Візит предстоятеля братньої Православної Церкви мав би стати духовним святом для всіх християн України, історично пов’язаних із Київською Церквою. Адже перебування в нашій гостинній країні глави Московської Церкви засвідчує вселенський характер сучасного православ’я, а водночас нагадує нам про успіх українських місіонерів, котрі протягом ХІ-ХVIII ст. здійснили провіщення апостола Андрія Первозваного й навернули до Христової віри поганські племена на неозорих просторах від Балтійського моря до Амуру. Молитовна зустріч православних християн різних юрисдикцій, таких близьких за історією, обрядом, сакральною культурою, мала б зміцнювати єдність братів у Христі, стати тріумфом євангельської любови.

Чому ж так стається, що кожен візит московського першоієрарха в Україну все більше розколює націю, ділить православну спільноту за чинниками цілком позацерковними? Чому, попри наполегливі прагнення пропаґандистів виявити пастирський характер візитів, усе виразнішими стають їхній політичний зміст і підпорядкування праґматичній меті відновлення Російської імперії? Чому найбільш радіють цим візитам представники радикальних лівих, необольшевицьких політичних рухів, що рвуться зустрічати московського гостя з гаслами, на яких визнають себе «малоросами»?

Постсовєтський простір, де вихідці зі старої комуністичної бюрократії здійснюють злочинний експеримент для відновлення імперії зла, виявився готовим залучити й зберегти Церкву. Але лише за однієї умови – Церква мала б слухняно виконувати замовлення політичних та економічних еліт, прийняти на себе державотворчі функції, підтримувати ілюзії соціяльної справедливости й демократизму суспільного устрою. До Церкви знов адресується підступний заклик, звернений дві тисячі років тому до її Небесного Глави: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мт. 4:9). Перед ієрархією, священством, перед усією повнотою Христової отари постає давній болючий вибір: кому ж служити, Богові чи мамоні?

Патріярх Кирило несе в Україну образ потужної, успішної, багатої релігійної організації, включеної до верхівки криміналізованої буржуазно-чиновницької ієрархії. Цей образ чудово виглядає в медійному світі прихильних до Московського Патріярхату засобів масової інформації, заворожує стужілих за облудним комуністичним минулим пенсіонерів та перейнятих комплексами власної меншовартости високопосадовців. Однак цілком інакше сприймається він у світлі євангельської настанови: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт.7:16). Войовнича проповідь своєї виключности на противагу євангельській покорі, ненависть до опонентів на противагу заповіді любови до ближнього й навіть до ворогів, моральний релятивізм, культ багатства й сили, дух конкуренції, зневага до історичної спадщини України, лицемірне святенництво  – ці тенденції щодалі більше посилюються в спільноті, очолюваній патріярхом Кирилом. І це змушує замислитися над характером його місії в Україні. А замислившись, пригадати, як у лоні формально православної Російської імперії сто років тому визрівала найстрашніша в історії людства тоталітарна ідея, жертвами поширення якої стали мільйони православних християн, - большевизм.

Візит патріярха Кирила й пов’язана з ним інформаційна кампанія мають свій сенс для української православної спільноти як застереження від небезпеки секуляризації Церкви, від підміни євангельських цінностей світською системою вартостей, від утечі від жертовного служіння ближньому в простір релігійних воєн і боротьби за сфери політичного впливу. Коли поділеній нині українській православній спільноті судилося вирости в єдину Помісну Церкву, спадкоємно пов’язану з Київською митрополією Вселенського Патріярхату й покликану здійснювати апостольську місію в постіндустріяльному світі, то ця перспектива відкривається на шляхах, що простяглися осторонь від показових маршрутів подорожей патріярха Кирила. «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня!» (Пр. 4:18).

uapc.org.ua