"На жаль, у нас є ще одна православна церква"

Об’єднуватись чи не об’єднуватись православним церквам в Україні – це питання стає особливо актуальним на тлі нових політичних подій.

У «Главреді» побував Святійший Патріарх Київський і всієї України-Русі, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет і пояснив свої погляди на хід новітньої історії

Владико, питання єдиної помісної церкви сьогодні викликає багато дискусій серед духовенства. Цікаво, а що думають миряни?

У тому, що український православний народ хоче мати свою єдину помісну православну церкву, я переконався, коли їздив Україною. І де я не згадував би про це – люди скрізь зустрічають таку ідею з великим задоволенням. Але перед нами стоїть завдання не просто її створення, це повинна бути єдина православна церква. А сьогодні, на жаль, у нас є ще одна православна церква – Московського патріархату і невелика Українська автокефальна православна церква. Тому питання стоїть про об’єднання цих трьох церков. Для цього потрібна добра воля Московського патріархату.

Зачатки такої доброї волі ми вже маємо. Вони проявляються в налагодженні контактів щодо підготовки діалогу з Московським патріархатом. Уже проведено кілька зустрічей, створено комісії з боку Київського та Московського патріархатів. Ці зустрічі не є самим діалогом – це лише підготовка до нього. Приємно, що і в самій церкві Московського патріархату є дуже багато духовенства, налаштованого на створення єдиної помісної православної церкви. Але водночас у Московському патріархаті є й доволі активні противники цього процесу – їх хоч і небагато, але вони злобні і мають великий вплив.

Що найбільше заважає Україні створити єдину помісну православну церкву?

Заважає Москва. Вона у цьому не зацікавлена з двох причин. Перша причина – церковна. Якщо Україна відходить від Московського патріархату, перекреслюється теза про «Москву як Третій Рим». Коли російська церква втратить хай не половину своїх віруючих, але значну її частину – Московський патріархат буде великим, але не всемогутнім і не зможе здійснювати свою волю в усьому православ’ї.  

До речі, я хотів би навести свіжі дані про участь віруючих у пасхальних богослужіннях, надані Міністерством внутрішніх справ України та Міністерством внутрішніх справ Російської Федерації. В Україні на пасхальному богослужінні були присутні 11 мільйонів вірян, а в Росії – лише 8 мільйонів. І ця різниця свідчить про те, що релігійне життя в Україні активніше.

Друга причина незацікавленості Москви у створенні єдиної помісної української церкви – суто політична. Росія, як ви знаєте, «спить і бачить» Україну у складі нової імперії, на чолі якої стоятиме Москва. А єдиним таким фактором впливу на Україну є церква. І ми це відчуваємо у щоденному житті, особливо – під час будь-яких виборів. Але розвиток історії свідчить, що утворення єдиної помісної православної церкви не уникнути.

Це правда, що зараз Київський патріархат в Україні є церквою, найбільшою за кількістю віруючих?

Згідно із соціологічними опитуваннями, Київський патріархат має приблизно 14,5 мільйона вірян, а Московський – близько 9,5 мільйона. Разом з тим за кількістю храмів Московський патріархат удвічі більший, ніж Київський. Однак той факт, що Київський патріархат переважає Московський, підтверджує, що український православний народ хоче мати свою незалежну православну церкву. І буде так, як захоче народ. Це не залежить від керівників церков, вони повинні дослухатись до волі віруючих.

Враховуючи настрій народу, ми впевнені, що єдина помісна церква в Україні буде. А якщо буде незалежна єдина церква в Україні – буде й незалежна українська держава. І якщо не буде самостійної держави – не буде й незалежної церкви. Тому незалежність держави і церкви взаємопов’язані. Звісно, держава може сприяти, а може й протидіяти цьому процесу об’єднання в єдину православну церкву. За президентства Віктора Ющенка ми відчували сприяння в цьому питанні. А як зараз буде? Як новий Президент ставитиметься до цієї ідеї – побачимо.

А що думають православні церкви про об’єднання?  

