І який українець не сподівається на чудо?! Можливо, є у цьому щось незбагненне, але, так чи інакше, ми вирушаємо до святинь, які кличуть нас чудодійними іконами, цілющими джерелами, слідами, які залишила Богородиця, ступивши на земну твердь. Сьогодні ця благословенна дорога стелиться до Почаївської лаври, що височіє над древнім містечком ось уже кілька сотень літ.

У перекладі з грецької слово «лавра» означає «міська вулиця». Власне, монастир, який має такий статус, – це містечко з вулицями, де мешкають послушники, ченці та їхні настоятелі. А ще тут зустрінеш силу-силенну паломників та звичайних туристів. Одні прийшли на прощу, інші – порадуватись серцем і душею архітектурними дивами. Нині в Україні маємо три лаври. Усі православні, усі належать московському патріархату, усі – Свято-Успенські. На перший погляд, це не так і важливо для віруючої людини.

ЦАРІ ХОДИЛИ ПІШКИ

Колись, прямуючи у святі місця, навіть царі та гетьмани виходили із своїх позолочених карет, щоб смиренно здолати ногами останню дюжину верст. Сьогодні піші подорожні зустрічаються рідше. Переважно люди добираються до лаври власними авто та «маршутками» – від Залізців чи Кременця. Благо, до Почаєва автобуси курсують цілісінький день.

Власним авто ми добираємося до Почаєва якраз тоді, коли стомлене сонце сідає за хрести Успенського собору, у якому твориться чернеча вечірня молитва. Кожен може приєднатися до неї. Щоправда, жінок у штанцях і простоволосих до храму пустять лише після того, як ті одягнуть спеціально приготовлені монастирськими служками спідниці та покриють голови.

Ця строгість, хоча й не до вподоби феміністкам та прихильникам гендерної рівності, однак, погодьтеся, додає чогось особливого православній святині. До речі, з цим згодні не лише віруючі, а й пошановувачі екзотики – іноземні туристи.

Як на мене, якщо ви не просто звичайний турист, а приїхали на прощу, то краще прибути сюди саме до вечірні. Сповідавшись з вечора, ви з нетерпінням чекатимете світанку. Погодьтеся, у цьому є щось особливе: весь світ додивляється останні сни, а біля Чудотворної ікони Богородиці Почаївської твориться чернеча молитва. Під соборний спів тропаря «Непроходимая Врата» з висоти іконостасу на двох шовкових шнурках повільно спускається образ Богородиці. Свого часу подібним чином образ, прибувши з Почаєва, спускався у Благовіщенському соборі Харкова. Однак то був «список», адже, за переказом, оригінал ікони ніколи не повинен покидати лаври.

Приклавшись вустами до святині розміром 33 х 27 см, братія переходить у печерну церкву до мощів преподобного Іова просити у ігумена благословення на денний послух. Літургія тут служиться рано – о шостій. Проте, якщо увечері на сповіді ви скажете, що відвідували храми інших православних конфесій, то, напевне, вас не допустять до причастя.

В усякому разі мою знайому про це запитали.

СТОПАМИ БОГОРОДИЦІ

За переказами, Почаївський монастир заснували ченці Києво-Печерської лаври після поруйнування Києва ханом Батиєм. Знайшовши гору, яка височіє над рівниною, вони викопали тут печери, у яких жили і молилися. Щодо назви, то містечко Почаїв і сам монастир нібито взяли її у річки Почайної, яка протікає біля Києво-Печерської лаври.

Перше чудо на цій горі сталося ще 1340 року перед очима двох ченців. Один з них, вийшовши на самісінький верх гори, побачив сяяння. Це у золотому стовпі світла йому явилася Богородиця, увінчана короною. До речі, чудо побачив не лише він, а й пастух Іван Босий – здалека.

Вражений ченець щодуху спустився вниз, щоб поділитися новиною з братією. Однак, коли він підбіг до монахів, то сяяння вже зникло, проте на камені залишився слід від стопи Богородиці, наповнений цілющою водою. Звістка про подію розлетілася не тільки по Галицько-Волинському князівству, а й по усій Руській землі. Відтоді до Почаєва поспішають цілі гурти прочан, щоб, як і ми, напитися під склепінням собору святої води.

Слід правої стопи, звідки виливається цілюща вода, знаходиться на камені під ковчегом з жовтого скла з бронзовою кришкою. Він перебуває в Успенському соборі.

Утім, перша документальна згадка про заснування монастиря сягає пізніших часів, коли ці землі належали представникам православної шляхти – Гойським.

«...Я вирішила побудувати і заснувати монастир для життя у ньому восьми ченців, людей добрих, набожного характеру, грецького віросповідання, підлеглих східній церкві, – пише вдова земського судді пані Гойська 1597 року у своєму заповіті. – На кожному, хто б порушив волю мою на шкоду монастирю цьому, нехай перебуває анафема і всяке неблагословення з прокляттям».

Завдяки поміщиці святе місце збагатилося і чудотворною іконою, яку в Україну привіз Болгарський митрополит Неофіт. Віддячуючи за щиросердний прийом, він благословив пані Ганну Гойську іконою, котру зберігав як родинну святиню.

Свята ікона виявила свою чудодійність лише через 30 років. Дивне світло почав випромінювати образ. Тоді, увірувавши в силу ікони, прозрів сліпий брат Ганни Гойської Пилип. Після такого чуда власниця ікони переслала образ на гору Почаївську – на вічне зберігання. З тих часів святиня ніколи не покидала монастиря.

На чудотворній іконі оклад золотий, із справжніми діамантами та рубінами. Ікона коронована одним із пап римських.

ПІД ЛАВРСЬКИМИ ДЗВОНАМИ

Коли мій знайомий дізнався, що я вирушаю до Почаєва, то порадив стати під великим дзвоном задля очищення та набуття особливих відчуттів, коли він говоритиме до прочан. Власне, монастир славиться 13 унікальними дзвонами, два з яких – годинникові. Найбільший дзвін важить 11,5 тонн! Кажуть, що колись лаврський передзвін було чути за 30 кілометрів, а сьогодні – лише за 10.

Утім, справжнє диво – створений з Божої ласки руками людськими архітектурний ансамбль лаври, над яким домінує Успенський собор. Він – ніби продовження скель, що увінчуються храмом у стилі західного барокко. Наростаючий ритм архітектури підкреслює ажурний силует собору. У стелях бокових коридорів храму зроблені круглі отвори, через які можна побачити три яруси хорів. Завдяки цьому сонячної днини ви можете спостерігати фантастичну гру світла і тіней.

Собор збудовано за проектом архітектора Готфрида Гофмана у 1771 – 1783 роках. Це час, коли лавра належала греко-католицьким ченцям – з 1713 по 1830 рік. У православних виданнях та на сайтах можна прочитати: під час володіння монастирем «уніатами» святиня перебувала у цілковитій розрусі. Але як тоді пояснити факт, що саме у ці часи монастир був найбільше розбудований. Окрім Успенського храму, з 1730 року тут діяла почаївська друкарня.

Сьогодні на території лаври ведеться активне будівництво. Кажуть, за кошти благодійників.

НЕБЕСНЕ І ЗЕМНЕ

Потрапивши до Почаївської лаври, про земне краще не думати, а молитися про небесне. Хоча уникнути таких думок важко. Особливо коли при вході до храму читаєш застережливий напис, що у «святій лаврі трапляються крадіжки». Це при тому, що вуличками снують «козаки» у військовій формі кольору «хакі». Однак, як казав один старець, – де людина, там і гріх.

Ці вояки з’явилися тут після того, як у 2003 році прем’єр-міністр України Віктор Янукович віддав лавру у «безоплатне користування» чоловічому монастирю Української православної церкви Московського патріархату, вивівши її зі складу державного історико-архітектурного заповідника. Після цього сподівання, що колись тут служитимуть у певні дні рідною мовою, стає нездійсненним.

Відтоді, як стверджують депутати Тернопільської обласної ради, які перевіряли монастир, у лаврі побільшало ченців з російським і молдовським громадянством, серед яких трапляються і нелегали. Не дивно, що вони спілкуються між собою та з паломниками російською. Це при тому, що довкола живуть україномовні люди, та й більшість прочан – українці, хоча, звичайно, прибувають паломники з Білорусі, Росії та Молдови...

Є й інші причини, які вносять розбрат. І винні у цьому, напевне, не лише «уніати». Та чи був би це й розбрат, якби ми мали єдину, помісну, незалежну від іноземних центрів церкву, святині якої служили б усім українцям?

За це й молімося.

Главное