Останнє відродження українського православ'я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно набуло двох форм. Перша - це автокефальний рух в Україні. Друга форма - це автономістські тенден­ції у тієї частини православних України, які залишаються в Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського православ'я драматична, сучасність сповнена нових викли­ків, майбутнє обіцяє бути зовсім важким.

 

З самого початку існування су­часний український автокефалістський рух відрізнявся намаганням бути повноцінною Православною Церквою із законним єпископатом, з дотриманням всіх канонічних при­писів Православної Церкви. Фак­тично відразу перемогла орієнтація на зразок УАПЦ 1942 року. Ідеї ж со-борноправності та народності Церк­ви втілювалися в життя в межах звичайного канонічного устрою, що зробило УАПЦ традиційною Церк­вою українського народу. Від такої Церкви можна було сподіватися лише власного церковного (ритуаль­ного) життя, але не провідної ролі в духовному житті народу взагалі.

Автономістська тенденція в межах Московської Патріархії була пов'язана із діяльністю тодішнього Митрополита Київського Філарета. Ця тенденція була породжена його прагненням зберегти владу спершу як екзарха, а потім і в межах можли­вої автокефальної Церкви. Боротьба за автономізацію УПЦ мала своїм здобутком грамоту Московського Патріарха «про права широкої ав­тономії» 1990 року. На основі цього статусу Митрополит Філарет по­рушив питання про автокефалію УПЦ. В цьому прагненні він був під­триманий не лише єпископатом. По всіх єпархіях відбувалися збори ду­ховенства, проводилися голосуван­ня, в ході яких переважна більшість священиків висловилась за автоке­фалію. Але внаслідок заклику Патрі­арха про безпосереднє підкорення йому українських громад за мож­ливої самостійності УПЦ, фактична відмова від розгляду питання про автокефалію, організація кампанії з дискредитації Патріарха Філарета привели УПЦ в 1992 році до розко­лу. Ті, хто залишилися вірні ідеї ав­токефалії, об'єдналися із УАПЦ, яка на той час вже мала тисячу громад в Україні. Ті, хто хотіли єдності з РПЦ або повірили обіцянкам розглянути питання української автокефалії піз­ніше, залишилися в УПЦ МП.

 

 

 

Українська Православна Церк­ва Київського Патріархату була за­реєстрована через зміни в статуті УАПЦ. Тоді ж єпископи УАПЦ, щодо свячень яких у Митрополита Фі­ларета були сумніви, отримали по­вторні свячення. Таким чином, від УАПЦ були успадковані більшість громад, устав, ідея автокефалії, а від УПЦ Митрополита Філарета - по­свячення в єпископський сан.

 

Вірні УАПЦ, що не ввійшли в УПЦ КП, були маргіналізовані аж до 1995 року, коли обрання Митропо­лита Філарета Патріархом зумовило відхід низки архієреїв та відновлення УАПЦ. З 1995 року в Україні існують дві автокефальні Церкви - більша УПЦ КП та менша УАПЦ. Якщо спо­чатку їх роз'єднувала лише фігура Па­тріарха Філарета, то тепер існують де­які відмінності в церковній ідеології.

 

На початку автокефального руху в свідомості його керівників пану­вали дві ідеї: розбудова самостій­ної Церкви за фактом і апеляція до Вселенського Патріарха. У випадку з УПЦ КП були не лише звернення щодо долі української Церкви, а й апеляція Митрополита Філарета на дії щодо нього Московського Патрі­архату. В 2000 році з подачі Архіє­пископа Ігоря Ісіченка з'явилася ідея приєднання до Константинополь­ського Патріархату в статусі авто­номної Церкви. Цей варіант Вселен­ський Патріарх мав за власну ціль і під час переговорів 2000-2001 року, намагаючись об'єднати УПЦ КП і УАПЦ. На цей варіант спрямовані значні зусилля УАПЦ в 2005-2010 роках. УПЦ КП наголошує на при­йнятності для себе лише автокефалії і не бажає «тимчасового входження» в Константинопольський Патріар­хат. Якщо для УАПЦ головним за­вданням є досягнення спілкування із світовим православ'ям і незалеж­ність від Москви, то для УПЦ КП до­гмою є вимога повної незалежності.

 

 

