Він – один з двох близнюків, яких часто-густо люди не можуть відрізнити одне від одного. Коротке світле волосся, щира усмішка, виразні очі. Навіть кілька татуювань та пірсинг не вирізняють його серед юрби людей – принаймні, зовнішньо. Здавалося б, він просто ще один зі сотень львівських журналістів. Та все ж Володимир Бєглов завжди почувався особливим.

Значна частина його життя присвячена боротьбі з дискримінацією та порушенням прав людини – навіть якщо це така дрібниця, як сексистські дописи в соцмережах. Це навіть стало його родзинкою – де-не-де у Facebook можна наштовхнутися на коментар в стилі «Бєглов прийде – порядок наведе». Тож ZAXID.NET вирішив розпитати журналіста про те, як навіть серед консервативних людей бути особливим, не постраждати від цього, натомість іще й побачити в собі очевидні переваги.

Що спонукало тебе почати займатися темою дискримінації? Який твій «стиль» висвітлення цієї теми?


Я - з російськомовної родини. Хоча у школі ми з братом спілкувалися українською, все одно, такий собі наліт «москаля» був. Батько-татарин також виокремлював нас з настільки однорідного суспільства. Вже потім були гуртки, театри, якісь життєві досягнення. І на певному етапі ти розумієш, що не такий, як всі. Стаєш більш емпатичним, чутливим. Розумієш, що відчувають інші люди. Переймаєшся. Саме тому мені, як журналісту, ця тема цікава. Це – перша причина.

Розповім іще про «Джерело» - навчально-реабілітаційний центр, де вчаться та проводять час діти та молодь, найчастіше з ДЦП. Коли я вперше його відвідував, то познайомився з Вікторією Міщук – працівницею центру. Так от, мені сподобалося, що вона ставиться до них передусім не як до людей з особливими потребами, а як до людей. Вона вимоглива, не шкодує даремно, тому вони всі цілком успішно справляються з усіма вправами. Ми з Вікторією стали друзями, зробили кілька благодійних концертів, працювали з дітьми з аутизмом, поширювали інформацію. І це мене захопило! Виявилося, що можна писати не в стилі традиційної радянської журналістики типу «Четверо інвалідів піднялися на 5 поверх. Ура, Боже, яке щастя». Ні, про це можна говорити весело і драйвово. Починаєш розумітися на цій темі. І це теж захоплює. Це – друга причина.

І третя причина. Деякі особливості мого особистого життя були оприлюднені. Коли виявилося, що я належу до однієї з меншин, це почало бути певним аргументом у ставленні інших людей. Це для мене було неочікувано – скільки б ти не мав професійних чи соціальних здобутків, яких би висот не досяг, виявляється, що на твою позицію може впливати безліч інших чинників, які ти не вибираєш: який у тебе вік, колір шкіри чи стать, національність, та навіть те, з ким ти проводиш ніч, може впливати на твою позицію в суспільстві.

А тоді я прочитав «Гаррі Поттера» (усміхається). І мені кинулося в очі таке: за сюжетом там є «Армія Дамблдора», учні школи об′єдналися і боролися зі злом – смертежерами. Що важливо: смертежери однакові на вигляд, бо носять маски і схожий одяг, герої не розрізняють їх. Натомість, «Армія Дамблдора» дуже різна: «ботанік» Герміона, рудий та нетямущий Рон, незграбний та забудькуватий Невіл Лонґботом (якого б я взагалі проти темних сил не виставив), і так далі. Тобто вони всі дуже різні, зате їх об′єднують спільні цінності та емпатія. Мені це дуже сподобалося.

Євромайдан був створений представниками і представницями меншин - афганцями, кримськими татарами, євреями, ЛБГТ-спільнотою, «русскоязычными украинцами», студентами

Всі ці меншості - соціальні групи, які об’єдналися заради спільного результату. Тепер це моя життєва філософія.

Так і народився проект «Majority of Minorities» («Більшість меншостей»), де ми говоримо зі зовсім різними людьми. У мене вже були до того в ефірі і протестанти, і геї, і люди з інвалідністю, і темношкірий чоловік, який мріє стати президентом Анголи, і маленький чоловік.