Майже всі православні церкви схильні до того, що українська православна церква повин¬на бути єдиною. Тому визнання – це питання часу. Всі автокефальні церкви без винятку проходили шлях визнання. Причому – доволі довго, упродовж десятиліть. Найтриваліший період був у Московської церкви – 141 рік.

Але слід розрізняти не визнання автокефальної церкви і не визнання православної ієрархії та православних богослужінь і віри. Те, що ми православні, визнають усі. Тільки не визнають нашої автокефалії. Російську церкву також не визнавали як автокефальну, але визнавали як православну.

Як оцінюєте процеси злиття церкви і влади в Росії? Які висновки треба зробити Україні?

Це злиття не є нормальним явищем. Російська федерація в релігійному плані – неоднозначна країна, бо в ній проживає велика кількість мусульман, буддистів і, звичайно, представників інших християнських конфесій. В умовах такої поліконфесійності і багатьох релігій дивно звучить, що тільки одна церква зливається з державою. І в представників інших релігій виникає незадоволення. Тому в самій Росії такий процес злиття не схвалюється. І хоч як дивно, цього не схвалюють навіть у самій російській православній церкві.

Треба розуміти, що коли зливається церква і держава, то на перебіг подій більше впливає держава, а не церква. Церква стає заручницею держави, а не навпаки. І, якби в українському питанні російська церква не співпрацювала з державою, вона швидше погодилась би на відокремлен¬ня української церкви. Бо для церкви не має такого великого значення утворення нової автокефальної православної церкви, а для держави – має.

Чи була церква коли-небудь повністю незалежною від держави?

Пригадайте 1920–1930-ті роки. Тоді духовне життя було міцнішим і цей період дав церкві велику кількість мучеників, сповідників – людей духовних. Дивіться, скільки тепер канонізують віруючих 1920–1930-х років! А коли церква стає залежною від держави, тоді святість і духовність зменшуються. Тому процес злиття церкви і держави некорисний для православної церкви.

Ви говорили про об’єднання Київського патріархату, Московського та автокефальних церков. А як же греко-католицька церква?

Греко-католицька церква, по-перше, це є католицька церква. У неї православний тільки обряд, а віра – католицька. Щоб об’єднати греко-католицьку церкву і православну, треба або православним стати католиками, або католикам стати православними... У нас нині дуже добрі відносини з греко-католицькою церквою. І я знаю, що в її середовищі є доволі потужні сили, які хотіли б об’єднатись із православною церквою.

Але що спонукає українських греко-католиків до об’єднання? Те, що ми 600 років були разом і тільки 400 років – роз’єднані. І це роз’єднання відбулось не з церковних причин, а з політичних – тому що Україна не мала своєї держави. А сьогодні ми маємо незалежну державу і можливість зближення греко-католиків та православних. Думаю, це об’єднання греко-католицької та православної церкви можливе тоді, коли українська православна церква сама об’єднається в помісну і буде визнана.

Яким чином має створюватись єдина помісна церква?  

Останнє слово скаже помісний Собор, у якому візьмуть участь духовенство (представники всіх церков, монастирів і духовних шкіл) і миряни. Якщо відбудеться об’єднання, то помісний Собор обере свого предстоятеля. А кого обере – від Московського чи Київського патріархату, чи від автокефальної церкви – це не має значення. Матиме значення те, що в Україні буде єдина православна церква.

Вибачте за некоректне запитання: як Ви почуваєтесь після того, як Московський патріархат наклав на вас анафему?

Нормально почуваюсь. Для нашої церкви ця анафема не має ніякого значення. Вона більше турбує тих, хто її наклав. І від них я чув таку фразу: «Анафема не спрацювала». Після цього ніхто від мене не відійшов – навпаки: тільки почали приєднуватись. Хто не бачить розвитку історії – тримається Москви за традицією. А в незалежній українській державі повинна бути українська церква. Україна бореться за свою державність уже протягом століття. Нарешті вона її отримала, і якщо це відбулося, то й церква повинна отримати автокефалію. Це шлях прямий, правильний – і це підтверджує сама дійсність: наша церква не меншає, а зростає.