У передмові до першого видання своєї «Історії України-Руси» (1898) Михайло Грушевський зауважує, що «наша історія дає нам переважно невеселий образ», але суспільство повинно мати мужність «поглянути на неприкрашену правду свого минулого», щоб «почерпнути в ньому силу». Український історик усвідомлює новизну своєї праці: створити єдиний і цілісний наратив, який охоплював би тривалий період від часів Київської Русі до «національного відродження» на зламі XIX-XX століть. Але який сюжет, на думку Грушевського, може об’єднати ці різні історії і різні культурно-політичні контексти в єдину оповідь? Оскільки Україна не мала власної держави (з її елітами, політичними та правовими інституціями тощо), то основним агентом історичної повісті оголошувався український народ.

Так виникла «народницька» концепція української історії, яка майже цілком перекочувала до радянської історіографії (разом із знаменитою формулою «історія належить народові»). Тільки змінилися акценти. Наприклад, ті, що в одній оповіді називалися «зрадниками», в іншій отримали прізвисько «експлуататорів». І цілі тривалого історичного процесу розумілися по-різному. В обох випадках пропонувався міф «боротьби за свободу й виходу з рабства», але метою цієї боротьби в одному випадку була державна незалежність, а в іншому — «щасливе» існування в сім’ї «братніх народів». І народницький, і радянський підходи містили один істотний недолік. З активного історичного процесу виключалися еліти (шляхта, церковні ієрархи уніати, а за деякими концепціям — всі представники церкви). Але в такому випадку ситуація виглядає наступним чином: п’ять століть (з XIV до XVIII) народні маси інстинктивно рухалися у потрібному напрямку, а їм протистояли полонізовані або русифіковані еліти («зрадники» або/і «експлуататори»). Маси періодично влаштовували повстання, а еліти служили «колоніальній владі». Лише у XIX столітті з’явилися поети і письменники, які висловили народні сподівання й літературними засобами створили «національну ідею». І вже на наприкінці XIX століття Михайло Грушевський надав поетичним інтуїціям форму наукового дискурсу. В кінці 20-х його, щоправда, було оголошено «буржуазним націоналістом» (тобто ідеологом «експлуататорів»), але на початку 90-х він повернувся як беззаперечний авторитет ...

Народницька історіографія протиставляє еліти та народ (оголошуючи еліти, по суті, аморальними й приписуючи народові моральну правоту практично у всіх його діяннях). Таке протиставлення значно збіднює і маргіналізує нашу історію. Щобільше, головні принципи народницької концепції містять у собі деструктивний потенціал для оцінки нашого сьогодення та майбутнього. Наприклад, для народницької концепції Володимир Вернадський — не дуже зручний персонаж. Та чи настільки багато «народного» у Григорії Сковороді? І взагалі, поняття «народний» не може слугувати надійною підставою для ціннісних визначень. Чи завжди народ має рацію? Чи завжди історія на його боці?

Між народними традиціями й досягненнями в науці та культурі немає прямих і безпосередніх причинних зв’язків. У певному сенсі, до XIX століття еліти — частина наднаціональних інституцій (монархи, церковна ієрархія, світська аристократія, науковці тощо). І навіть коли остаточно складається поняття «нація» в її модерному розумінні (а це тільки — після Французької революції 1789 року), значна частина світської аристократії має радше космополітичний, ніж «народницький» менталітет. Тому народницька історіографія, з її відкиданням ролі й значення еліт, у певному сенсі є глибоко антиісторичною. По суті вона є некритичною ідеологією.

Український історик Наталя Яковенко зробила перший серйозний крок у реабілітації української еліти XIV-XVII століть. В інтерв’ю газеті «День» (7.04.2017) вона переконливо показала, що нам слід переосмислити чимало сюжетів нашої власної історії. У народницької історіографії, каже Наталя Яковенко, просто не було місця для благородної еліти. Успішні кар’єри української шляхти того часу правильніше тлумачити не як «зраду» свого народу, а радше як свідчення цивілізаційного й політичного розвитку українського суспільства.

Але тут, безумовно, виникає дуже багато питань. Міркування історика мають отримати подальше осмислення — політичне, культурне та філософське. В якомусь сенсі треба говорити про необхідність ментальних змін. У невеликому есеї неможливо розглянути й проаналізувати всі деталі та нюанси. Тому я обмежуся короткими тезами, які, сподіваюся, мені вдасться розкрити в окремих статтях.

Насамперед очевидно, що нашу історію ми й досі розуміємо як послідовність трагічних подій: пригнічення, придушення, криваві повстання та війни, трагедії ХХ століття. Звичка до трагічного погляду на історію створила в українцях комплекс жертви. Навіть здобувши незалежність, ми не бажаємо розлучатися із цим комплексом і підтримуємо його теоріями змов, концепціями внутрішніх і зовнішніх ворогів. Безумовно, в нашому минулому чимало трагічних подій. Тільки у ХХ столітті Україна пережила дві світові війни, громадянську війну 1918-1920 років, Голодомор і Чорнобиль. Але якщо у нас немає опори в минулому, нам дуже важко ставити позитивні цілі на осяжне майбутнє. Сила прикладів є дуже великою. Якщо минуле не пропонує нам надихаючих зразків, ми втрачаємо впевненість. Виникає фаталістичне відчуття неминучості провалу всіх добрих починань. Але насправді все зовсім не так, як нам це малює трагічна уява нашої традиційної історіографії. Наші розмови про «молоду державу», про те, що українські еліти не мають державницького мислення (адже в нас ніколи не було своєї держави), досить спритно «привласнюють» собі на користь російські ідеологи. А модні «постколоніальні дослідження», що прийшли до нас із Заходу, вселяють нам уявлення про наше майже тисячолітнє колоніальне минуле. Звичайно, теорія пригноблення, як і теорія колоніального минулого, легко узгоджуються з міфом про вихід із рабства й довгим шляхом до свободи. Якою мірою відчував себе невільним український шляхтич, університетський професор або містянин у XVII столітті? Наскільки відповідає історичним фактам твердження, що українці не мали жодного політичного досвіду до 1991 року? Який сенс ми надаємо терміну «держава», коли йдеться про XIV-XVII століття європейської історії? Чи не занадто легковажно ми вживаємо поняття «національна ідентичність» щодо епохи пізнього середньовіччя та раннього Модерну? Чи не час нам взагалі відмовитися від народницької історіографії (як і від усього вузько-національного і «традиційного») й навчитися розуміти Україну, в її минулому і сьогоденні, як частину європейської історії?

Переосмислення нашої історії — це частина глобальнішої зміни всього нашого способу мислення. А щодо того, що його потрібно змінювати, я не маю жодних сумнівів...


Day.kyiv.ua

Теги: