The Economist   
Влада розбещує, але розбещує лише тих, хто думає, що заслуговує на неї

Останніми роками репортажі про політиків, які мають позашлюбні зв’язки, але при цьому нарікають на смерть сімейних цінностей, або використовують урядові кошти для приватної вигоди, хоча засуджують урядове марнотратство, стали настільки поширеними, що заледве чи здаються дивними. Принаймні на підставі чуток зв’язок між владою і лицемірством виглядає очевидним.

Чутки – це, звісно, не наука. І якщо чутки правдиві, вони не відповідають на запитання, чи влада дійсно корумпує, як стверджує фраза лорда Актона, чи вона просто привертає увагу корумпованих осіб. Щоб дослідити це питання, Джоріс Леммерс [Joris Lammers] з Тільбурзького університету в Нідерландах, і Адам Галінскі [Adam Galinsky] з Північно-західного університету в Іллінойсі, провели низку експериментів, які мали спровокувати стани всемогутності та безсилля в розумах добровольців. Зробивши це, згідно з повідомленням у Psychological Science, вони перевірили гнучкість моралі добровольців. Як з’ясували науковці, лорд Актон мав рацію.

У першому дослідженні доктор Леммерс і доктор Галінскі попросили 61 студента написати про моменти минулого, коли вони мали ролі з малими чи великими повноваженнями. Попередні дослідження засвідчили, що це добрий спосіб переконати людей, буцім вони перебувають і зараз у цьому стані. Кожну групу (з великими та малими повноваженнями) поділили на дві групи. Половину попросили оцінити за шкалою (коли одиничка означає надзвичайно аморальний вчинок, а дев’ятка – надзвичайно моральний), наскільки неприйнятно для інших людей завищувати витрати на транспорт, щоб діставатися до місця праці. Іншу половину попросили взяти участь у грі в кості.

Гравцям наказали кинути дві десятигранні кості (одну для "десятків" і одну для "одиниць") так, щоб колеги не бачили результатів, і повідомити про підсумок асистента лабораторії. Число, яке вони "викинули", значення між 1 і 100, відповідало кількості білетів, які їм мали дати в рамках маленької лотереї, котру проводили наприкінці дослідження.

Щодо видатків на транспорт для добирання до місця праці – якщо йдеться про оцінку поведінки інших осіб – учасники з великими повноваженнями дали середню оцінку моральності завищення видатків іншими людьми у 5,8 бала за дев’ятибальною шкалою. Учасники з малими повноваженнями оцінили це явище на 7,2 бала. Іншими словами, впливові люди нібито схилялися до захисту моралі. Проте в грі у кості середнє значення в учасників з великими повноваженнями становило 70, натомість в учасників з малими повноваженнями – 59. Хоча останні, ймовірно, трохи й дурили асистента лабораторії (очікуване середнє значення мало бути 50), добровольці з великими повноваженнями дурили без жодного сумніву, мабуть, занадто вживаючись у роль.

Разом ці результати дійсно засвідчують, що влада часто розбещує та змушує лицемірно застосовувати до інших людей вищі стандарти, ніж до себе. Щоб перевірити гіпотезу, доктор Леммерс і доктор Галінскі протиставили ставлення до себе й інших людей, коли сумнівні з погляду моралі дії були однаковими. Знову поділивши учасників на дві групи, з великими та малими повноваженнями, вони запитали в деяких членів кожної групи, наскільки прийнятно для них те, що дехто порушує обмеження швидкості, коли запізнюється на зустріч, і наскільки прийнятна така поведінка для самого учасника. В інших запитали дещо схоже про податкові декларації.

Лише маленькі люди платять податки...

В обох випадках учасники використовували ту саму дев’ятибальну шкалу з першого експерименту. Результати показали, що ті, хто має владу, дійсно поводяться лицемірно. Вони оцінили перевищення швидкості іншими в разі спізнення у 6,3 бала, тоді як власному перевищенню швидкості дали оцінку в 7,6 бала. Натомість учасники з малими повноваженнями поставилися і до інших, і до себе майже однаково. Собі вони дали 7,2, а іншим – 7,3, що статистично є незначною різницею. У разі ухиляння від сплати податків результати вражали сильніше. Учасники, що мають владу, оцінили порушення іншими податкового законодавства на 6,6 бала за моральною шкалою, але власні порушення – 7,6 бала. Тоді як учасники з малими повноваженнями поставилися поблажливіше до інших і критичніше до себе: значення були 7,7 і 6,8 відповідно.

Ці результати свідчать, що ті, хто має владу, дійсно поводяться лицемірно, засуджуючи погані вчинки інших людей сильніше, ніж власні. Це не велика несподіванка, хоча завжди добре підтвердити щоденне спостереження системним аналізом. Але інше щоденне спостереження зводиться до того, що впливові люди, яких ловлять на гарячому, рідко розкаюються. Вони не лише зловживають системою: здається, вони також відчувають за собою право зловживати нею. Щоб дослідити цю гіпотезу, доктор Леммерс і доктор Галінскі вигадали третю серію експериментів. Їх задумали так, щоб відокремити поняття влади від права на неї. Щоб зробити це, дослідники змінили спосіб, у який вони визначали повноваження людей.

Культура права на владу

Половину зі 105 учасників попросили написати про свій досвід, коли їм заслужено давали роль з великими або малими повноваженнями. Інших попросили написати про свій досвід, коли їм, на їхню думку, незаслужено давали роль з великими чи малими повноваженнями. Потім усіх добровольців попросилися оцінити, наскільки аморально було б для когось узяти собі залишений ровер, а не віддати його в руки поліції. У них також запитали, якби їм самим був потрібен ровер, то наскільки ймовірно, що вони взяли б його самі й не повідомили про нього поліцію.

"Впливові" – переконані, що мають право на владу, – з готовністю брали участь в актах морального лицемірства. Вони дали 5,1 бала іншим особам, які взяли б участь у крадіжці ровера, і водночас оцінили свій потенційний вчинок на 6,9 бала. Серед учасників з малими повноваженнями морально лицемірна поведінка виявилася оберненою, як це трапилося з податковим шахрайством. Особи з малими повноваженнями, які вважали свою роль заслуженою, оцінили крадіжку ровера іншими в 5,1 бала, а власними руками – 4,3 бала. Ті, хто схилився до думки, що їм дали роль з малими повноваженнями незаслужено, повелися у схожий спосіб, оцінивши крадіжку ровера відповідно у 4,7 і 4,4 бала.

Проте серед учасників, які мали ролі з великими повноваженнями – на їхню думку, незаслужено – з’явилася прецікава характеристика. Ці люди, як і люди з маловпливовими ролями, виявилися більш критичними до себе та менш жорсткими до інших, але різниця була значно драматичнішою. Вони поблажливо оцінили – 6,0 за моральною шкалою – крадіжку ровера іншими особами, але дали собі надзвичайно низьку оцінку в 3,9 бала. Доктор Леммерс і доктор Галінскі назвали цю аномалію "гіперщиросердям" [hypercrisy, антонім до англ. hypocricy – лицемірство].

Вони стверджують, що люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть. Це відчуття права на владу є ключовим для розуміння, чому люди зловживають повноваженнями на високій посаді. За його відсутності зловживання будуть менш імовірними. Слово "привілей" перекладається як "приватний закон". Якщо доктор Леммерс і доктор Галінскі мають рацію, то відчуття, яке, як здається, мають певні впливові люди, немов для них існують інші правила – не лише зручна димова завіса. Вони щиро вірять у це.

Менш очевидне пояснення гіперщиросердя. З експериментів над іншими видами відомо: якщо ті, хто перебуває внизу ієрархії впливу, проявляють пихатість, то ті, хто на її верхівці, реагують швидко й агресивно. Тому гіперщиросердя може бути сигналом покірності і смирення, яких предосить в істот, що відчувають себе в неправильному місці ієрархії. Застосовуючи обернені привілеї до себе, вони сподіваються уникнути покарання від справжніх володарів. Можливо, уроком є те, що корупція та лицемірство є тією ціною, яку суспільства платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки). Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей.

ЗАГ