Чи завжди те, що широким загалом сприймається за християнську церкву, веде спільноту до доброго, світлого, правдивого, навчає любити ближніх і ділитися зі знедоленими? Адже траплялося, що в різних країнах утворення під назвою «церква» йшло на колаборацію зі злочинним владним режимом і «духовно» обґрунтовувало його програмні цінності, часом протилежні християнським. По суті, політична влада творила нову маріонеткову «псевдорелігійну» структуру, що не реагувала на несправедливість та суспільний занепад. У ХХ столітті такі утворення підтримували тоталітарні режими в Німеччині та Радянському Союзі.


«Освячення» терору

У нацистській Німеччині церква переважно не приходила на допомогу вигнанцям та приреченим на смерть у концтаборах. Небагато хто з німецьких християн протистояв силам, вивільненим пекельним правителем. Про це розповідає пастор Ервін Люцер у своїй книзі «Хрест Гітлера: Розповідь про те, як Хрест Христа намагалися замінити хрестом Гітлера». Він нагадує, що 95 відсотків населення Німеччини вважали себе християнами — протестантами чи католиками. Як же Гітлеру вдалося зачарувати церкву, ввести народ у масову оману? Найперше, державу поставили вище, ніж мораль. Німці прагнули диктатора. Завдяки цьому Гітлер змусив лідерів церкви прийняти його вимоги. Його політична машина дозволила церкві існування лише за умови «декоративності», без суті й місії.

Перед тим як цілковито узяти церкву під свій контроль, Гітлер ізолював найбільш «некерованих» священиків, звинувативши їх у крадійстві чи сексуальних злочинах. Міністр пропаганди Геббельс наполягав, щоб судові процеси над ними в деталях описували газети. Частину священства, що погоджувалася на співпрацю, підтримували. Організація «Німецькі християни» об’єднала таких у церкву Рейха, чию конституцію затвердив Рейхстаг 1933 року. У 1935 році молитви у школах перестали бути обов’язковими. Замість Біблії учнів стали навчати догм нацизму. Хрестів не мало бути на державних будівлях. Були вигадані нові ритуали. Скажімо, для запису новонародженого до державного реєстру батько приносив його на щиті у вовняній ковдрі, вишитій свастиками. Дитину, по суті, посвячували німецькій державі. Масова пропаганда насичувала німців прагненням стати «надлюдьми». Німецький богослов Гельмут Тіліке у квітні 1945 року, проаналізувавши відступництво від християнського вчення, назвав однією з його причин «поклоніння успіху»: «Ми спостерігали після 1933–го, як під впливом успіхів навіть християни перестали питати, в ім’я чого і якою ціною вони були досягнуті».
«Червоне православ’я»

Цікаво, з кого брали приклад німецькі «войовничі безбожники»? Адже в цих «прийомах» для перетворення релігійності мас на поклоніння державі й диктатору Країна Рад на десяток років випереджала нацистську Німеччину. Було «урочисте» скидання хрестів і куполів та знищення церковних будівель. Були нові державні ритуали, скажімо, «зорини» замість хрестин. Було розділення церкви: схвалена частина священства й далі виконувала ритуали в поодиноких церквах, а «непоступлива» опинилася на Соловках чи у братських могилах. Від церкви забрано суть і місію — пробудження сумління й натхнення взаємодопомоги. Було масове поклоніння успіху — лампочці Ілліча, Дніпрогесу, нормам ГТО і велетенським заводам зброї. Було порушення таємниці сповіді й поїздки «прогресивного духовенства» за кордон — для запевнення світової громадськості, що «в СРСР переслідування віри немає».

«Нам було б незмірно легше, коли б увесь досвід церковно–державних стосунків совєцької доби був лише досвідом переслідувань, мучеництва й сповідництва, — наголошує Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). — Але ж чимала частина церкви з різних мотивів уключилася у жорстокий комуністичний експеримент. Це стосується зовсім необов’язково групи колаборантів у митрах. Наші православні миряни, виховані в церковно–парафіяльних школах, а часом і в духовних семінаріях, громили церкви, палили ікони. Виселяли на Сибір священичі родини. Церковна структура, ототожнювана в їхніх очах із системою соціальної несправедливості, стала для них об’єктом стихійного протесту. Цими настроями вдало маніпулювали комуністи, але ж ідеологічні гасла Леніна, Троцького та інших большевицьких вождів знайшли в країні сприятливий ґрунт».

Гріх «сергіанства» — угоди про співпрацю «кремлівського православ’я» з більшовизмом залишається у Російській православній церкві нерозкаяним. Натомість наново постає «політична церква» — оболонка, що втрачає суть спільноти взаємодопомоги і служіння. Більше того — пропагандисти й далі плекають міф про «визволення Європи російською духовністю». Навіюючи ненависть і жаль до «надзвичайно грішної» Європи, населення «канонічного простору Московського патріархату» переконують у «місії визволення». Як і колись, Москва готується визволяти весь світ від буржуїв. А «служителі культу» пояснюють свою співпрацю з політичною структурою тим, що «церква не зможе діяти без допомоги держави». Хоча богослови й далі нагадують: церква стає слабкою, коли недооцінює благодать.

Сила проти виру

Збереження церкви як такої інколи можливе... через «розкол». У Німеччині й СРСР є досвід церков, що «відкололися» від структур, які формувала тоталітарна держава. «Розділення всередині церкви невідворотні і санкціоновані Писанням, — запевняє автор книги «Хрест Гітлера». — Святий Павло писав коринфянам: «Бо належить бути і різнодумству між вами, аби відкрилися між вами майстерні». Пастор Ервін Люцер переконаний, що в нацистській Німеччині Господь дав Своєму народові можливість свідчити про Себе. Той, хто вірив, що Євангеліє не терпить компромісів, продовжував «сповідувати Христа перед людьми». Гестапо арештувало понад 800 пасторів підпільної Сповідуючої церкви. Дехто загинув у концтаборах, та ніхто з них не припускав думки, що компроміс із нацистами можливий. Лютеранський пастор Дитріх Бонхьоффер, один із провідників Сповідуючої церкви (знищений у концтаборі Флоссенбург у квітні 1945–го) був упевнений: духівники, які підписалися під «арійським пунктом», відділилися від Церкви Христа. Інший провідник німецьких християн Мартін Німьоллер (в’язень Дахау) заявляв: «Покора тиранам церкви рівнозначна непокорі Богові».

В Україні ті, що не корилися, також «чинили розкол». У 1920–ті це була УАПЦ. Після 1946 року, коли комуністична влада «ліквідувала» Українську греко–католицьку церкву й підпорядкувала її Московській патріархії, сотні священиків і мільйони мирян перейшли в підпілля. На що вони сподівалися? «Хто бачить лише безглуздість страждань — того затягує вир терору; ті ж, хто бачить Бога, мають силу протистояти», — пише пастор Ервін Люцер. Деякі люди через жахіття цього світу відчувають таку гіркоту на Бога, що не допускають Його у своє життя.

Місія визволення

Нині багато хто з тих, які засуджують нацизм чи комунізм, по суті згодні з доктринами, що зробили їх могутніми світовими силами. «Переліки нагороджених Церквою високопосадовців, чиновників і політиків уже давно не викликають подиву і не провокують навіть найзавзятіших журналістів до іронізування з приводу християнських чеснот кавалерів незліченних орденів і почесних відзнак», — зауважує архієпископ Ігор (Ісіченко).

З іншого боку, сьогодні в Україні уживаються символи комуністичних реалій і відновлені та новозбудовані храми. Пам’ятники Леніну, серпи з молотами, специфічні назви сіл і міст символізують не «вигоди СРСР», такі як безкоштовні (звісно, умовно!) освіта чи медицина та мінімум безробіття, а тотальний контроль, переслідування інакомислячих та віруючих. «Важко утверджувати біблійні цінності в країні, де все ще стоять пам’ятники ідолам радянських часів. Чи не повинні священики та парафіяни вимагати від місцевих органів влади знесення цих «кумирів»?» — наголосила Катерина Ющенко на сесії «Покаяння та роль християнських церков у процесі примирення поколінь», що відбулася в Українському католицькому університеті у Львові наприкінці минулого року.

«Вплив насильства настільки входить у повсякдення, що його вже не помічають», — розповів єпископ Йосиф Гомайєр, екс–президент Комісії єпископських конференцій Європейської спільноти. «Коли людина потрапляє в аварію, то має пройти психологічну реабілітацію. А коли цілий народ «потрапив в аварію», хіба йому не потрібна реабілітація?» — риторично запитує президент Інституту релігії і суспільства УКУ доктор Мирослав Маринович. Хто це має робити? Можливо, Церква, місія якої — долати насильство та визволяти людей від різних залежностей. Зокрема, від мрій про «сильну руку» земного князя та «всемогутню» державну ласку.

 
ПОКАЯННЯ

«Штутгартську декларацію вини» проголошено у 1945 р. Пастор Мартін Німьоллер закликав Сповідуючу церкву, аби вона разом із німецьким народом визнала свою провину в страхіттях Другої світової війни. Це дало змогу Всесвітній церкві примиритися з церквою Німеччини. За цей вчинок співвітчизники спершу звинуватили Німьоллера у зраді. На той час чимало німців ще вірили пропаганді Гітлера, що в марній смерті кращої частини німецької молоді винні, мовляв, Британія, США і СРСР. Лише згодом німці змогли усвідомити істинну роль їхньої країни у тій війні.

 

 

 

УМ