого покоління...


Щодо використання популярних тем – це запитання до самих авторок. А щодо фетишизації історії, то дозволю собі ще раз не погодитися з тим, що вона не істотна. Відносна неуспішність усього українського проекту, власне, пов’язана з несформованою та розколотою національною ідентичністю населення України. Пишу «населення», тому що український паспорт ще зовсім не означає, що людина відчуває себе причетною до тієї спільноти, яку ми розбудовуємо і яка помпезно називається «українською нацією». Причому етнічний чинник тут не такий істотний. Політична нація – це відчуття спільності, спільності як у сьогоденні, так і у майбутньому. Але так само і у минулому. А відчуття спільного минулого формує у нових поколіннях і спільну ментальність, яка й стає основою політичної нації та єдиної держави. Саме тому так люто Міністерство закордонних справ Російської Федерації опротестовувало своїми нотами мало не кожне зусилля Президента Ющенка щодо формування спільного бачення української історії. Чи це стосується Трипілля, чи Івана Мазепи, чи Крут. Уже не кажу про Бандеру чи Шухевича. Задайтеся запитанням – чому саме МЗС РФ? А тому, що це питання надважливе. Тому не легковажмо історією. Чи, може, здамося і розбудовуватимемо свою ідентичність на базі, запропонованій нашими братами-росіянами? Тоді ми станемо ще однією версією росіян. Чого вони й добиваються... І тоді питання існування держави України втратить свій сенс. Свого часу Адольф Гітлер, спостерігаючи за парадом чеської поліції в Празі 1939 року, захоплено вигукнув: «Чехи – найкращі німці!». Дивлячись на останню виборчу кампанію, бачу, що українці часом – кращі росіяни за самих росіян. Навіть Ульянов-Ленін утихомирював таких русофілів: «В национальном вопросе, как правило, перебарщивают инородцы». Саме так – «инородцы»...


Яка подія культурного (або іншого) штибу здатна зараз перебити післясмак президентських виборів? Як казав колись Горбачов Рейгану, якби на Землю висадились інопланетяни, всі забули б про «распри» та холодну війну між СРСР і США. У нас будуть свої «інопланетяни» чи пережовування програшу Тимошенко-перемоги Януковича – це ще надовго?

Дивлячись на те, як Тимошенко вп’ялася в аорту переможця Януковича, гадаю, що нас очікуватиме ще багато цікавого. Про одну політичну лідерку розказують, що ще з дитинства вона маніакально прагнула перемоги будь-якою ціною. У школі, приміром, коли мала бігти традиційну стометрівку... Будучи маленького зросту, вона просто штовхала у спину більш рослих суперниць, щоб ті падали, і була завжди першою. Марсіяни вже серед нас. Спостерігайте – і буде цікаво.

 

 

Повна версія інтерв'ю - на сайті Главред