«Нам потрібна єдність. І Конотоп з його історією і традиціями може стати для цього прикладом». Так вважає Георгій Коваленко, непересічний конотопчанин, який  і  сьогодні з вдячністю згадує місто, де пройшли його дитинство і юність. Своїми спогадами і життєвими та творчими планами отець Георгій поділився під час ексклюзивного інтерв’ю «Конотопському краю», спілкуючись із другом редакції, членом НСЖУ Олександром Гавриком.

Наскільки можна бути відомим, будучи священнослужителем? Якщо ти настоятель у церкві – ти відомий у своєму селі або місті. Якщо ти Митрополит чи Патріарх, то тебе часто згадують у загальнодержавних ЗМІ. Мій співрозмовник має не дуже високий сан, однак є дуже неординарною особистістю. Георгій Коваленко – протоієрей УПЦ МП та колишній прес-секретар Митрополита Київського Володимира (Сабадана). Він народився у Конотопі, але відомим став завдяки своїй журналістській діяльності. Своє життя присвятив церковній службі, але з 2014 року займається просвітницькою діяльністю. Нещодавно навіть став ведучим документального телепроекту «Таємний код віри», присвяченому правді та міфам про найбільші світові релігії. Про свої спогади, сім’ю та переконання він розповів у цьому інтерв’ю.

– Ви зараз мешкаєте в Києві, через це згадувати про Конотоп напевно легше?

–  Конотоп – моє рідне місто, де я народився, виріс і вивчився, де й досі живе моя мама, де залишилися родичі, друзі. Це місто, від якого залишилися добрі спогади. Найкращі з них – дитячі і підліткові.

– Батьки ваші теж з Конотопа?

– Я перший конотопчанин у родині, бо мої обидва дідусі були військовими. Вони завершували свою службу в Конотопі. Один із них родом зі Святогірська, і мати моя там народилась. Інший – з Чернігівщини (зараз це Сумщина). Обидва бойові офіцери. Обидва пройшли Другу світову війну. Один навіть розписався на Рейхстагу. Другий у свій час був комендантом міста Мурманськ. Мати – вчителька російської мови та літератури школи №1, а сама закінчила школу №2. Батько все життя пропрацював на заводі КЕМЗ. Випробовував обладнання, котре виробляло підприємство.

Мешкали ми у  двоповерховому будинку навпроти Сінного ринку. Вчитись починав ще у старій школі №1, яка тоді знаходилась в районі кінотеатру імені Воронцова, і яку не так давно розібрали на каміння. Вчився в ній до 4-го класу, а потім нас перевели у нову будівлю, що побудували навпроти Меморіалу. Разом із нами перевели і учнів зі старої школи №4. Серед них була і моя майбутня дружина.  Ми вчилися в паралельних класах, познайомились, а потім почали зустрічатися. Одружилися і живемо разом вже протягом 30 років. Маємо п’ятьох дітей, троє з яких теж народженні в Конотопі.

–  Які найяскравіші спогади про Конотоп?

– Багато різних спогадів. Наприклад, ми були одними з перших у місті, хто на початку 80-х катався на скейт-бордах. Робили це перед самою міською радою. Доїздились до того, що міліція відібрала наші скейти, адже це було за радянських часів і вважалося неприпустимою поведінкою. Однак оскільки ми були нормальними дітьми, добре вчилися та займались громадською діяльністю, то пішли на прийом до керівників міста, і нам повернули наші «дошки». Нам навіть дозволили кататися, але не перед міською радою, а на її задньому дворі, там де паркування для автомобілів. Машин тоді було не так багато, і у нас було вдосталь місця для розваг.

Яскравим спогадом є поїздки на Сейм. Влітку ми виїжджали з палатками на річку, і там збиралась досить колоритна публіка. Тоді Конотоп був військовим містом, і всі діти, підлітки, дорослі були вдягнуті хто в що, але з вкрапленнями уніформи. Хто в косоворотки часів Другої світової війни, хто в жовті (з Афганістану), хто в сині костюми техніків літаків і вертольотів, хто в галіфе, хто в шинелі, хто в тільники. І все це перемішувалось з шортами, кросівками, футболками, джинсами.

Ми слухали багато музики. Найсвіжішу ми отримували швидко, навіть враховуючи те, що в нас не було Інтернету. Навіть західну, таку, яку не показували по телебаченню і не крутили по радіо в тій країні. Багато людей приїздили з Польщі, Чехії, Східної Німеччини. Вони ділилися з нами музикою з Заходу, ми ділилися з ними «радянським» роком, який дуже швидко доїжджав до Конотопа залізницею.