УПЦ МП від 1992 року існує з об'єктивним протиріччям у своїй самоідентичності. Як визнав Митро­полит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на Архієрейському соборі РПЦ 2008 року, УПЦ - це Церква, що об'єднує людей не лише східно-православної, а й західної (євро­пейської) цивілізацій. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно, історично. На думку Митрополи­та, намагання перетворити УПЦ на Церкву суто східної орієнтації може привести лише до руйнування її. Саме завдяки наявності переважної більшості парафій в областях Заходу та Центру України УПЦ не може по-зиціонувати себе як антиукраїнська Церква. В цих умовах антиукраїн­ські заяви та дії впиглядають ініціа­тивою окремих архієреїв. Для вірних УПЦ, що мають українську ідентич­ність, було розроблено спеціальну тактику пояснення неможливості автокефального існування. З одного боку, Москва та її союзники в УПЦ відкрито розпалювали імперіаліс­тичні настрої, представляли у влас­них проповідях та публічних висту­пах єдність із російським народом і Церквою як найвищу цінність. З іншого боку, керівництво УПЦ по­силалося на результати такого вихо­вання і говорило про те, що частина вірних не сприймає ідею автокефа­лії. Іншим способом обману вірних УПЦ із українською ідентичністю були постійні відкладання розгляду питання про українську автокефа­лію, які завершилися відмовою від його обговорення взагалі. Ясно, що українська ідентичність проростала навіть в УПЦ МП - як трава крізь ас­фальт. В новому тисячолітті з'явився український варіант «Церковної пра­вославної газети», українська звуко­ва доріжка на супутниковому каналі «Глас», почало розвиватися книго­видання українською богословської та церковно-історичної літератури. Але загалом УПЦ МП була настіль­ки ж українською Церквою, як і Пар­тія регіонів - українською партією. Невипадково, із самого виникнення цієї партії вона була підтримувана УПЦ МП в різний спосіб - від осо­бистої участі намісника Лаври вла­дики Павла у виборчій кампанії 1998 року, хресних ходів на підтримку блоку «За ЄдУ» 2002 року до агітації 2004 року, м'якої пропаганди наступ­них кампаній. Таким чином, україн­ська ідентичність була символічною і ніколи не виходила за межі тієї видимої української ідентичності, яку собі дозволяють політики Пар­тії регіонів. Але в 2007-2008 роках українська ідентичність в УПЦ МП «проросла крізь асфальт» у спосіб, який злякав Московську Патріархію та збентежив Партію регіонів.

 

Предстоятель УПЦ МП Митро­полит Володимир у програмній до­повіді у Варшаві характеризував УПЦ як самостійну Церкву, яка давно готова до власної автокефалії. Було прийнято рішення припинити діяльність найбільш проросійсько-го сегменту активістів в УПЦ МП, і 2007 року відправлено на відпо­чинок єпископа Іполіта (Хілька) та засуджено політичне православ'я, очолюване В. Кауровим. В 2008 році Митрополит Володимир звернувся із листом до Предстоятелів всіх пра­вославних Церков з проханням до­помогти у вирішенні проблем укра­їнського православ'я. Були прийняті поправки до уставу УПЦ, в результа­ті яких зникали формальні підстави для впливу Московського Патріарха на Київського Митрополита й УПЦ взагалі. Автономізм УПЦ перетво­рювався на автокефалізм, але в ке­рівництва УПЦ забракло сміливості та вміння довести справу до логічно­го завершення. Фактично, УПЦ так і залишилась на роздоріжжі трьох власних ідеологій: єдності з РПЦ, видимої української ідентичності, дійсної української ідентичності.

 

 

Після обрання Патріарха Мос­ковського Кирила виникають зо­всім нові умови для українського православ'я. По-перше, Патріарх Кирил у десятки й сотні разів підвищує градус пропаганди не лише єдності з російським православ'ям, а й так званого «руського світу». За Патріар­хом, вся Україна завдяки київському хрещенню належить до «русько­го світу», який базується на трьох основах: православ'ї, російській мові та культурі (національні мови й культури дозволяються настільки, наскільки вносять своє до загально-російської скарбниці), російські тра­диції державництва та громадського життя. Пропаганда російського світу замінила дискурс про необхідність «канонічності» та «визнаності світо­вим православ'ям». По-друге, Патрі­арх Кирил зробив своїм союзником Патріарха Константинопольського Варфоломія, розблокувавши процес скликання Всеправославного Собо­ру. При цьому напрацьовується така процедура здобуття автокефалії, щоб українське православ'я не мало змоги її здобути ніколи. По-третє, Патріарх Кирил руйнує переговор­ний процес із УАПЦ та УПЦ КП і розпочинає широку інформаційну та провокаційну війну з «розколь­никами». Московських керівників не влаштовують жодні з пунктів попередніх домовленостей УПЦ із УПЦ КП та з УАПЦ. Не влаштовує навіть прийнята в усьому світі прак­тика називання цих Церков та їхніх представників за самоназвою. Не влаштовують посилання на преце­денти мирного вирішення проблем розколу в різних державах. Замість переговорів Патріарх Кирил про­понує УАПЦ та УПЦ КП «здатися».

