Міф перший: зрадницький договір

На руїнах Батурина, знищеного і спаленого російськими вояками 2 листопада 1708 року, було начебто знайдено договір І. Мазепи з польським королем. Він не може не викликати обурення:

І. Мазепа обіцяє виконати такі зобов’язання, як: віддати Королю шведському область Сіверську з усіма фортецями та іншим.
ІІ. Обіцяє бути готовим до виступу з усім військом Малоросійських Козаків за першим покликом Короля в те місце, куди його Величності благо потрібно буде призначити.
ІІІ. Обіцяє докласти можливих старань, щоб залучити в той же союз Козаків Білогородських та Донських, також і Аюку-Хана Калмицького.
ІV. Передати полякам всю Україну й область Сіверську, також провінції Київську, Чернігівську і Смоленську, які всі совокупно повинні повернутися у володіння Польщі. У заміну цього Король польський обіцяє підняти Мазепу в Княжу гідність і віддати йому у володіння Воєводство Вітебське та Полоцьке, на тих самих умовах, на яких Герцог Курляндський володіє своїм герцогством».

На віру сприйняв цей документ М. Костомаров. А офіційний радянський дослідник подій 1708 року В. Шутой, посилаючись на цей важливий документ, зазначає, що у ньому «передбачені інтереси Швеції, Польщі та особисто Мазепи, але аж ніяк не мались на увазі ні «самостійність», ні «незалежність» України й українського народу». Треба віддати належне Петру І, його оточенню: вони плідно потрудилися у фальсифікації документів, розповсюдженні пліток, неймовірних нісенітниць про Мазепу.
Фактична ж версія про знайдений нібито У Батурині договір спростовується депешами, маніфестами Петра І і його оточення, написаними ще до 2 листопада 1708 р. – чорної дати України.

Так, О. Меншиков, побувавши біля гетьманської столиці, дізнавшись про перехід І. Мазепи за Десну, 26 жовтня першим інформував царя про справжні наміри і мотивації вчинку гетьмана: «…Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины». Але щоб народ не пішов за своїм керманичем, найближчий довірений радив Петру І привернути до себе народ український через публічні універсали. Це відразу і було зроблено. Вже 28 жовтня в «Указі до всіх жителів Малої Росії» заявляє, що гетьман І. Мазепа зрадник не тільки Росії, а й всієї України та українського народу. Що його метою є піддати Україну під владу Польщі.

1 листопада в указі всьому Війську Запорозькому він знову повторює свій брехливий вимисел-наклеп: мовби Мазепа перейшов на бік шведів з наміром віддати Україну в рабство єретикам шведам, і під іго поляків. І що дізнався Петро І про це з «договору, підписаного з Карлом XII та Станіславом Лещинським».

Отже, вигадавши договір, для більшої певності цар і Меншиков вирішили ще й знайти у Батурині йому підтвердження, що й успішно було зроблено. Хоча насправді нічого подібного там на той час не існувало. Лише вигадана угода могла містити такі, по суті, абсурдно-кабальні умови, за якими гетьман отримував значно менші права, вигоди для себе, ніж мав.

Не випадково, дізнавшись про те, що Карл XII повернув на Україну, Мазепа запально вигукнув у колі своїх наближених: «Диявол его сюда несет! Все мои интересы превратит, и войска Великороссийские за собою внутрь Украины впровадит на последнюю оной руину и нашу погибель!»

Секретар похідної канцелярії Карла ХІІ Йозеф Цедергельм і листі до брата від 10 листопада 1708 року детально оповідає про перехід «полководця Івана Мазепи» на бік шведів, появу перед цим його посланця Бистрицького «просити…протекції» і що у зв’язку з цим, ще перед зустріччю з гетьманом, «виставлено було пропозицію виробити такі умови, щоб обидва (народи) могли знайти в них свою вигоду». У цьому зв’язку твердження про те, що на початку 1708 року було укладено таємний договір між гетьманом і противниками Москви, не відповідає дійсності.

Міф другий: народ ненавидів гетьмана

Ще М. Костомаров у відомій монографії зробив висновок про те, що український народ «ненавидів» І. Мазепу. Про антипатії, нелюбов до нього мас писав у свій час відомий історик М. Грушевський. У цьому ж дусі сучасна дослідниця Р. Іванченко зазначає, що гетьман «не зважав на соціальні потреби народу» і через те він його недолюблював. Головною його фундаментальною помилкою, вважає В. Смолій, «була соціальна політика».

Міф про непопулярність І. Мазепи у народному середовищі через його економічну політику настільки закріпився як аксіома у дослідженнях, що він і досі не піддавався жодному сумніву.

Найголовнішим показником мінусової популярності у минулі віки були бунти, заворушення. За ними ще якоюсь мірою можна оцінити ставлення населення до носія влади. Беручи за основу такий критерій в оцінці 22 років правління І. Мазепи, варто наголосити, що за цей час не було жодного антигетьманського народного повстання.

Опозиційні дії конкурентів-полковників у 1688 році, демагогія Петрика, скарги посполитих на старшин – ось такі головні аргументи М. Грушевського на підтвердження тези про «народну нелюбов» до гетьмана. Насправді ж на полегшення життя селян була спрямована низка мазепинських універсалів. У гетьманській столиці простолюд знаходив захист від свавілля окремих державців. Гетьман вимагав від них старатися «работникам … за их діло заплатити подлуг слушности и уваги».
Його уряд турбувався про полегшення податкового тягара, з цього приводу збиралися старшинські з’їзди.

Якщо на Гетьманщині курка коштувала одну копійку, кінь 35 золотих, віл 15 золотих, то як довідуємося з реєстру оплати праці на будівництві церкви за 1688 рік, муляр отримав за літо 28 золотих, коваль 25 золотих, підсобник – 6 золотих. Річний же податок складав 2-3 золотих. Отже, останній не перевищував потенційних можливостей платників і не обтяжував їх своєю величиною.

І. Мазепа суворо карав або попереджав тих, хто зловживав владою. Не раз він брав скаржників-посполитих «під гетьманську охорону».
У 1704 році французький дипломат Жан де Балюз у своєму листі писав про відвідини Батурина і гетьмана: «Він дуже поважний у козацькій країні, де нарід, загалом свободолюбний і гордий, мало шанує тих, що ним володіють. Привертав Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішними прийняттями у своїй резиденції для козацької старшини».
Засланий у 1712 р. на Соловки священик Рогачевський говорив: «Наш Мазепа святий і в небі буде, а ваш цар у небі не буде». Професор С. Маслов віднайшов в одному з монастирів на Чернігівщині лаконічний запис під роком 1751: «Добре було життя за Мазепи. Най кості його святяться». Анонімний автор вже мав з чим порівняти мазепинське правління і міг дати виважену оцінку проклятому церквою гетьману.

Міф третій: ненаситне прагнення багатства

Трактування Івана Мазепи як людини, ладної з готовністю «служити тим, хто забезпечує його ненаситне прагнення багатства», суперечить численним фактам, які засвідчують справжні духовні орієнтири гетьмана.

Розпочавши свою кар’єру на Лівобережжі у 1674 році практично з нуля (кошовий Сірко прислав його до Самойловича «в одному жалюгідному плащі»), він, як бідний господар, не міг обробити даровану гетьманом землю і тому змушений був просити на поміч сусіда-козака. Але І. Мазепа мав капітал, який невдовзі допоміг йому вивищитись, вийти у перші особи на Гетьманщині. Йдеться не про багатство чи отриманий спадок. Набута в Києві, навчальних закладах Європи освіта вигідно відрізняла його від інших старшин. Ще у Київському колегіумі Мазепа, як і кожний вихованець цього навчального закладу, старанно освоїв техніку викладати свої думки віршами. Його гнучкий розум вимагав постійного духовного збагачення.

Мазепа мав дивовижну бібліотеку, про яку пізніше згадують і П. Орлик – його наступник, і посол Франції Жан де Балюз, який у 1704 році відвідав гетьманську резиденцію.
До рук книголюба І. Мазепи в кінці XVII ст. потрапляє безцінна духовна пам’ятка українського народу – Пересопницьке Євангеліє. Він передає її у збудований власним коштом кафедральний собор у Переяславі 17 квітня 1701 року.

Любов гетьмана до книг, письменства проявляється і в його підтримці книговидавничої, освітньої справи. Він опікується кар’єрами деяких письменників та культурних діячів того часу, серед них Л. Баранович, Ф. Углицький. За нашими оцінками, під час правління Мазепи тільки у Чернігові побачило світ близько 50 видань. Плідно працюють тоді й українські професори. У 1687 році з’являється «Оратор на Тулліанських взірцях у Києво-Могилянському колегіумі» Силуана Озерського, у 1689 році – «Ритор український» Іоаникія Валявського, у 1691 – 1692 роках – «Кладова ораторського мистецтва», «Підручник риторики для українського ритора» Прокопія Калачинського, у 1698 році – «Раковина, що містить нові і доповнені генієм нашого віку перлини ораторського мистецтва» Інокентія Поповського та інші.

Опікується І. Мазепа й кар’єрою здібного поета і філософа Стефана (Симеона) Яворського (народився у 1658 році на Львівщині, переїхав після 1667 р. у Красилівку, що на Чернігівщині), який згодом став екзархом і місцеблюстителем Всеросійського патріаршого престолу.

Піклувався Мазепа й про інших діячів культури, мистецтва. Не випадково йому присвячують свої книжки С. Яворницький («Луна голосу, що волає в пустелі», 1689), І. Орновський («Муза роксоланська», 1688), П. Орлик («Алцід російський», 1695) та інші.

Поетичний доробок самого ж І. Мазепи, що дійшов до наших днів, кількістю незначний. І все ж він являє собою дорогоцінний духовний скарб, який на зламі XVII-XVIII століть став значним набутком тодішньої літератури. Слово поета – гетьмана-патріота, незважаючи на всілякі заборони, продовжувало жити в народі.

РК