Визначними подіями були поїздки на матчі київського «Динамо». Квиток на електричку ми брали до Протасового яру, бо так він був на чверть дешевший. А назад ми їхали до Куколки, і в Києві у нас жартома питали: «Скільки тисяч мешкає в вашій Куколці?».

– Шкільне життя було дуже насиченим?

– Моя школа мені дуже багато дала. У нас були прекрасні викладачі. Вони були молодими, відкритими, вчили нас багато думати самостійно. До сих пір із вдячністю згадую всіх вчителів, але насамперед нашу класну маму Таїсію Андріївну, нашу вчительку математики Марію Іванівну, вчителя історії і суспільствознавства Олександра Йосиповича Аптермана, вчителя музики Дмитра Яковича Зільберштейна, який працює в конотопській гімназії і зараз. Я любив музику і грав в шкільному ансамблі на барабанах. З восьмого класу став диск–жокеєм на шкільних дискотеках. Як зараз пам’ятаю, як ми спочатку робили дискотеки у шкільних коридорах, а потім нам дозволили проводити їх у спортзалі та актовому залі.

Паралельно займався гандболом у ДЮСШ. Ми майже всі займались спортом, і це не заважало навчанню. Багато випускників конотопських шкіл вступали до найпрестижніших інститутів Києва, Харкова, Москви, Ленінграда ще за радянських часів, коли вступити до ВНЗ було важче. Наприклад, з нашого класу не вступило тільки двоє – я і мій товариш, теж син вчительки. Так сталось, що після армії я  інакше почав дивитися на світ, почав замислюватися над сенсом життя. Якщо до армії намагався вступити в КІІГА (сьогодні це НАУ – Національний авіаційний університет), то після служби вступив на філософський факультет Київського національний університету імені Шевченка.

– Під час навчання не забували про рідне місто?

– У 1992-95 роках, ще під час навчання, ми молодіжним гуртом відбудовували Свято-Вознесенський собор, що знаходиться в районі Воронцова. В народі його називали Сорокосвятською церквою. У нас була дуже прогресивна парафія. Ми створили бібліотеку, першим бібліотекарем якої став я. Фонди бібліотеки нараховували дві тисячі найменувань книг, серед яких були не тільки щойно надруковані, але й привезені з Франції чи Сполучених Штатів.  Коли ми починали, в будівлі, що зараз є церковною крамницею храму, була спортивна школа. На території перед храмом був спортивний майданчик. Ми довели в суді право повернути релігійній громаді церковну будівлю, в якій вона знаходилась.  Після цього ДЮСШ «переїхала» в кінотеатр Воронцова, а в тій будівлі створили бібліотеку. Потім нам вдалося відкрити «Недільну школу», де викладались п’ять предметів три рази на тиждень. На жаль, потім життя нас розкидало в різні сторони, але врешті-решт з нашої громади  вийшло більше десяти священників. Це дуже нетипово для східної України.

– Конотоп завжди був нетиповим містом?

– Так. З 60-х років був трамвай, телебачення, що не зовсім типово для районних центрів. До речі, мій тесть був одним із перших телеведучих тих часів. Місто мало свій аеропорт, з якого ми колись літали на «кукурузниках». Була навіть дитяча залізниця.

– Пам’ятаєте її?

– Не дуже. Пам’ятаю, що їздив, що вона була, але потім мені взагалі здавалося, що це був сон. Коли ми подорослішали, її вже не було. Її демонтували. Як тоді було прийнято, переводили керівника міста на підвищення до Сум і тут демонтували усе, що він наробив і нібито перевозили туди, але там вже не збирали.

 – Чим ще цікавим відзначався Конотоп?

– У ньому завжди було щось цікаве. Але були й білі плями в історії. Наприклад, про Конотопську битву ми дізналися лише у 90-х, з краєзнавчої довідки про Сорокосвятську церкву. Коли ми робили проект відбудови церкви, на початку 90-х років минулого століття, нам надали довідку, в якій зазначено, що  біля храму була братська могила – курган, де поховали учасників оборони Конотопа 1659 року. Зараз це в школі вчать, а тоді ми нічого про Конотопську битву не знали. Але завдяки історії храму ми відкрили для себе історію оборони міста і Конотопської битви. Саме тому побудована на цьому місці церква була названа Сорокосвятською. На честь сорока мучеників. Уже потім, коли побудували кам’яну церкву, центральний приділ собору був названий на честь Вознесіння, як і зараз. Але один з приділів Вознесенського собору і зараз названий на честь Сорока мучеників. Це і сьогодні велике церковне свято для міста. Це булі цікаві часи, коли ми пізнавали історію власного міста і намагалися робити перші в житті просвітницькі проекти.

– Хто допомагав відбудовувати церкву?

– У нас була молода громада, були благодійники. І місцеві, і немісцеві. Один із немісцевих  допоміг нам створити бібліотеку. Тоді був такий час, коли церква тільки  почала відроджуватись, і допомагали всі. Ти приходив на підприємство з конкретним проханням, і тобі допомагали. Навіть військові частини допомагали. Наприклад, коли я їздив за трубною цеглою в Донецьку область, солдати допомагали розвантажувати вагони з цеглою на машини. Підприємства, які тоді ще більш-менш нормально працювали, давали машини, аби підвозити матеріали. Всі вважали справою честі допомогти побудові храму. Ми, з одного боку, ходили шукали кошти, у когось просили знижку, а з іншого  самі замішували розчин для цегли, працювали підсобними робітниками. Клали цеглу, звичайно, професіонали, але ми допомагали їм будувати. До обіду бігали по підприємствах, після обіду –  замішували розчин. У нас народжувалися діти. Моя старша донька 89-го року. Друга – 93-го. Потім у 95-му і 96-му народилося ще двоє доньок. З одного боку це були найважчі часи в економічному плані, а з іншого – було простіше у стосунках із людьми.

– Конотопчани змінилися за ці роки?

– Мені здається, що ні. Принаймні, мої однокласники, знайомі не змінилися. Хоча вони стають бабусями та дідусями, але нам здається, що ми ще молоді, що ми виглядаємо так, як раніше. Я думаю, що змінилося багато чого в місті, воно стало іншим, люди в ньому стали іншими, але це вже їхнє життя, їхнє місто. Не вважаю, що тут можна застосовувати поняття, «ось раніше було краще» або «раніше було гірше». Це було просто інше життя. Воно нам зазвичай здається кращим, тому що ми були молодшими. Ми починали себе реалізовувати,  закохувались, знаходили собі товаришів, друзів, робили перші проекти.

– Як вам вдалось стільки дітей утримувати?

– Всі конотопські секонд-хенди ми пам’ятаємо. І жили фактично з того, чим допомагали люди, чи з тих талонів, з якими треба було вистояти в черзі годинами, щоб взяти мило. Ми виживали з городів, вирощували картоплю. Діти не голодували. Багато що дарували люди, щось присилали друзі. Навіть ті, хто виїжджав за кордон. Присилали речі, підтримували. Ми один одного підтримували. Було непросто, важко, але цікаво.

– Раніше взаємодопомога була більшою?

– А вона нікуди не ділася, вона збереглася в людях. Насправді, взаємодопомога припиняється тоді, коли людина стає раптом заможною. Тоді вона закривається від інших, менш успішних. Але на рівні звичайних людей, людей з середнім і нижче достатком, взаємодопомога є і сьогодні. Хоча, щоб бути справедливим, варто сказати, що у заможних людей з’являються можливості для допомоги ближньому, але це вже не назвеш взаємодопомогою. Це інший формат можливості робити добро.

– Було психологічно легше?

– Напевне. Зараз теж не найкращі часи, але тоді ми були молодими, і нам Господь давав і сили, і можливості. Якби ми все прораховували і продумували, то, напевне, у нас не було б стільки дітей, стільки реалізованих проектів. Бо ми їх робили не тоді, коли у нас з’являлися можливості, а коли у нас з’являлося бажання. Нам хотілося зробити газету – ми її зробили. Вона називалася «Добротолюбіє» і була додатком до корпоративного видання, здається, компанії «Госпрозрахунок». Ми хотіли зробити телевізійну програму – і ми її робили. Потім вже в Сумах ми зробили єпархіальну газету «Православна Сумщина» і першу в Україні релігійну інтернет-сторінку «Православіє в Україні» (orthodoxy.org.ua). Наступного року їй виповниться 20 років. Багато чого зробили і в Києві, але починалося все в Конотопі.

– Наскільки все залежить від можливостей?

– Можливості – це те, що ти маєш. Справи зазвичай робляться спільним коштом. Людина, яка шукає гроші, знайшовши їх, задовольняється, бо її метою були кошти. А коли людина кошти приймає як засіб, а не як мету, і в неї є ідея, проект і бажання, то в той чи інший спосіб вона має це бажання реалізувати. Насправді все починається з мрії. Ти мрієш про щось, хочеш це зробити, а потім маєш оцінити можливості і втілити мрію в реальність. Насправді, те, що в тебе вийде, буде трохи відрізнятися від того, що ти хотів, про що ти мріяв. Іноді можливості обмежені, іноді талантів не вистачає, але якщо ти втілив мрію, ти маєш навчитися любити і те, що ти отримав у результаті. Воно може трохи відрізнятись від того, що ти собі уявив, але буде краще, коли ти не будеш казати: «От якби у мене були інші можливості…». Ні. Якщо у тебе є мрія – зроби те, про що ти мріяв, і ти будеш не просто мрійником, а людиною, що в цьому житті змогла щось втілити, реалізувати. І тоді тобі буде про що розповісти дітям та онукам, буде що порадити тому, хто тільки починає.