 

 

Щоб полегшити «розкольникам» «капітуляцію», Патріарх називає їх людьми, що перебувають у полоні в ненависті, а себе описує як втілен­ня любові, що чекає на повернення із покаянням без будь-яких умов і попереднього діалогу. По-четверте, Патріарх відроджує «політичне православ'я», заборонене в УПЦ в грудні 2007 року. «Одеське лоббі» Митрополита Агафангела, Валерій Кауров, Кирил Фролов, Наталя Ві-тренко, Васілій Анісімов щодня пра­цюють над новим виданням цього монстра політичної релігійності, чи то пак псевдорелігійності. По-п'яте, Патріарх вважає, що Президент Янукович - це не другий Кучма, а дру­гий Путін. А тому при ньому можна всерйоз розраховувати на негласний державний тиск на УПЦ КП і УАПЦ. Ясно, що далі буде гірше. 75-річчя Митрополита Володимира сприйма­ється як черговий можливий привід для відставки. І тому УПЦ вступає в смугу нестабільності. А Патріарх Кирил старається, щоб нестабіль­ність відчули і УПЦ КП, і УАПЦ.

 

 

Українське православ'я сьогод­ні - це три гравці, що розподілили між собою можливі ролі в часи змін, викликаних новою українською по­літикою Патріарха Кирила. УПЦ КП розраховує на виживання в самоізо­ляції та починає нарешті нарощува­ти власну інформаційну діяльність. УАПЦ все ще дивиться з надією на Константинополь (хтось же повинен стукати в ці ворота!) і зобов'язує свого Предстоятеля поминати як власного Патріарха Варфоломія Константинопольського. УПЦ МП де­монструє повну лояльність до нової української політики Патріарха Ки­рила аж до апологетики вчення про «Руський світ». У керівництва УПЦ МП сьогодні бажання бути «своїми» не лише для росіян в Україні, а й для російського керівництва та народу перемагає всі інші наміри.

 

Всі три Церкви виглядають за­слабкими. Всі вони є українськими копіями московського православ'я, які відрізняються за ступенем укра­їнізації - від майже нульової в УПЦ МП до майже стовідсоткової в УПЦ КП і УАПЦ. Але по суті, як і в сьогод­нішньому московському православ'ї, храм - це ритуальне бюро, а батюшка - працівник сфери послуг. Це бюро -дивний   залишок   (реконструйова­ний) традиційного суспільства, яка на сьогодні майже повністю зникло. Україна намагається стати модерною державою та вижити в світі, що ак­тивно вступає в епоху постмодерну. Церква об'єктивно переживає стан кризи, оскільки не створена модер­на українська православна культура. Те, що опора лише на традицію - це вчорашній день для Церкви, зрозумів із українських християнських лідерів XX століття лише Митрополит Андрей Шептицький. В умовах розпаду традиційного суспільства він модер­нізував УГКЦ, яка стала центральним осередком громадського життя. Свя­щеники УГКЦ проповідували не кон­сервативну парадигму, а соціальне вчення Лева XIII і Андрея Шептицького, здійснювали модернізацію сус­пільства по-католицьки. Саме завдя­ки такій модернізації західні українці виявилися готовими до суспільної боротьби й опору в добу великих ви­кликів XX століття. І сьогодні УГКЦ має сучасне соціальне вчення, і гото­ва до праці як в модерному суспіль­ства, так і в добу постмодерну. Пра­вославні на всі виклики сучасного світу можуть відповісти лише глухим консерватизмом. В 2000 році РПЦ прийняло консервативну соціальну доктрину, й УПЦ КП наслідувала цей консерватизм у власному аналогіч­ному документі. В 2008-2010 роках у соціальній доктрині РПЦ стався ще один консервативний поворот, і в документах про права людини, еко­номічну політику, державницьке бу­дівництво РПЦ проповідує вже нове видання ідеології «самодержавіє-православіє-народность». А ще РПЦ бажала б, щоб цей крайній консерва­тизм, заснований на відродженні цін­ностей та принципів традиційного суспільства, став ідеологією модер­нізації Росії та «інших країн русько­го світу». При цьому якось випадає з уваги, що модернізація - це перехід від традиційного суспільства до мо­дерного, який не може спиратися на традиційні цінності.

 

Православ'я в Україні виявля­ється безсилим у справі породження такої інтерпретації вічних цінностей та принципів християнства, яка була б зрозумілою і прийнятною для мо­дерного суспільства. Таким чином, модерна православна культура не лише не розбудовується як історич­не явище, а й не створюється ідеоло­гічна основа для її існування.

Саме відсутність модерної пра­вославної культури зумовила швид­ку «капітуляцію» УПЦ МП перед Патріархом Кирилом. Керівництво УПЦ МП не відчувало «фундаменту», на якому реально будувати незалеж­ну Церкву. Відсутність модерної пра­вославної культури зумовлює те, що УПЦ КП та УАПЦ мають з погляду суспільства чи світового православ'я вигляд «слабких Церков». Немає богослов'я, немає власного «право­славного телебачення», немає систе­ми розвинутих друкованих та елек­тронних ЗМІ, немає самопіару, немає модерного соціального вчення, немає впливових громадських рухів.

 

Зіткнувшись на своєму історич­ному шляху із найбільшим викликом для власного існування, українське православ'я або створить модерну українську православну культуру, або загине. Це і є сьогоднішнє роз­доріжжя українського православ'я. Маємо надію на творчий потенціал православних українців, але й не за­буваймо жорстоких уроків україн­ської історії.