За півтора місяці 2010 року в релігійному житті України відбулося чимало подій, які б заслуговували на докладний й неспішний аналіз. А умовний спосіб тут вжито тому, що всі ці події, якщо й не тьмяніють, то на деякий час поштиво поступаються місцем епопеї президентських виборів. Президентські вибори в Україні – це щось невимірно більше за вибори. Вони завжди «доленосні», вони набувають неземної напруги і трохи не есхатологічного виміру: вибір сприймається як фінальний й позачасовий, як вибір поміж  «Царством Божим» і «скреготом зубовним». Згадаймо хоча б, в яких велично епічних формах під час виборів 1999 року Союз православних братств «кликав на царство» лідера комуністів –  «билинного богатиря» Петра Симоненка і виклинав його суперника: «Збав, Господи, нас від чуми, Кучми і прочія лютия напасті! Зміцни, Господи, раба Твого Петра...» А напередодні президентських виборів 2004 року, коли напруга перевищила всі можливі значення, респектабельне «Дзеркало тижня» вийшла з порожньою сторінкою, де на білому тлі набатом калатали два рядки з «Товаришам з тюрми» Івана Франка: «Це ж остання війна! Це до бою/Чоловіцтво зі звірством стає…» (Якщо б редакція була б певною результатів виборів, вона, переконаний, помістила б також і два наступних рядки: «Се поборює воля неволю,/«Царство боже» на землю зійде»).

І нарешті вже після президентських виборів 2010 року митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ в єдності з Московським Патріархатом Агафангел (Саввін) – депутат Одеської обласної Ради від Партії регіонів не просто поздоровляє однопартійця, а називає перемогу В.Януковича «благословенною Богом». «Наші молитви, звернені до Бога, почуті й прийняті Ним», – переконаний архтєрей.  

ІІ.

Релігія на виборах являє себе у двох головних вимірах – як сукупність інституцій з більш або менш організованими структурами, очолюваними «релігійними професіоналами» та  як символічний простір, де відбувається вихід за межі буденності і прилучення до світу вищих значень,  як система цінностей і переваг, набір поведінських норм й “народних” звичаїв та уявлень. Перший вимір «працював» на виборах 2010 р. можливо і не цілком, але все ж  передбачувано. Хоча священноначалля УПЦ (МП) було цього разу набагато обережнішим, ніж 2004 р., а її Предстоятель Митрополит Володимир уникав безпосередньої підтримки лідера Партії регіонів, Віктор Янукович мав всі підстави розраховувати на всебічну підтримку дуже значної частини єрархії й духовенства цієї Церкви. Дехто з членів Партії регіонів та/або її спонсорів не просто має різноманітні і щільні зв’язки у вищих сферах церковного середовища, але й реально впливає на кадрові рішення священноначалля.

Під час передвиборчого турне Віктор Янукович відвідав велику кількість храмів й монастирів, здійснив «фірмову» прощу на Афон, отримав силу-силенну благословень від правлячих архиєреїв й активно використовував образ «православного кандидата» – зображення лідера регіоналів у храмовому інтер’єрі тиражували навіть церковні календарі. (Осічка сталася з митрополитом Черкаським і Канівським Софронієм – владика заявив, що рекламний ролик за його участю на підтримку В.Януковича сфабрикований).

Значно більш різноманітною виявилася «релігійна складова» передвиборчої кампанії Юлії Тимошенко. Прем’єр-міністр прагла завоювати серця всіх: знижала тарифи на газ для релігійних організацій, зустрічалася з єрархами всіх Українських Православних Церков, з Римо- й Греко-Католицькими владиками, з представниками Константинопольського Патріархату, доторкнулася до Стіни Плачу в Єрусалимі і отримала аудієнцію у Папи Римського Бенедикта XVI.

ІІІ.

Очевидно, що штабам обидвох головних претендентів на найвищу державну посаду часом забракувало такту й смаку у ставленні до релігійних святощів, у відносинах з релігійними інституціями та їхніми очільниками. Однак визнаємо, що і духовні особи у своїй апології кандидатів у президенти переходили мислимі межі й оспівували їх у категоріях, більш органічних для візантійських імператорів, ніж виборних «слуг народу».

У міжчассі після першого і перед другим туром голосування гостру громадську дискусію викликали звернення  Предстоятелів УПЦ КП й УАПЦ, які закликали вірних не голосувати проти всіх, а зробити вибір між двома кандидатами. Пізніше Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій також оприлюднила офіційне Звернення до українського народу з нагоди другого туру виборів Президента України, де наголошувалося: «Якщо ми будемо байдужі до вибору Президента або проголосуємо проти всіх – ми втратимо свій шанс, а вибір все одно буде зроблений, але вже без нашої участі».

Але найбільшого резонансу набув коментар Глави УГКЦ кардинала Любомира (Гузара) до звернення Синоду єпископів Києво-Галицького Архиєпископства з нагоди другого туру виборів. Коментар буквально розірвав блогосферу, викликав запеклі суперечки, розсварив галицькі (і не тільки) родини. Власне само «Звернення» цілком відповідало соціальному вченню Католицької Церкви і нагадувало вірним про відповідальність перед Богом і Його Творінням. Але коментуючи «Звернення», владика Любомир наголосив на тому, що «…не голосувати або голосувати «проти всіх» — це не є вибір, це є до певної міри втеча, тому ми цього не схвалюємо». Заклик Глави УГКЦ, переважну більшість вірних якої зосереджено в Галичині, обов’язково обрати між Януковичем і Тимошенко, означав підтримку прем’єр-міністра. Щоправда, «Інструкція про вибори» УГКЦ (1994 р.) виключає саму можливість для Церкви «хилитися в користь конкретної партії чи кандидата», лишаючи їй право «подавати етичні принципи і вимоги, необхідні в політиці». Підтримати в такий спосіб котрогось з двох кандидатів було б складно – етичні принципи, якими вони послуговуються в політиці, мало хто визнав би бездоганними. Але якщо вже конче треба зробити вибір, то для вірних УГКЦ вирішальним стає те, що Янукович ніколи не маніфестував заповітну мрію встати в шереги січових стрільців і не присягався беззастережно боронити українську мову, а Тимошенко – принаймні, у Львові – не обіцяла розширити права мови російської або поставити під сумнів вивід Чорноморського флоту Росії з Криму після 2017 р.

Заклик Глави УГКЦ вмотивовувався тим, що навіть за дуже високої питомої ваги голосів «проти всіх» один з двох фіналістів виборчої кампанії все одно буде оголошений переможцем; очевидно, певною мірою такий заклик мав би і нейтралізувати інтенсивну кампанію з непідтримки жодного з кандидатів, що її вели в Галичині Президент В.Ющенко і особи з більшою чи меншою долею відвертості пов’язані з Партією регіонів.

Але багатьох з тих, хто завжди дослуховувався до думки Блаженнішого Любомира, обурило те, що їхній вибір обмежено: адже «не підтримую жодного з кандидатів» – це теж вибір, який вони збиралися зробити, «розсудливо, не емоційно чи принагідно», якраз «пізнавши кандидатів.., їхню поведінку та діяльність». Словом, так, власне, як і закликало Звернення Синоду єпископів.

Дехто ж цих людей почувався збентеженим саме тому, що заклик не голосувати «проти всіх» виходив від владики Любомира (Гузара) – єрарха, чий моральний авторитет виходить за межі очолюваної ним Церкви. Очевидно, що Церква, у храми якої приходять до причастя мільйони людей, не може повністю відсторонитися від політики. Хоча б тому, що політика заторкує насправді глибинні питання: совісті, справедливості, відповідальності і людської гідності. Вибори 2010 лише з новою силою поставили питання про сутність й межі участі Церкви в політиці – у тому числі, після Молитви за Україну, коли в останній день дозволеної агітації Предстоятелі й представники Церков молилися разом з одним з кандидатів у президенти на Софійській площі.

IV.

Водночас, треба визнати: хоча Церкви не є «машинами для здобуття голосів», на цих виборах вони відіграли свою роль у переконуванні й мобілізації виборців. І у потужності фінішного ривка Юлії Тимошенко – вражаючого, але недостатнього для перемоги – був і їхній внесок. Мобілізаційна функція у жодному разі не зводиться до злагодженої діяльності структур, до механізмів трансляції ідей у «товщу народну». Вона ще більшою мірою – у винайденні цих ідей, в артикуляції цінностей й виразному наголошенні і пере-наголошенні на ідентичностях та маркерах, які непомильно дозволяють відокремити «свого» від «чужого».

2004 року Віктор Ющенко виграв тому, що в його тодішньому дискурсі гідність «маленького українця» повстала проти тупої сили «хазяїв життя», фундаментальні християнські цінності – проти стилізації під «канонічне Православ’я», совість – проти безжальності до «козлов, мешающих нам жить». Тому, до речі, так нестямно виклинали згодом вже нестрашного, позбавленого довіри й ресурсів Віктора Ющенка тодішні переможені. Вони мстилися за свій минулий страх, за те, що відчули крах усталеної світобудови, де сильніший завжди правий, а сентименти лишаються невдахам.

На цих виборах цінності з очевидністю підмінялися технологіями, у тому числі – негідницькими технологіями розколу країни. Один публіцист настирливо і публічно радив Віктору Януковичу «накрутити» свій електорат російською мовою, НАТО і «одвічною дружбою» з Росією. Полум’яний московський біляцерковний активіст-«антиоранжист» К.Фролов, який засвоїв собі звичай коментувати Патріарха Кирила і договорювати за нього невимовлене, рекомендував Януковичу «підібрати і мобілізувати всіх російських активістів, здатних до активної роботи. Всіх лівих – і Симоненка, і Вітренко, і Волгу, і Каурова…Ці люди реально допоможуть».

Втім, Патріарх Кирил був присутнім на українських президентських виборах і без самопризначених речників. Він молився за правильний вибір українського народу на президентських виборах, за припинення «політичного землетрусу» в Україні, називав український народ «своїм», тепло вітав переможця виборів і навіть спрямував до своєї української пастви спеціальне звернення з нагоди завершення президентських виборів.

Присутньою була на виборах і патріарша доктрина «Русского мира». Попри гнівні інвективи найбільш сумлінних апологетів доктрини в Україні на адресу її критиків, котрі (критики) пророчили духовно-місіонерську серцевину доктрини і незаслужено заполітизували її, виборча кампанія засвідчила, що критики такі мали підстави для тривоги. Доктрина та її автор стали прапором російського націоналізму і антивестернізму, її елементи реально запрацювали на східнослов’янську москвоцентричну ідентичність, ритуальні замовляння про повагу до суверенітету країн «русского мира» ніким серйозно не сприймаються, а самі «руссмировцы» жадають передовсім Російської, а не Христової Церкви. І як писав у своєму блозі найбільш відвертий з-поміж них, «для нас…было и есть очень важным, что эта церковь не просто КАНОНИЧЕСКАЯ, но и то, что она РУССКАЯ! Потому что мы – РУССКИЕ! Поэтому считаем, что наш Бог – это РУССКИЙ Бог, наша Вера – это РУССКАЯ Вера, родной язык нашего Спасителя – это РУССКИЙ язык». (http://blogs.pravda.com.ua/authors/chalenko/4b2bf798d8be0/)

V.

Якими буде за цих умов церковна політика обраного Президента? Її контури лишаються доволі розмитими – як, власне, і стратегії в інших сферах тому оглядачі зосередилися на критиці політики президента поки все ще чинного. Архієпископ Уманський УАПЦ Іоан Модзалевський вбачає в ній три головних помилки: а) занадто щільну самоідентифікацію з ідеєю Єдиної Помісної Церкви; б) відсутність чіткого розуміння канонічного аспекту життя Церкви; в) спробу створити Помісну Церкву на базі Київського Патріархату за ігнорування самостійності й значущості УАПЦ та інтересів УПЦ в єдності з Московським Патріархатом.

З кожним положенням тут можна було б сперечатися, але справа наразі не в цьому. Головним видається те, що якщо президентові і забракло «чіткого розуміння» чогось, то це, передовсім, – своєї відповідальності перед країною. Країною, яку відразу після інаугурації необхідно було почати склеювати в самий невідкладний спосіб. І склеюючи – так само невідкладно модернізовувати. Проблема Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні – не у звивах церковної дипломатії, а у роз’єднаності українського суспільства, яке поглиблюється з кожними новими виборами. Церковний розкол – не причина, а наслідок цієї роз’єднаності. Православних України ділять не нездоланні догматичні розходження, а незгода у питанні про устрій видимої Церкви на території їхньої країни. А ці розходження своєю чергою питомі відсутності згоди у баченні майбутнього цієї країни. А отже не праві ті, хто стверджує, нібито глава світської держави не повинен та й не здатний зробити щось для церковного порозуміння. Якраз його зусилля в українській ситуації можуть виявитися більш, ніж вагомими. Зусилля зі злиття локальних ідентичностей у загальноукраїнську, з піднесення економіки країни, її культури, зі створення ефективної політичної системи, справедливого судочинства, зі зміцнення позицій на міжнародній арені. Словом, зусилля, необхідні для якомога більш відповідального й сумлінного здійснення 31 пункту  повноважень, які покладені на президента України Конституцією. Зрештою, Президент, якого Основний Закон першим наділяє законодавчою ініціативою, міг би істотно поліпшити правовий простір, в якому діють релігійні організації, покінчити з політичною корупцію держави і політичних партій відносно Церкви й припинити практику обміну майнових, податкових та тарифних преференцій  на електоральну підтримку з боку релігійних організацій. А от стояти у храмі на царському місці чи розподіляти Благодатний вогонь Президентові якраз і не обов’язково.

 

 

РІСУ