– Чи змінився Конотоп з радянських часів?

– Конотоп змінився. Це було місто, де було багато військових, дітей військових, онуків військових. Багато хто з них до того жив і на Крайній Півночі, і у Східній Європі і тут виходив на пенсію. Тому місто було досить сучасним і у молоді був високий рівень культури та освіченості. В нашому дитинстві це було місто, де було багато молоді, багато школярів, які потім усі роз’їжджалися. В 90-х це було місто, де було багато бабусь із дітьми. Молодь переважно працювала за кордоном або у великих містах. Наприклад, моїх дітей допомагали виховувати теща та мама. А ми їздили по всій Україні, в різних містах жили, поки остаточно не зупинилися в Києві.

–  А що не змінилося в місті?

– Не змінилася унікальність Конотопа. Я мешкав на київському Подолі і можу з упевненістю сказати, що Поділ в Києві – це маленький Конотоп. Невеличкі будівлі, велика кількість єврейського населення та відповідний колорит. І моїй сім’ї було тут дуже легко адаптуватись. Декілька століть співіснування і співжиття єврейської  та української, юдейської і християнської громад зробило ці відносини особливими. Невипадково на гербі Конотопа три релігійні символи. Хоч розповідають інші концепції, але насправді – це знамено козацької доби. Я колись бачив клейноди Богдана Хмельницького, які фактично є набором тих самих символів, що на гербах Конотопа і Батурина. Це хрест, шестикутна зірка Давида і півмісяць. Якщо брати герб як прапор, то треба перевертати і тоді герб означатиме не перемогу над ісламом, а рівноправне розміщення усіх символів. Тому що у козацьку добу в гетьманському війську під одними штандартами шли і християни, і юдеї в обозі, і магометани.

– Єврейська громада завжди в Конотопі була дуже значною.

– І вона завжди співіснувала зі слов’янською громадою. Мені одного разу розповіли показову історію. Там, де зараз нові павільйони Сінного ринку, раніше була Миколаївська церква і старе єврейське кладовище. Я сам пам’ятаю часи, коли там ще були єврейські надгробки. Біля церкви жив батюшка тієї церкви, а поруч із ним – старий дуже релігійний єврей, який свого часу навіть пішки здійснював паломництво до Єрусалиму.  Кожного вечора вони виходили на двір, пили чай і спокійно разом обговорювали богословські питання. Таким був Конотоп і таким він має бути. Не розділеним, де люди ненавидять один одного. Ми жили поруч, ми вчилися разом і навіть коли почали відроджуватися релігійні спільноти, ми товаришували і допомагали один одному.

Такі міста, як Київ, Конотоп і взагалі Україна – це територія, де завжди співіснували представники різних національностей, релігій і конфесій. Вони жили поруч. Іноді сварилися, як в будь-якій родині. Іноді билися між собою, але поважали один одного, святині один одного, віру один одного.

На жаль, сьогодні колишні комсомольці іноді стають завзятими політичними чи релігійними діячами і починають з тією же комсомольською завзятістю будувати «щасливе майбутнє» там, де треба будувати любов’ю і повагою. Де потрібно застосовувати діалог, а не силу чи неповагу.

Не треба ані міфологізувати один одного, ані демонізувати. Треба навчитися бачити християнина в представниках іншої конфесії, або віруючу людину в представнику іншої релігії. Ті люди, які намагаються втілити у життя власну релігію і базують її не на зверхності, не на її ексклюзивності, не на зневазі інших, а на повазі і любові, завжди були, є і будуть, і в Конотопі, і в Україні в цілому.

Багато з тих проектів, якими я зараз займаюся, намагаються сформулювати і пропагувати цю ідею релігійної плюральної спільноти майбутнього. Нам потрібна єдність, але єдність не тоталітарного чи імперського типу, а така єдність, яка б не знищувала унікальність кожного, яка залишатиме можливість бути вірним своїм традиціям і своїм переконанням і, одночасно, поважати віру і світогляд іншого. А міжконфесійні непорозуміння і конфлікти треба долати не знищенням, а пізнанням іншого, співіснуванням та повагою. Конотоп з його історією і традиціями може стати для цього прикладом.

Оrthodoxy.org.ua

Теги: