Шостого липня (23 червня) 1917-го газета "Полтавские єпархиальные ведомости" оприлюднила неочікуване повідомлення: єпархіальна рада (ЄР) при Полтавському єпископові підтримує І-й Універсал Української Центральної Ради. І не просто підтримує, а ще й наказує оголосити його в усіх церквах Полтавської єпархії (церковно-адміністративна одиниця, територіально збігалася з губернією). Йшлося про підтримку зусиль Центральної Ради у "творенні нового ладу вільної Автономної України" та твердий намір досягти того, щоб "в автономній Україні була власна Церква, незалежна від держави та її внутрішнього устрою".

Підтримка Першого Універсалу, як і утворення рад при правлячих єпископах єдиної на той час Російської православної церкви, були кульмінацією творчості революційної стихії 1917 року. У церковному середовищі ця стихія насамперед виявилася в організації з'їздів духовенства і мирян українських єпархій. Вони - попри спротив єпископату - у квітні-серпні 1917-го прокотилися дев'ятьма єпархіями Київської митрополії - Київською, Чернігівською, Харківською, Полтавською, Катеринославською, Волинською (головне місто Житомир), Подільською (Вінниця), Одесько-Херсонською (Одеса), Таврійською (Симферопіль, входили Крим та материкові повіти Таврійської губернії).

Ініціатива скликання з'їздів належала групам ліберально налаштованих священиків та мирян. Вони скористалися з повного розладнання "православної симфонії" влади в Росії. Частково воно виникло ще за часів Петра І, який ліквідував інститут патріаршества і зробив монарха не лише главою держави, а й главою церкви, "хранителем її догматів, блюстителем правовірності і всякого в ній благочинія". Відтоді жодного разу за 200 років не скликався найвищий орган церковного управління - Всеросійський помісний собор, що було прямим порушенням церковних канонів. Зречення престолу Миколою ІІ остаточно ліквідувало останню складову "симфонії" і двоєдину інституцію вищої державної влади - "Царство". Церква втратила очільника, а з ним - і діюче законодавство.

Тимчасовий уряд спеціальною постановою скасував чинні віросповідні та національні обмеження, запровадив закон про свободу совісті й, таким чином, відокремив церкву від держави. Але обер-прокурор Володимир Львов відмовився передавати призначеному ще царем Св. Синоду свою владу. Її мав перебрати Всеросійський помісний собор і обраний ним патріарх. Також Собор мав виробити програму реформування церкви і принципи відносин з демократичною державою. Тому звичні до "єдиноначалія" архієреї не очікували демократичних реформ церкви "знизу". Відновлення київської традиції обирати все духовенство та утворення рад заскочило їх зненацька.

До моменту оприлюднення І Універсалу, у квітні-червні 1917-го, з'їзди ухвалили постанови про утворення, склад і функції єпархіальних рад та виборність єпископату. На цій підставі з кафедр вигнали архієреїв та священиків, які мали давні конфлікти з парафіянами. З різних причин своїх кафедр позбулися архієпископ Чернігівський Василій, його вікарій (заступник) єпископ Пахомій, архієпископ Катеринославський Агапіт та його вікарій. Архієпископів Харківського Антонія (один із засновників і голова Волинського відділення "Союза русского народа" (1905) ) та Волинського Євлогія вигнали під тиском українських організацій за активну довоєнну чорносотенну діяльність та примус до переходу на православ'я греко-католиків окупованої Галичини. Послаблення позицій єпископату в церкві набуло таких масштабів, що обер-прокуророві Володимиру Львову довелося створювати спеціальні комісії для замирення на місцях та навіть подекуди звільняти духовних осіб з-під арешту.

 

Новообрані єпархіальні ради при єпископах складалися з двох священиків, одного диякона чи псаломщика, трьох мирян і обиралися на три роки. З'їзди делегували радам право вирішувати адміністративні, просвітницько-місійні, господарчі, благодійні та судові справи, керувати усіма церковно-громадськими організаціями єпархії, але чинності їхнім рішенням надавала резолюція єпископа. Консисторія (церковний суд) з трьох священиків, диякона, мирянина та секретаря у священному сані складали канцелярію ради.

 

Під впливом революційно налаштованих мирян єпархіальні форуми розглядали не лише згадані вище реформи церковного устрою. З'їзди зафіксували також великий блок пропозицій стосовно соціально-економічних реформ. Це було, власне, процесом створення соціальної доктрини церкви "знизу".

Розбурхані можливостями впливати на політичне демократичними засобами, миряни взялися "демократизувати" церковне життя. Перебираючи в селах управління парафіями до своїх рук, вони зосередилися переважно навколо матеріальних інтересів. Відбирали ключі від храмів, церковних кас, ділили церковну і монастирську землю, майно, виганяли священиків, що чимось не догодили. Лише на Волині за постановами сільських сходів 60 священиків, дияконів і псаломщиків з родинами залишилися без місць. Послаблення впливу на паству викликало "поправіння" священства і об'єднання навколо єпископату.

 

Так склалося, що у питаннях діяльності рад і обмеження влади єпископату інтереси мирян і нижчого духовенства загалом збігалися. Натомість підтримки українізації і автономізації України та Київської митрополії, яких на хвилі революційного піднесення вимагали від новопосталої Центральної Ради українські організації по усій Росії, миряни більшості українських єпархій від священства не отримали.

 

Навпаки: між весняними і літніми з'їздами духовенства і мирян були скликані окремі єпархіальні з'їзди духовенства. Їх наслідком було визнання "першості честі російського народу серед інших національностей, як найчисельнішого в Російській державі та першості РПЦ серед усіх конфесій". А до очільника Російської держави висувалися вимоги: бути православним від народження, захищати православну церкву "від всіляких утисків, образ", допомагати матеріально її ієрархії, клірові, благодійним, просвітницьким і молитовним закладам.

Повною мірою "поправіння" священства виявилося майже на всіх єпархіальних з'їздах літа 1917-го. Загалом визнаючи право "усіх чад користуватися дорогоцінним даром вільного виявлення своїх почуттів та культу рідною мовою зі своїми національними особливостями", більшість духовенства відмовилася від вимоги "автономної церкви в автономній Україні". Остаточне вирішення проблеми погодилися винести на розгляд майбутнього Всеукраїнського православного церковного собору. А доти зберегти тісну духовну єдність з Російською православною церквою та патріархом, якого мав обрати запланований на 28 (15) серпня 1917-го Всеросійський помісний собор.

Серед причин спротиву духовенства українізації слід відзначити і консерватизм пануючої російської православної традиції, що сприймала будь-які найдрібніші зміни - як ко́му чи наголос у тексті богослужіння - за непоправне відступництво у протестантизм. Позначилася також специфіка викладання історії Росії та історії православної церкви у духовних навчальних закладах. Відсутність переконливої історичної, канонічної аргументації та достатньої кількості примірників україномовного перекладу Св. Письма Пилипа Морачевського (видрукуваних 1906, 1914 та 1917 рр. з дозволу Синоду), відлякувала і мирян, що зналися на історії Російської імперії та церкви не менше, ніж духовенство.

 

Виявилося, що тільки на з'їздах Полтавської та Київської єпархій проукраїнське крило змогло вплинути на рішення. У Києві мовознавець Іван Огієнко (на той час приват-доцент Київського університету) читав лекції з історії Української церкви та про українську вимову церковнослов'янських текстів.

Комісар з охорони пам'яток церковної й світської старовини Київщини Микола Біляшівський, доповідаючи на засіданні 28 (15) квітня 1917-го, переконував делегатів Київського єпархіального з'їзду духовенства і мирян (25 квітня - 1 травня 1917-го) не знищувати і не продавати старовинні церковні речі без попереднього огляду представником Центрального комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва в Україні. Також він пропонував будувати нові храми у старому українському стилі, а реставрацію чи перебудову старих без його відома заборонити.

Запам'яталося присутнім і "вітальне" слово до цього з'їзду, виголошене того ж 28 (15) квітня Михайлом Грушевським. Замість очікуваної від очільника Центральної Ради підтримки ідеї українізації церкви, Грушевський, як зафіксувала російськомовна стенограма, "выразил сожаление, что духовенство, бывшее прежде в тесной связи с украинским народом, теперь отошло от него, вследствие чего происходят столь частые отпадения от церкви". Майбутньому митрополитові Української автокефальної православної церкви, а тоді ще протоієрею Василю Липківському, залишилося лише розчаровано коротко подякувати за "привітання".

Після проголошення І Універсалу проукраїнське крило у церковному середовищі справу узгодження автономного статусу церкви з політичним статусом України спробувало винести на Всеукраїнський церковний собор, запланувавши його проведення у Києві 27 - 31 серпня 1917-го. Місцевий єпископат цього не допустив. Відмову аргументували скликанням у Москві 28 (15) серпня 1917-го вищого органу управління РПЦ - Всеросійського помісного собору і участю в його роботі великої делегації духовенства і мирян українських єпархій. Проросійськи налаштовані архієреї не сумнівалися у тому, що Собор та новообраний патріарх своїм авторитетом остаточно ліквідують загрозу автономії Київської митрополії.


Тетяна Євсєєва
історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України

Dsnews.ua

Теги: