Далеко не кожна влада здатна працювати в умовах необмеженої свободи висловлювань, оцінок та критики. Тим більше та влада, яка попри зовнішню «крутість» відчуває слабкість своїх позицій, соціальну та економічну вразливість запропонованих суспільству програм. Нинішні керівники, перебуваючи в опозиції, користувалися абсолютною свободою самовираження в ЗМІ, що, до речі, неабияк допомогло їм повернутися до державного керма. Гадаю, що добре це розуміючи, вони зроблять усе можливе, аби нинішній опозиції «служба медом не здавалась», аби максимально утруднити їй вихід на телебачення, радіо, в популярні газети. Для цього слід скоротити кількість вільних трибун, залишивши добре контрольовані програми на «керовано-демократичних» каналах «Інтер» і ТРК «Україна» з їхніми все «правильно розуміючими» ведучими.

Ймовірно, що Шустер і Кисельов будуть такими ось «кватирками» свободи і клапанами для випуску пари, як радіостанція «Эхо Москвы», телеканал RTVI і «Новая газета» в Росії нотаріально завіреного «великою сімкою» демократа В.В. Путина. Тут простежується один трагікомічний момент, пов’язаний із бажанням не дати іншим скористатися тим, що «на всю котушку» використовували самі, «замкнути їм вуста» після того, як самі кричали у все горло. Вони дуже добре на власному досвіді відчули і усвідомили силу вільного слова і злякалися її. Адже якщо за допомогою вільних ЗМІ можна отримати владу, значить, за допомогою цих же вільних ЗМІ її можна й позбутися. Ось звідки вся ця мишача закулісна метушня, результатом якої може стати зникнення популярних телепрограм, гострих газетних публікацій тощо.

Тут можна провести історичну аналогію. Коли майбутні вожді СРСР ще в статусі пролетарських революціонерів проходили школу царських в’язниць і заслань, то звернули увагу на неприпустимий лібералізм самодержавної пенітенціарної системи.

Незабутній Ілліч у сибірському засланні дуже добре (за рахунок казни клятого царату) харчувався, мав прислугу з місцевих селян, ходив із рушницею на полювання, отримував волзьку рибку (яку дуже любив) від родичів, передплачував газети, журнали і навіть марксистську літературу, а щоб дворянину Ульянову там не було зовсім нудно, криваве самодержавство дозволило розділити «жахи» заслання з «молодим лоцманом майбутньої бурі» його юній дружині Наді.

Прийшовши до влади, колишні каторжники і засланці назавжди покінчили з буржуазною розпустою і закрутили у в’язницях, таборах і на спецпоселеннях гайки так, що їх до цих пір відкрутити назад не виходить.

Щось подібне простежується у відношенні новоспеченої влади до свободи слова в Україні. Між іншим, дуже розумна й прозорлива людина, мій кримський земляк Ріфат Чубаров, поділився з публікою наступними міркуваннями: якщо найближчим часом не вдасться нормалізувати економіку і зробити життя людей більш-менш стерпним, то майже неминучим стане шлях конструювання авторитарної структури управління країною з різким обмеженням демократичних прав та свобод. Виникає суб’єктивне враження, що нові вожді самі не дуже вірять в успіх свого підприємства, в можливість реалізації того, що наобіцяли виборцям...

МАЛОРУСЬКИЙ МАЗОХІЗМ

Хай там як, Ганна Безулик звернулася до досить гострої теми — громадської реакції на призначення професора Дмитра Табачника міністром освіти та науки України. Сам міністр був присутній у студії, стоячи біля полемічного «бар’єра» разом зі своїм опонентом Володимиром Полохалом. А в залі перебувала група підтримки пана Табачника в особі представника Інституту країн СНД К. Затуліна в Україні В. Корнілова, ректора Київського театрального інституту пана Безгіна, директора Інституту стратегічних досліджень пана Єрмолаєва та колишнього міністра С. Ніколаєнка. Представниками іншого погляду були професор Києво-Могилянської академії В. Панченко та академік М. Попович.

Сам «винуватець торжества» Д.В. Табачник представив себе як безневинну жертву політичних провокаторів, які організували полювання на відьом, і переслідують його за висловлення власної приватної думки.

Мабуть, йдеться про ту думку, згідно з якою жителі цілого регіону України «лише недавно навчилися мити руки»... Думки пана Табачника про галичан, що викладаються в пресі, підозріло нагадують думку білого колонізатора про корінне населення Центральної Африки, або думку вищого керівництва НСДАП про єврейське та циганське населення Німеччини.

Чи потрібно казати, що в будь-якій цивілізованій країні західної Європи та Північної Америки за аналогічні публічні вислови про будь-яку етнічну або конфесійну групу держчиновник був би звинувачений у злісній неполіткоректності і назавжди позбувся б права на державну службу? Не менший вибух громадського обурення викликали б і заяви деяких українських керівників про те, що жінкам не місце в уряді, що їм потрібно йти на кухню тощо. Взагалі, наявність подібних діячів у владних структурах країни, що претендує на присутність у політичній, економічній та культурній Європі, викликає здивування.

Група підтримки Д.В. Табачника рішуче виступила на його захист. Не можна було не звернути увагу на зміну стилістики публічних виступів Андрія Єрмолаєва, який був переважно незалежним аналітиком, а нині є державним чиновником при виконанні. Керуючись корпоративною етикою, він захищав іншого держслужбовця, але, загалом, без фанатизму.

Своїм великим досягненням пан міністр вважає дозвіл складати єдиний державний іспит будь-якою мовою. Але державна мова — це мова обов’язкова для всіх громадян країни. Якщо вона перестає бути обов’язковою, перетворюється на факультативну, то негайно втрачає свій фактичний державний статус. Подібної безбережної «демократії» за рахунок інтересів державної єдності немає в наших сусідів. У тій же Росії чеченці, башкири, татари, адигейці складають ЄДІ виключно російською мовою. І міністра, який би «відсунув» російську державну мову вбік, там би просто розтерзали, звинувативши у всіх можливих антидержавних гріхах.

І правильно, між іншим. Логічно. Якщо іспит державний, то й проходити він має мовою держави, а не етнічних груп.

Подібні кадрові рішення викликають небезпідставні підозри, що «регіони» прагнуть боротьби з іншою половиною України і хочуть не взаєморозуміння (або в крайньому випадку нейтралітету) з нею, а примусу її до максимально принизливої капітуляції.

Як справедливо зауважила Лариса Івшина, саме призначенням міністра освіти та науки вирішили спровокувати емоції мільйонів українців.

Затулінський соратник В. Корнілов добалакався до того, що зажадав провести «денацифікацію» освіти в Україні. Денацифікація — це процес викорінювання нацистської ідеології у післявоєнній Німеччині. Пан Корнілов давно спеціалізується на наклепницьких заявах на адресу нашої країни в контексті останньої кремлівської політичної моди: «шити» звинувачення в «нацизмі» і «фашизмі» всім, хто дозволяє собі мати власну думку, що відрізняється від сталінсько-хрущовсько-брежнєвської ідеологічної традиції. Чиє б гарчало... Лужков збирається до 9 травня всю Москву «прикрасити» портретами Сталіна. Але, не заспокоївшись на сказаному, затулінський «кадр» зажадав провести «дебандеризацію» Києво-Могилянської академії. Вони проведуть, проведуть усе те, що їхні ідейні попередники проводили в Україні і раніше, якщо їм вчасно не дати по руках... А запрошення подібних «почесних гостей» до студії залишимо на совісті Ганни Безулик і малоруського мазохізму, якого ніяк не можемо позбутися.

«ЕЗОПОВА» ПОЛІТИКА

А пан Кисельов у «Великій політиці» надав можливість міністру закордонних справ України (або В.Ф. Януковича, якщо врахувати виступ голови МЗС перед своїми співробітниками, в якому було сказано, що зовнішню політику визначає Президент) Костянтину Грищенку для виголошення «тронної промови».

 

 

Промова була переповнена демонстрацією любові і відданості Російській Федерації. Деякі дипломатичні пасажі міністра справляли враження загадкових. Наприклад, він заявив, що ми з Росією «в одній сім’ї». Здивована Катерина Горчинська з «Киев-Пост» поцікавилася, а ким же тоді для нас виступає Європа? «Європа для нас теж сім’я», — великодушно заспокоїв журналістку шеф МЗС. Монолог жертовної любові до сусідньої держави нагадав слова «матінки-імператриці» Катерини II про «самовідданість малоруську». Спіч більше б підійшов особі, яка відповідає за зовнішні зв’язки протекторату або домініону ХІХ століття, ніж голові дипломатичного відомства незалежної держави. Уторована доріжка багатовекторності імені Л.Д. Кучми, лише з явною гіперболізацією одного вектора.

Виступ міністра закордонних справ України також досить символічно свідчив про фундаментальні зміни у владі з масовою відмовою її чиновників від державної мови. Уїдливий журналіст О. Дубинський неввічливо поцікавився у Костянтина Грищенка, чому керівництво такої братської, безмежно любимої нами Російської Федерації звернулося до суду, вимагаючи розпустити громадську організацію «Об’єднання українців Росії»? І що пан міністр планує робити? Відповіддю було щось витончено візантійське і погано зрозуміле. Хоча є досвід Польщі, яка показово різко відреагувала на спроби О.Г. Лукашенка розпустити в Білорусі «Союз поляків».

Загадковою здалася і фраза Грищенка: «Не можна однобічно орієнтуватися на Європу». Що стоїть за цією езопівською мовою?

Потім і «Велику політику» поглинула все та ж сама «табачна» тема. Кисельов запропонував глядацькій аудиторії проголосувати «за» і «проти» відставки Табачника. Потім із задоволенням оголосив результат: 33% — за відставку, 67% — проти. Ну, як на «Інтері» вміють організовувати опитування, ми знаємо ще з часів проекту «Великі українці». Є. Кисельов забезпечив публіку гідними диспутантами щодо «табачної» теми: Олесь Бузина проти Ірини Фаріон. До речі, коли відомий учений-філолог Ірина Фаріон тримає себе в руках і не зривається на істерику, у неї непогано і навіть переконливо виходить. Принаймні, з Бузиною. Хоча він і в цьому випадку використовував свою «стару, але грізну зброю»: хамство, грубість і важкий погляд спідлоба разом зі звинуваченнями на адресу нардепки Лесі Оробець, що, мовляв, через неї надходитимуть гроші на пропагандистську кампанію проти Д.В. Табачника.

Репертуар Бузини давно не оновлювався: «галичани — це не українці», «ніякої єдиної України немає», «між українським заходом та сходом — прірва» тощо. Чекатимемо нових розробок із московських аналітичних установ.

Вочевидь, нас очікує «бузинізація» телепростору. Тобто таких людей, як Іван Дзюба, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко та інших ми більше не побачимо. Скрізь буде Бузина і йому подібні. А як головний опонент — Ірина Фаріон. І ні в чому, панове телеглядачі, собі не відмовляйте. «Такії, брате, часи настали», — як співає молодший Вакарчук.

А Савік Шустер чомусь повністю деполітизувався, присвятивши всю п’ятничну програму благородній темі спорту, Олімпійських ігор. Теж цікаво, але коли в країні відбуваються такі нервові події, ховатися в питання бігу, стрибків і катання на ковзанах... Хоча, якщо не хочеться брехати й підлабузнюватися, а правду казати не можна — це теж вихід...

Утім, 16 березня «Шустер-LIVE» дозволили собі «вольну розмову», в якій комуніст нардеп Голуб раптом закликав боротися проти кланів і «смотрящих» в економіці. Це кого ж він мав на увазі, тим більше враховуючи, що комуністична фракція входить до складу нової парламентської коаліції?

І, нарешті, про приємне. На одному з телеканалів побачив виступ відомого спортивного діяча, донеччанина Сергія Бубки. Я вперше почув, як він розмовляє українською мовою. Яка це була чиста, красива, органічна, смачна українська мова! Воістину, «старосвітська мова»... Ось уже коли я відразу увірував у родинні зв’язки пана Бубки з самим Іваном Огієнком. Таку прекрасну вимову не можна відпрацювати або імітувати, вона дається генами і Провидінням. Шкода, що Сергій Бубка рідко радує нас такими виступами. Ось тобі й Донбас! Далекий від Києва край, але ж наш! Чує моє серце, що всупереч усьому справа пана Бузини, справа розколу буде програна. І слава Богу.

 

 

 

 

день