ВІД РЕДАКЦІЇ: Днями стало відомо, що за ініціативи машинобудівного заводу «ФЕД» в Харкові побудують Храм Святої Софії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Будівництво вестиметься по вулиці Новгородській на земельній ділянці, яку, за твердженнями керівництва підприємства, завод «відвоював» у рейдерів. Докладніше про це директор підприємства обіцяє розповісти наступного тижня, але вже сьогодні новину про будівництво храму деякі харків'яни піддали жорсткій критиці у соцмережах.

Дехто вказує на недосконалість існуючого проекту, автором якого виступає архітектор Павло Чечельницький (сам він вважає, що храм «чудово впишеться»). Дехто виступає проти зведення церкви у ХХI сторіччі як такого і рекомендує директору підприємства спрямувати кошти на будівництво школи чи дитсадка. Прихильники ж ідеї підкреслюють важливість ініціативи — її схвалив «колектив підтриємства і профспілки», до того ж, храмів УПЦ КП в місті небагато.


Спостерігаючи за дискусією, «МедіаПорт» звернувся по коментар до Архиєпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви Ігоря (Ісіченка), думку якого поважає. Владика Ігор певен, що громади — коли вони дійсно існують — мають однакове право на будівництво релігійних споруд. Але за умови, якщо вони не руйнують обличчя українського Харкова. У своєму дописі Архиєпископ Ігор розмірковує над питанням у ширшому сенсі — пояснює, до чого призводить вплив спонсорів і владників на церковні структури і чи можливо дослухатися до думки громади під час вирішення архітектурних питань.   

***


Протягом останніх років я найчастіше задаю собі одне питання: чому зі збільшенням кількості храмів рівень суспільної моралі в Україні або принаймні у нас у Харкові лише знижується? Чому стосунки між людьми за часів войовничого атеїзму (принаймні в 1960-1980-і рр., які я добре пам’ятаю) були ближчими до християнського ідеалу, ніж зараз?

Виводячи релігійні проблеми в специфічну площину взаємин двох найбільших і найближчих між собою конфесій, УПЦ Московського та Київського патріархатів, ми тікаємо від цієї проблеми. А дарма. Храм, церковна парафія, так і не стали в своїй масі осередками гуртування харків’ян на засадах християнських цінностей. Побудовані олігархами храми маніфестують їхні статки й політичну вагу (а також політичні орієнтації — «за Москву» чи «за Київ»), але виявляються неспроможними подолати давно закладене в релігійну психологію росіян і зросійщених українців відчуження від повсякденного церковного життя. Храми перетворюються на фірми для обслуговування ритуальних потреб: хрещення, вінчання, похорону, освячень. І в цьому провина не тільки священиків чи чиновників, які маніпулюють церковним сегментом свого електорату. Це загальна провина формально належних до церкви «прихожан» з їхнім прагматичним сприйняттям храму як певної подоби крамниці, де належить час від часу купувати для себе послуги, не входячи в деталі її життя.

Храм повинна будувати й утримувати церковна громада, парафія. Тоді принаймні частково знімається тягар залежності від спонсора, котрий диктує свої умови. Наш Свято-Дмитрівський храм на Полтавському Шляху ніколи б не витримав випробувань, що випадали на його долю за 1990-2000-і рр., якби залежав від грошей і політичної волі меценатів. Небагата загалом громада самотужки відбудовує храм, забезпечує його функціонування і завдяки цьому може відчувати себе здатною протистояти змінам суспільної кон’юнктури та спробам різних кіл включити її в орбіту свого впливу. Здатною бути вільною в духовному пошуку й служінні Богові. Здатною на сміливе простування до єдності.

Церковні структури, які спокушаються на щедрі обіцянки влади, ніколи не зможуть бути по-справжньому вільними. Пожертва на храм, земля під будівництво, візит губернатора або мера на свято — все це інвестиції, які передбачають відшкодування. Не грішми, але чимось іншим, далеко не менш значним.

Жертводавці й замовники не зобов’язані мати художній смак і нести відповідальність за архітектурні форми та інтер’єр храму. Але при затвердженні проектів повинні були б діяти фахові установи — художні ради при єпархії та муніципальній владі. Ганебна історія авантюри з вавилонською вежею на місці пам’ятника Леніну в центрі Харкова засвідчила брак елементарного естетичного чуття в зібраних міською владою членів конкурсної комісії. Тому надії на офіційну комісію немає.

Навряд чи були створені у східноукраїнських єпархіях різних конфесій власні художні ради. Боюся, що вирішують долю споруд особисті уподобання спонсора й архиєрея. Ну а ще — в Харкові існує монопольна структура, яка взяла на себе сміливість забезпечити проєктування конфесійних споруд у місті й вже уславилася каплицею з зірками на меморіалі слави в Лісопарку. А хіба немає що сказати про інші храмові споруди цього ж авторства? Адже треба бути цілком позбавленими слобожанського патріотизму й відчуття національної ідентичності, аби заполонити Харків монотонним наслідуванням чужого нашому місту петербурзького ампіру або псевдокласицизму!

Храм мала б будувати церковна громада. Але оскільки він входить до ширшого архітектурного середовища зі своїми художніми кодами й традиціями, проект будови мусить узгоджуватися з територіальною громадою. Ось тут і з’являється шанс для корегування пропозицій замовника, пошуку гармонії між канонами сакральної будови й загальною перспективою містобудування, між майбутнім храмом і оточенням. Правда, цей шанс передбачає існування громадянського суспільства з власними платформами для спілкування громади з церковною парафією, проектними установами, чиновниками.

В США мені розповідали, що визначальним для будови нового храму є розмір майданчика для паркування. Адже майже всі парафіяни приїздять там на богослужіння власними авто, для яких потрібна стоянка. В Харкові над цим, схоже, наразі все ще не замислюються, а дарма: спробуйте-но в центрі міста припаркуватися біля храму на свято.

На жаль, церковні новобудови все частіше стають центрами скандалів. І не лише в Україні. Історія невдалого харківського проекту нагадує про необхідність для кожного замовника пам’ятати про справжню мету храму: гуртувати народ на шляху до спасіння довкола справжніх, непроминущих цінностей, несумісних із псевдоцерковним кітчем. Гуртувати, єднати, а не змагатися, чиїх споруд у місті буде більше, і не провокувати перетворення невдоволених сусідів майбутньої споруди на агресивних антиклерикалів.

Мediaport.ua

Теги: