Феномен влади – одна з найбільших інтриг людської природи. Вино й цикута, отрута й еліксир, магніт й сокира. Що в ній такого, що заради неї жертвують особистим щастям, стосунками, а подекуди свободою? Дослідженням цієї загадки переймалися не лише генії – від Вільяма Шекспіра з «Макбетом» до Ґабріеля Ґарсіа Маркеса з «Осінню Патріарха», – а й прості журналісти.

Нинішня українська влада, уособлена чинним президентом, – загадка подвійна. Навіщо Янукович уперто дерся вгору, що він збирався робити на вершині, – це завдання для вправного психолога не через масштаб особистості, а якраз через його невідповідність масштабу держави, що простерлася біля ніг патріарха.

Історичний досвід підказує, що в президенти йдуть із кількох мотивів:

а) змінити обличчя країни, вплинути на хід історії, зарезервувати місце в шкільному підручнику;

b) забезпечити матеріально себе й нащадків завдяки безконтрольному доступу до годівниці;

c) потішити марнославство, погрітися у світлі прожекторів, відчути кайф від панування натовпом, насолодитися підлабузництвом підлеглих.

Перший варіант доведеться відразу відкинути: жодних стратегій у Віктора Федоровича не спостерігається ані на найближчий час, ані на перспективу. Другий, так би мовити, «африканський» сценарій теж не виглядає переконливим: усе, що здатна нафантазувати психічно нормальна людина, він уже має – від Межигір’я до страусячих черевиків. Залишається третє: ірраціональна, безконтрольна жага щось довести всім і собі самому, взяти реванш за переляк п’ятирічної давнини. І що? Ну, довів. Що далі?

Він справді, схоже, не знає, що робити з країною, за яку опинився відповідальним унаслідок примхи долі. Ні, я не жартую: президентові сьогодні не позаздриш. Він не може не відчувати, хай навіть підсвідомо, всіеї фальші свого становища. Бо минуле нікуди не подінеш. Я не про кримінальне минуле, годі вже вправді на цю тему, а про попередній виробничий досвід, який є визначальним для менеджера будь-якої ланки. Леонід Кучма був директором військового підприємства, пов’язаного з сотнями суміжників. Країною він керував, немов заводом-гігантом, рахуючись із обставинами, але виходячи з одного святого для виробничника міркування: план понад усе! Віктор Янукович був директором обласної автобази: це величезний, ледве контрольований ресурс, успішність якого визначається не лише фактичними показниками, а й здатністю маніпулювати цифрами й, що в цьому випадку головне, повною залежністю від начальства, яке погодиться чи не погодиться вважати тебе ударником праці.

Замолоду я кілька разів випадково потрапляв на так звані партгоспактиви й мав нагоду насолоджуватися виставою, як бувалі директори об’єднань та начальники управлінь ніяковіли перед якимось заввідділом ЦК. Видовище, гідне пера Маркеса: щойно він був такий великий, грізний, на весь голос матюкався, а зараз сидить тихенько, ховаючи очі від начальства й потайки ковтає валідол... У тім-то й річ, що люди, заряджені на покору перед начальством, автоматично не можуть без начальства обійтися. Вони підсвідомо й, можливо, мимоволі шукають того, кому можуть підкоритися – особливо, якщо немає ґрунту під ногами.

Серйозний дефект нової влади в тому, що вона не почувається до кінця легітимною, бо знає, що не представляє всієї країни. Вона й країни як такої не відчуває, в кращому разі мріє перетворити її на одну велику Донецьку область, розуміючи, що це неможливо. В цьому ж, власне, й драматизм моменту: після здачі Росії всього, що можна здати, раптом виявляється – Янукович уже нікому не потрібен. Новому кремлівському начальству не потрібен, бо тепер усе, що воно забажає, візьме й так, нікуди та Україна не дінеться (тому й затялася влада з розподілом колишнього майна СРСР, щоби трохи замазати відчуття суцільної капітуляції). Олігархам не потрібен, бо мінімум, на який вони розраховували (дешевий російський газ), уже отримали, а більше (дешевий туркменський газ) він забезпечити не в змозі. Заходу, який так легко здав східноєвропейський рубіж оборони, геть не потрібен навіть після відмови від збагаченого урану. Українцям? Про половину їх ми й так усе розуміємо, що ж до тих 49 відсотків, які повірили в покращення життя вже сьогодні, то вони швиденько розтануть, а решта, що залишиться... Після підвищення акцизів на тютюн, бензин, алкоголь неминучий наступний крок – подорожчання горілки, а для президента з такою електоральною базою це крах.

Цікаво, на що здатен патріарх, під яким хитається крісло?

УТ