З чого починаєш розмову?

Я прошу гостей розповісти свою історію, насампред шкільний період, оскільки найбільше травм особливим людям наносять в школах. В мене був нечуючий чоловік, який мав проблеми в ті часи лиш через те, що він погано чує і носив великий слуховий апарат. Був наркозалежний, який у 25 років «сидів» на героїні, а все через те, що йому в 14 продавали трамадол в аптеці. Проста журналістська робота. Я запитую: як так сталося?

Тобі не страшно вжити не те слово і цим образити гостя?

Сам питаю гостей, як їх коректно назвати. Я знаю, що «люди з особливими потребами» вже не підходить, тепер коректно вживати термін «люди з інвалідністю». І вони самі кажуть, яка мова і вчинки їх не дискримінують, тому що вчинками ми теж можемо образити людину, надаючи опіку, яка їй не потрібна.

Є це жахливе слово «неповносправний» - вживаючи його, ми змушуємо людей відчувати себе такими

Мовою ворожнечі є ще й заголовок в газеті: «Переселенці затопили сусідів». Само по собі слово «переселенець» не є поганим, але тут воно отримує негативний зміст, і на ньому акцентують увагу. Те саме щодо слів «алкоголік» чи «наркоман»: цих людей не можна так називати. По-перше, це погані слова, а по-друге, ми не знаємо їхніх історій. Тому краще казати «алкозалежний», «споживач наркотиків», «бездомний», тобто слова, які є нейтральними і не несуть негативного забарвлення. Підійдіть до бездомного і запитайте, «чому ти тут, а не в себе в хаті з дружиною і дітьми?». Я думаю, більшість здивуються історіям таких людей.

Я намагаюся не дискримінувати людей, хоча це дуже складно. Це фізкультура, причому постійна. От наприклад, мені зранку пише друг, що його колегами є люди низького зросту, яких на пострадянському просторі називають карликами, хоча їх не можна так називати, оскільки це слово стигматизуюче і дискримінуюче. І питає мене, як їх називати.

Я відповідаю, що треба їх називати людьми низького зросту або низькими людьми. Він каже, що так їх і називав, і щоб їм було зручніше, він до них присідав під час спілкування. Я йому сказав, що він звичайно, молодець, але й це була дискримінація. Людина мусила відчувати себе рівною, тому що так є, тому що ви рівні, ти стоїш – і вона стоїть.

Я намагаюся з усіма людьми насамперед говорити з позиції їхньої гідності, але й не забувати про свою.


Як готувати матеріал про людей з інвалідністю, аби не висміяти, не образити героя?

До таких людей треба ставитись як до рівних, і писати про них треба як про рівних. Наприклад, не треба писати «людина з інвалідністю скоїла злочин», треба писати «чоловік скоїв злочин», і при тому десь сказати, що він ще й на візку був, і втік швидко.


Чи знаєш ти випадки, коли через помилку журналістів страждали герої матеріалу?

Знаю про випадок, пов’язаний з ВІЛ-позитивних в Одесі. В редакції одного з київських телеканалів сказали, що не будуть «замилювати» їхні обличчя. Мовляв, весь сюжет виходить «на півтонах», і аби цьому запобігти – треба знехтувати конфіденційністю. Журналіст був недосвідченим і не наполіг на своєму, думав, що герой не образиться. Тим часом герою репортажу треба було робити зусилля над собою навіть аби дати інтерв’ю на умовах анонімності. А через цей сюжет у нього почалися проблеми на роботі і в сім’ї. В цьому велика відповідальність журналіста – дотримуватись своїх обіцянок.

А як щодо позитивних прикладів? Можеш пригадати хоча б один?

Пам’ятаю випадок з хлопцем Остапом. Хлопець з ДЦП, який їздив на візку в Sport Life. Тоді ми телефонували до їх прес-служби, до прес-служби міста і хотіли дізнатися: чому, попри прийнятий закон щодо протидії дискримінації за ознаками інвалідності, порушуються права людини? Говорили про цю проблему в ефірах «Радіо Сковорода».

Я правильно розумію – ви відкрито називали цей конкретний зал? Чи правильно оголошувати ім’я кривдника в такій ситуації?

Нічого поганого в цьому випадку не бачу, бо до цього він пропонував їм багато варіантів: мовляв, мене може привозити волонтер і обвозити повз ваші турнікети. Або: я можу почекати, поки ви встановите душ для людей з інвалідністю. Вони кілька разів йому відмовляли. Тоді вже ми гуртом спрацювали: за кілька місяців після нашого ефіру приєдналися інші журналісти. Адміністрація залу встановила турнікети для людей на візку, душ для людей з інвалідністю, і саме в цьому залі тепер все гаразд. Оце журналістика антидискримінації, коли видно якийсь конкретний результат твоєї роботи.

Чи відчував ти на собі колись тиск дискримінації?

«Радіо Свобода» кілька років тому опублікувало статтю щодо законів, які були «близнюками» російських – один з них про заборону пропаганди гомосексуалізму. Закон ідіотський. Тоді при владі ще був Янукович, і уряд хотів ці закони прийняти. Видання попросило мене про коментар, і я залюбки прокоментував, оскільки вже давно працюю з ЛГБТ-спільнотою. Стаття «висіла» на сайті три чи чотири роки, і нікого це не турбувало, аж поки у Львові не вирішили зрубати сквер біля церкви Св. Юра. Молоді активісти виступили проти цього, тому що можна було побудувати пам′ятник, відремонтувати дорогу і все одно сквер залишити. Я приєднався до цих людей. Тоді дівчина на ім’я Христя знайшла цю статтю з моїм коментарем і написала у Facebook пост на тему: «І ця людина буде вказувати нам – людям, які ходять до церкви – як жити?!»

Її пост і наступні пости підняли певну бурю в соцмережах, тоді це вийшло в медіа.

Про мене навіть говорили на проповідях в церквах Львова. Було досить боляче, бо церква користувалась моїми послугами, дуже часто і безкоштовно, коли треба було провести фестиваль чи благодійний аукціон. Почалася травля

Дуже багато вірян цієї церкви в публічних коментарях і приватних повідомленнях соцмереж почали писати різне – від образ до погроз. Я вже навіть читав, що мене вивезуть у Брюховичі і закопають. Якісь священики стали писати статті на релігійних сайтах і так далі. Але і в цій ситуації був позитив: виявилося, що в тій церкві дуже багато адекватних священиків і вірян, які писали і підтримували мене.

Після цього відбулися дві зміни в моєму житті. По-перше, я написав багато віршів, які увійшли у збірку «Faithbook». По-друге, я почав працювати уже нахрапом з меншинами. Це не лише ЛГБТ і люди з інвалідністю. Це етнічні меншини, релігійні, вікові тощо. В Стокгольмі я познайомився з білорусами, які працюють в організації протидії дискримінації. І побачив у них на торбі дуже крутий напис, там було написано білоруською «Більшості не існує».

В тебе на зовнішній стороні долоні є татуювання. На перший погляд видається, що це знак «дорівнює» чи «паузи» на музичному плеєрі.

Це знак рівності, а всі кажуть, що це пауза (сміється). Цей знак вперше почали використовувати у так званому універсальному дизайні – архітектурному напрямку, який передбачає рівний доступ всім групам людей у проектованих будівлях: людям з інвалідністю, дітям, старшим людям, жінкам, тощо. Згодом цей знак перейшов у інші сфери життя, де люди боряться за рівність. Я ж його вперше побачив у Нью-Йорку, в організації «Human Rights Campaign» – вони мене надихнули тим, що назбирали мільйон доларів для передвиборчої кампанії Обами. Не просто так, а щоб він лобіював інтереси меншин.

На твою думку, українська і західна журналістика у висвітленні питань дискримінації відрізняються?

Демократія в США має 300-літню історію. Роза Паркс, Мартін Лютер Кінг, які започаткували рух за рівні права темношкірого населення з білими американцями – у них це було вже давно. А ми тільки от рік чи два тому згадали, що в нас є різні групи, які можуть бути дискримінованими, і одна з них це, наприклад, жінки. В сучасних медіа зазвичай можна скласти собі власну новинну стрічку, і в західних медіа «#HumanRights» – це вже сталий хештеґ, за яким ти можеш шукати новини. «#MentalHealth», «#LGBT» – давним-давно сталі хештеґи, за якими ти можеш шукати новини. Працюють цілі групи, щоб наповнювати ці відділи. А в нас немає навіть журналістської традиції про це писати.

1 грудня ЗМІ пишуть про ВІЛ-позитивних. 2 квітня – про аутизм. Це справді проблема, і над нею мають працювати, особливо ВНЗ, які випускають журналістів.

В країнах з розвинутими ліберальними цінностями в журналістів в голові є думка, що, наприклад, ставлення політика до жінок може бути тим, що впливає на процеси в суспільстві. В нас цього немає. В нас ставлення політика до розміру пенсії визначає, як будуть ці процеси тривати. Або обіцянки щодо закінчення АТО чи реверсу російського газу.

Які популярні теми в наших ЗМІ щодо меншин?

Дуже люблять людей з інвалідністю, особливо після перемог на Паралімпійських іграх. Але дуже мало людей, окрім людей з інвалідністю, пишуть про інфраструктуру. Про них пишуть або дуже сльозливо, або дуже позитивно.

Про ЛГБТ собі дозволяють писати лише певні видання, які читають люди з вищою освітою. Або ЛГБТ починають «провокувати» інформаційний простір та викликають резонанс, тоді теж пишуть. Не пишуть побутово, загально. Пишуть «Буде ЛГБТ фестиваль! Там ще й фільм покажуть!!!».

Про ромів ніхто не пише. Поки не з’являються брудні приводи, наприклад, «шахрайки ромського походження виманюють гроші», чи «злочинець ромського походження зґвалтував дівчинку».

У нас пишуть про все так, наче Україна – країна здорових білих гетеросексуальних людей віком до 35 років

Люди, які дискримінують, зазвичай є малоосвіченими, неаналітичними, не критичними. Вони не мають своєї думки, а вдячно приймають чужу, яку їм легко насадити. Що б я сказав типовому дискримінатору? «На себе подивися!»

Як люди можуть боротися з дискримінацією? На якому рівні?

Кожен має боротися з цим на своєму рівні. Я, наприклад, роблю зауваження абсолютно всім, навіть коли мене починають «тролити»: «Прибіг Бєглов, зараз почне про сексизм». Це важливо, оскільки у людей виробляється звичка, що є якийсь «умовний Бєглов», який на це зреагує. Одного разу в кав’ярні я просив додати до кави різні топінги, на що баріста відповів: «ну ви і жидок, вам і те, і се, і інше»… Я міг би просто забрати каву і піти, але якщо я йому зроблю зауваження, то можливо, одного разу, коли в нього буде багато часу і не буде чим зайнятися – він про це задумається. І, може, зробить якісь висновки, тому що цим словом «жидок» він дискримінує цілу націю.

Що порадиш людям, які переймаються своєю «іншістю»?

Ми були минулого року в Стокгольмі. Там друкують цікаві книжки, одна з них про дівчинку, яка з дитинства хоче стати… не принцесою, а астронавтом. На ілюстраціях в таких книгах завжди є темношкірі, азійського походження, люди на візку та інші. Тобто дитина, гортаючи книжку, розуміє, що людина з інвалідністю не десь там далеко, а поруч. Шведське «LEGO» має «дяпчиків» на візку. Смайлики, «емоджі», теж відображають всі можливі міноритарні групи.

В кінці свого тренінгу щодо мови ворожнечі я зазвичай кажу «А тепер давайте визначимо, до якої меншини належите ви». Я на цьому тренінгу показую цікаве відео – соціальну рекламу. «Дивіться, ви належите до меншини рудоволосих», і тут дівчата розуміють, що справді, їх зачіпали в школі через те, що вони руді. «А бачите, ви дуже високі, ви належите до меншини високих». Ну і потім виявляється, що є двоє людей з московського патріархату, які на Галичині належать до меншості, і так далі.

Ти живеш в світі різних людей. І боятися не треба, бо вони завжди поруч. І в кожного з них є своя історія.

Zaxid.net

Теги: