Сьогодні кир Софрону Дмитеркові виповнилося би 100 років. 85 років тому він вступив до Василіанського чину, 75років тому отримав священичі свячення. Філософію і богослов’я студіював у Празі. 30 листопада 1968 року був таємно висвячений на єпископа, в 1973-му успадкував Івано-Франківську єпархію. Того ж року його було ув’язнено на два роки (КДБ не знало про його єпископство). З 1998 року – єпископ-емерит. Помер 5 листопада 2008 року.


На згадку про нього публікуємо одне з небагатьох його інтерв'ю з 2002 року, на його 85-літній ювілей.

Поцілунок Папи

– Владико, минулого [2001] року багато присутніх на літургії Святішого Отця у Львові звернули увагу на особливе ставлення Івана Павла ІІ до Вас: під час привітання з українськими єпископами Папа поцілував єдино Вас. Чи це вираз поваги як до репрезентанта катакомбної УГКЦ, чи як до особливо близької людини? 

– Я не маю такого, як кажуть, героїзму – люди люблять перебільшувати. А з Папою зустрівся, коли скінчилася катакомбна Церква. Всі єпископи, які пережили лихоліття, в 1991 році поїхали у Ватикан представитися Папі. То були нові єпископи, про яких Ватикан не мав точної евіденції. І тоді Папа звернув увагу на мене. Потім я був кілька разів на особистій аудієнції в Понтифіка. Він дуже цікавився релігійними справами підпілля, бо для нього це все було новим. І Папа дійсно пам’ятає: тоді так сердечно привітав, обняв мене, а тепер прислав Апостольське благословення з нагоди 60-ліття мого священства. 

Він є добряга, щира душа і хоче для України добра. Ніхто не сперечається, що він поляк, хоч походження його мами квестіонують, але щодо нас він є щиро відданою людиною. Такого Святішого Отця з чужинців уже не будемо мати – він особисто знайомий із багатьма українськими єпископами. Та й друга причина – комунізм він пережив на своїй шкурі. Андропов знав, що Польща може відійти через Папу, але бачите, як є: чоловік стріляє – Бог кулі носить. Андропов уже давно в могилі, а Папа пережив атентат і живе донині. 

– Як виглядала організаційна структура катакомбної Церкви: базувалася на парафіях чи за позатериторіальними принципами? 

– Парафій не було, ми користали з такого кличу, що “совіти” навчили: “Моя адреса – Совіцький Союз”. Хто й куди кого просив – священики йшли, не дивлячись, чи то Тернопільська, чи Львівська, чи Франківська єпархії, і служили всім. Духовенство менш-більш трималося своєї території, але мало юрисдикцію на цілий Союз. У великім секреті були єпископи, бо за найменшою підозрою, що то є владика, людей заарештовували. Треба зауважити, що люди дуже кріпко трималися віри батьків, керувалися основним принципом – чи то католицький священик, чи ні. Люди, навіть атеїсти чи комуністи, дуже цінували Греко-Католицьку Церкву та віру. Бачили її міць, бачили, як її переслідують. 

– Знаю, що радянська номенклатура при потребі проведення того чи іншого релігійного обряду – найчастіше хрестин (так, про всяк випадок) – зверталася саме до католицьких священиків. Чи стикалися Ви з такими випадками? 

– Так. Бо вони мали виразний доказ, що католицьким священикам це заборонено і що вони вміють тримати язик за зубами. А православні зобов’язані були доносити. Так, отець Петро Шошурак згадував. Прийшли до нього по секрету ввечері. Сказали, щоби вбирався, його беруть на священичі обов’язки. Він думав, що то підмова, а насправді ведуть заарештовувати. Взяли в машину, завезли. В котре місце, каже, донині не знає. Треба було якомусь великому офіцеру охрестити дитину – він дійсно охрестив, і його відвезли назад. 

Спочатку (і то можна сказати про цілу катакомбну Церкву) віра була справді великою і твердою, сильною. Люди не жаліли труду, їхали автобусами 20, 30 і 40 кілометрів, щоби вислухати службу Божу в якомусь засекреченому приміщенні. Мій товариш і помічник, підпільний єпископ Яків Тимчук у Львові часто обслуговував членів Апостольства. За ніч він правив по три служби Божі в різних місцях. І всюди було повно людей, що чекали на Богослужіння, щоби висповідатися чи помолитися, бо чули живу Церкву. І тим самим виховувався дух народу. Не йшли вже до костелів, хоч і з костелів користали багато. 

– Щоби катакомбна Церква могла діяти, треба було постійно її підживлювати священичими кадрами. Тут замало твердої віри – потрібні знання. Як у таких умовах проходило навчання, готували кандидатів? 

– Наприклад, у Коломиї був о. Тимчук, доктор теології, габілітований в Інсбруку. До нього потайки приходили студенти, які хотіли бути священиками. Певно, що програму навчання було зведено до мінімуму. Не мали фізичної можливості ґрунтовно вивчити все. Але мусили перейти, скільки можливо, основне з таких предметів, як моральна теологія, догматика, історія Церкви, Святе Письмо й інші, – те, що конечно знати для Святих Тайн. Писали собі конспекти і так вивчали, здавали екзамен. Ті священики, що мали за собою стаж, знання і практику, опікувалися ними, навчали і представляли до освячення. 

Траплялися різні випадки: одного разу у Львівській області ми мали щось близько 17 молодих кандидатів, не конче молоді за віком – переважно в середніх літах. Було, що православні покидали свою конфесію і переходили в Греко-Католицьку Церкву. 

– Чи користала Церква можливостями офіційної освіти – православних семінарій в Одесі чи Ленінграді, чи посилала туди за знаннями кандидатів на греко-католицьких священиків? 

– Були один або два випадки, я чув, у Львові отець спеціально посилав на ті студії. Але щоби більше, то ні. Дуже бідненькою була та їх едукація, там основне в них – кадити, співати, обряди заховати. 

– Владико, Ви маєте в Церкві реноме продовжувача лінії єпископа Хомишина. Одне із питань, які він відстоював, – перехід Церкви на григоріанський календар, прийнятий у цілому світі. 

– Це не є дуже пов’язано з правдою віри, це пов’язано з політикою. Політичних рацій тут більше, як релігійних. Усі є за тим, щоби був один календар, щоби об’єдналися всі, хто сповідує католицизм. Це об’єднало б нас зі всім католицьким світом, який є на сторожі самостійності національної свідомості і духовності. Але Москва не дасть перейти. 

– А мусимо зважати на Москву, визнавати свою вторинність? Чи не можна прийняти рішення без огляду на її позицію? 

– Якби в Церкві була одна думка, то може. Все в руках Божих. 

– У Церкві є різні думки? 

– Так. Часами дуже акцентують, аж занадто, на східному обряді. Я вважаю, що це не на часі, бо наближає нас до русифікації, до російської візії. Бо православна практика зводиться до того, щоби тільки обрядово, назовні, маніфестувати велику помпу. 

– Як з такої точки зору оцінювати задекларований переїзд митрополії УГКЦ у Київ? 

– Якщо йде “о престіж”, то треба. Якщо йде про сепарацію від православної схизми, то не треба було б. Для нас під цю пору, я вважаю, є небезпека русифікації. В Україні багато польських єпископів. Вони хоч і по-українськи говорять, і правлять, але уже робляться інтриги, щоби припинити їх діяльність – усе то йде від Москви, бо вони є бар’єром її геополітичних впливів. 

– Може, вони несуть загрозу спольщення? Взагалі,чи є загроза латинізації в Україні? 

– Ні, нема. Польські єпископи мусять зважати на наш уряд, нашу державу, націю. Як ми були під Польщею під кожним оглядом – і адміністрація, і політика, і освіта – і все одно перевага була в нас. 

– Чи може в нас поряд з Українською Греко-Католицькою Церквою існувати Українська Римо-Католицька Церква, латинська за обрядом, але українська за духом? 

– Це можливе. Уже є багато українців-римо-католиків. Обряд – то не є ще віра. 

– Чи не зрада це України, українськості? 

– Ні, я б сказав – навпаки, в нас більша небезпека з боку Росії, як від Польщі. І якраз латинський обряд міг би бути бар’єром перед Росією, а перед Польщею ним буде рідна мова і наша держава. Обряд щойно твориться. Віра – то визнання науки Ісуса Христа, є одна правда – тут відхилень бути не може. Але не щодо обряду. 

– Ви сказали “наша держава”. За назвою – так, наша, але за духом, за змістом? 

– По ділах впізнати їх. Як Кучма є президентом суто російського духу, на кожному кроці підкреслює дружбу з Росією, самі себе піддаємо в неволю – то що я маю думати, яка є Україна зараз? Перспективи зараз не є найкращими, але все робиться волею Божою. Була “імперія зла”, як казав президент Рейган, і одного дня розсипалася. Тішить, що групуються діти, молодь більше горнеться до Церкви. Думаю, що з них ще виростуть добрі люди.

Zbruc.eu

Теги: