Від Києва до Лубен, як співається у пісні, не близький світ. Отож треба дати доброго «лиха закаблукам», щоб туди дістатися. Від Харкова до Лубен, які аж за Полтавою, мандрувати стільки ж. Якщо добиратися туди авто, то ваша подорож займе якихось три-чотири години. Однак, коли на високому пагорбі ви побачите бані Мгарського Свято-Преображенського монастиря, що моляться до неба мовою українського барокко, то зізнаєтеся собі, що не даремно ви сюди поспішали. Навіть, якщо ви недавно молилися в більш відомих святинях – Києво-Печерській, Почаївській та Святогірській лаврах – все одно відчуєте особливу ауру умиротворення цього «горнього місця».

ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО ХРАМУ

Мабуть, є на цих пагорбах щось особливе, що не дає оминути монастир. Минулого разу привели мене сюди «стежки Сковороди», якими вирішили пройтися студенти Харківського педуніверситету, котрий носить ім’я філософа. Від Сковородинівки на Харківщині, де похований Григорій Савич, через полтавські Чорнухи, де він народився, – до Мгара...

На монастирському подвір’ї тоді цвіли півники, напливаючи фіолетовими хвилями на білі стіни храмів. Як це відповідало пасхальному «Христос воскрес!» Сьогодні у дні Великого посту все – під снігом. Здається, білу скатерку весна не розірве і до 4 квітня. Але чи потрібно жалкувати за скорою весною, коли білі сніги – це спокій і чистота небесна, яких так бракує нашому втоптаному у багнюку, пошарпаному недавніми виборами суспільству.

Кожного, хто відвідував цей монастир, вела своя стежка. Про свою дорогу до Мгарського монастиря Тарас Шевченко згадує в повісті «Близнецы». А задовго до цього тут побував гетьман Іван Мазепа. Власне, Свято-Преображенський храм будувався його трудами та ще гетьмана Івана Самойловича. Взявши ім’я ченця Гедеона, тут мешкав і син Богдана Хмельницького Юрій.

Монастир мав охоронні грамоти чи не від усіх гетьманів: Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Скоропадського... Ну і як тут обійтися без грамот, жалуваних царями – від Олексія Михайловича до Єлизавети Петрівни!

Мало можна почути тут хіба що про царицю Катерину. Не знайдеш про неї згадки в кольорових брошурах про монастир, не почуєш від послушників та ченців. Минулого разу один з них запевняв мене, що дуже вже не любила цариця православні монастирі. Мовляв, вона, німкеня, хоч і перехрестилася з лютеранки у православні, але душею не змогла прийняти наші звичаї. Мгарській обителі особливо дісталося, адже тут віддавна доживали віку старі запорожці, яким не в силах уже було шаблю тримати. Розігнавши Січ, вона й тут їх дістала.

ХОЧУ ПЕРЕПИСАТИ ІСТОРІЮ

Сьогодні робити це небезпечно. Але, як на мене, деяких уточнень потребують легенди про засновників Свято-Преображенського монастиря. Тарас Шевченко у повісті «Близнецы» писав: «...Дочери лютого Еремия Вешневецкого снился сон, что она в раю, и ее оттуда вывели ангелы, говоря, что, если она своим коштом выстроит храм Божий близ города Лубен, то поселится уже на веки вечные в раю».

Цей сон бачила родичка митрополита Петра Могили, дружина православного князя Михайла Вишневецького Раїна. ЇЇ коштом та стараннями митрополита Київського Ісайї Копистинського у Мгарському лісі, осторонь від суєтних сіл, засновано монастир.

Щодо «лютого» Яреми Вишневецького, то тут не все так однозначно. Справді, коли у польській короні розгорілася громадянська війна, то пролилися ріки крові.

Ярема «різав» тих, хто був під проводом Богдана Хмельницького, а козаки Богдана Хмельницького, зокрема відомий ватажок черні Максим Кривоніс, нещадно нищив, палив та грабував підданих польського короля. Однак, якщо на боці поляків також воювали українці, то на боці Хмельницького було чимало поляків. Одним словом, війна, як і вибори – брудна штука. Утім, в історії Мгарського монастиря записано, що під час взяття і руйнування Кривоносом столиці Яреми Вишневецького Лубен, православний монастир прихистив чимало католиків. Думається, не лише тому, що в Святому письмі записано «Не убий!»

Річ у тім, що Вишневецький чимало зробив для монастиря: скажімо, відписав йому село Мгар. Як зазначає він в указі – з поваги до батьків отців-законників релігії грецького обряду, щоб за пам’ять предків його молилися.

Навіть після повстання 1637 року, коли повстанці погромили Лубни, він не став застосовувати репресії до ченців, хоча деякі з них і підбурювали до заворушень. Коли десятьох з них осудили на смерть, то Ярема відмінив вирок. Не дозволяв він католицьким ксьондзам присвоювати на Вишневеччині, до якої входили Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Полтава та інші міста й містечка, православні храми. Окрім того, згідно з його указом, при Срібнянській Воздвиженській церкві виникло православне братство. Про все це можна прочитати у православних літописах.

Дехто стверджує, що робив він це у пам’ять про матір Раїну. Так чи інакше, у його вотчині панувала віротерпимість.

А те, що закидають йому, що він будував костьоли, то це теж можна пояснити, адже у війську Яреми були не лише православні, а й католики. До речі, католицьких храмів він не так уже й багато збудував.

З фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» напрошується висновок: усе зіпсувала пролита братня кров. Окрім того, вікова антипольська політика російського самодержавства, яка зіштовхувала лобами різні народи, теж зробила своє.

Так чи інакше, твердиня православія – Мгарський монастир – попри все височіє на пагорбах. І коли йдеш по його території мимо яток з лікарськими травами, якими торгують ченці, то пригадуєш історичний факт, що саме князь Вишневецький, який мав блискучу європейську освіту, запровадив у своїх маєтках вирощування лікарських трав. Потім ці поля перейшли до Мгарського монастиря.

ЩО НЕПОКОЇТЬ АФАНАСІЯ

З монастирем пов’язано багато святих імен: Петра Могили, Іосафа Білгородського. Афанасій, який сидить, прославився як подвижник православія – світла особистість. Обравши свій хрест, він пройшов від простого послушника до патріарха Константинопольського, хоча походив з царського роду. Це були часи, коли Царград належав Османській імперії мусульман, отож православному патріарху жилося там не просто. Власне, тому й шукав він підтримки у Московського Патріарха та царя Олексія Михайловича. У 1654 році мандрував він до Московії через Україну. Кажуть, побував навіть у резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині, був присутнім на Переяславській раді. Тоді Київське православ’я належало до Константинопольського патріархату, тобто Мгарський монастир знаходився у юрисдикції православного Царграда. Отож, якщо минулорічний візит Вселенського Патріарха Варфоломея був дивиною, чимось далеким, то поїздка святителя Афанасія 350 років тому – буденною річчю. До речі, константинопольські патріархи знаходяться в ієрархії православних церков на першому місці, тоді як московські – лише на п’ятому.

Трапилося так, що під час тієї подорожі патріарх занедужав. Тоді, перебуваючи в монастирі, він прорік: «Желает душа моя в этом монастыре грешное тело мое погрести». Коли святитель Афанасій помер, його поховали у храмі під омвоном за східним обрядом у кам’яному саркофазі – сидячим у дерев’яному кріслі. Коли через 7 років Митрополит Газький Паїсій попросив показати йому мощі Афанасія, то вони були знайдені нетлінними, хоча одяг і крісло згнили. Згодом його було канонізовано.

Завдяки цьому факту Мгарський монастир став відомий у всьому православному світі. Сюди потекли паломники. Біля ікони й мощів святого сліпі прозрівали, глухим відкривався слух, криві ставали на ноги... Однак сильна пожежа 1736 року знищила більшість споруд монастиря і записи про чуда. На щастя, мощі Афанасія вціліли...

До речі, вони не знали спокою на українській землі. Кілька разів їх переносили з одного місця на інше. Причини різні: пожежа, обвал храму.

Після останньої війни, коли тут поселилася військова частина з артилерійськими складами, мощі Афанасія, який сидить, перенесли до Благовіщенського кафедрального собору Харкова. Перебувають вони у правому боковому вівтарі. Проте і тут вони не знають спокою: у 70-і роки бурею зірвало хрест на дзвіниці, потім вже у наші «демократичні» роки купол з хрестом знищила пожежа.

Що непокоїть святителя? Чи не те, що Київську митрополію відірвали від його Царгородської патріархії? З іншого боку, коли Святитель Афанасій сам заповів поховати себе у Мгарському монастирі, то чи добре, що його воля порушена?

ЧЕРЕЗ ТЕРНИНИ

Цих тернин на шляху до нинішнього відродження монастиря було багато. У 1917 році монастирські цінності було конфісковано. Лише труна Афанасія, який сидить, важила 10 пудів. У роки громадянської війни 19 ченців були розстріляні за те, що допомогли денікінцям переправитися через річку. До «націоналістів» ченці ставилися більш прохолодно, хоча тоді і не вживали терміну «канонічне православ’я». У тридцяті тут облаштували заклад для «дітей ворогів народу». Взагалі історія монастиря не вивчена, адже у роки війни кудись зник архів. У 1993 році храм знову повернено православним. Однак ченці тут не лише неусипно моляться. Чернечий послух – робота у деревообробному цеху, де святі отці виготовляють меблі, у полі, де вони вирощують жито-пшеницю й усяку пашницю – для хліба насущного... Сьогодні техніка стоїть, присипана снігом біля скиту, але ж незабаром весна. Ченці самі – і хлібороби, і будівельники. Останнє потрібно задля відбудови храмів і облаштування келій, адже у святому місці більшає і паломників, і монахів. А які смачні монастирський мед з власної пасіки та квас, виготовлені з молитвою. На території монастиря також великий вольєр з птахами. Павичів, звичайно, принесли люди, а от степовий орел, кажуть, сам прибився.

Дивлячись на гніздо лелеки, що його птахи звили при вході до монастиря, віриш, що тягне сюди не лише людей, а й птахів.

 

 

 

Главное