Досі богослов’я вважається суто внутріцерковною справою. Ми охоче визнаємо потребу викладати у школі креаціоністські теорії і навіть деякі християнські дисципліни, але необхідності в розвитку богословської науки не бачимо. Держава, яка рішуче долала наслідки тоталітарної політики стосовно церков у матеріальному плані, чомусь не поспішала підтримувати відродження наукової богословської бази. Це особливо нелогічно, коли взяти до уваги, що богослов’я в Україні було традиційно сильним аж до початку комуністичних церковних гонінь. Тільки нинішнього року багатолітня боротьба за «державне визнання богослов’я» увінчалася успіхом. Проміжним — оскільки «Богослов’я» було внесене у ВАКівський реєстр не як самостійна дисципліна, а в числі інших «філософських наук».

У чому сенс і потреба широкої, а не тільки внутріцерковної, богословської дискусії? Про це наша розмова з богословом і публіцистом Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ, головним редактором «Богословського порталу» (www.theology.in.ua ).

— Ми маємо перед собою велике завдання — сформувати в Україні модерну християнську культуру. Ця ідея існує давно: створюються якісь концепції, але всі вони виявляються нежиттєздатними. Ми хочемо зібрати їх, обговорити, вивчити й спробувати сформувати християнську культуру — загальну для країни. «Українська» не означає «хуторянська» чи якась відокремлена. Вона християнська — отже, також вселенська, універсальна. В цьому контексті «українська» і «вселенська» не входять у протиріччя. Про цю ідею багато хто мріє, багато хто говорить. Вона витає в повітрі. Але працюють на неї поки що мало й спорадично. Системну роботу над цим ми вирішили почати з найбільш інтелектуальної сфери — з богослов’я. Для формування всієї української християнської культури необхідна сучасна богословська культура. Богословські диспути, дослідження, які потім дадуть базу для української християнської культури. А вже українська християнська культура може стати закваскою для всього українського суспільства — дати йому позитивні приклади, ідеали, цінності, щоби люди віднайшли в тому свою власну ідентичність.

— Богослов’я — цехова річ. Створюючи «Богословський портал» ви ніби намагаєтеся вивести богослов’я на широку аудиторію?

— Тут необхідний поступ. Спочатку — розвиток саме богослов’я: нам потрібні серйозні богослови, книжки, журнали, дослідження. А коли буде що популяризувати, можна подавати в популярний спосіб богословські ідеї. Можна давати богословські відповіді на актуальні для суспільства питання — починаючи від поверхневих, простих речей, іти далі, глибше й глибше. У людей є потреба не лише в простих рецептах, а й у більш глибокому розумінні проблем. Відповідь, яку дає церква, може викликати інтерес. Нині, я вважаю, наше завдання — розвиток богословської думки. А тоді можна захоплювати маси людей, які цікавляться християнством. Ця робота вимагає не лише глибоких богословських знань, а й уміння спілкуватися з аудиторією, публіцистичності.

— Суспільство, на вашу думку, має потребу в релігійній публіцистиці?

— Має — і в науковій роботі, і в публіцистиці. Втім, треба реагувати не тільки на потреби, які вже існують. У суспільства є потреби й інтереси, які ще слабко усвідомлені. Наприклад, коли Франко починав свою публіцистичну діяльність, усі його колеги були або москвофілами, або полонофілами, трошки було австрофілів. Не було лише українофілів. Франко потрудився в цьому напрямку, і виявилося, що це знаходить відгук, є потреба у формуванні української ідентичності. Так само трапилося, коли прийшов і почав працювати Андрей Шептицький. Його праця була успішною відповідала не так усталеному порядку речей, як нагальним потребам суспільства. Україна — країна з давньою християнською традицією. І якщо вона хоче і далі розвиватися, реалізуватися як країна, маємо це усвідомити.

— Ви не боїтеся опору, адже не всі наші християни готові прийняти саме українську християнську ідентичність.

— Не треба думати, що УПЦ — це така «московська» церква, яка відсікає все українське. Було кілька програмних доповідей Блаженнійшого митрополита Володимира про те, що треба розвивати і українську християнську ідентичність, і українське богослов’я. В нас багатий грунт. Якщо в Росії представлена тільки східна традиція, то в нас — і східна, і західна. Це необхідно враховувати, це особливість саме української християнської ідентичності. Українською мовою тепер все більше служать і римо-католики, і УПЦ. Якщо цей рух підкріпити богословською роботою, він стане впевненим і обґрунтованим. Тобто діло за малим — вивести з тіні нашу богословську традицію, наших богословів.

— Вони в нас є?

— Є! Але в більшості своїй або на Заході, або в Москві. Бо тут, в Україні, немає місця, майданчика, на якому вони могли б працювати. Якщо ми його матимемо — побачимо власну богословську культуру. Це ідеалістична справа. Але не безнадійна.

— В чому особливість саме української християнської ідентичності?

— Насамперед в Україні існує більша вірність Євангелію, ніж обрядовір’я. Для Росії, наприклад, важлива вірність обряду. Там переважають платонічні погляди — наслідування ідеальних взірців. Наприклад, чому має бути одноособова влада? Бо один Бог на небі. Український християнин передусім питає: а що про це каже Євангеліє? Саме тому, до речі, для України не чужий протестантизм — бо він відповідає цьому способу думання. Ми можемо сперечатися, але рано чи пізно повертаємося до питання: яким є євангельське ставлення до іншого? І провадимо свою суперечку на засадах Заповіді любові. Це дає надію, що в Україні може бути саме християнська ідентичність не лише для християн, а й для суспільства взагалі. Бо ми зайняті не створенням подоби якогось ідеалу. Ми говоримо про те, як мусимо чинити, яким повинно бути наше щоденне життя, виходячи з Євангелія. Наша ідентичність ґрунтується на Євангелії. З цієї точки зору вона є європейською.

— Чи не обмежує богослов’я його належність до певної конфесії? Чи може богослов’я розвиватися в цілком «незалежному» від конфесійних інтересів світському полі?

— Позаконфесійного богослов’я не буває. Тобто воно представлене на Заході, в університетах, де професори сидять собі в своїх кабінетах, викладають, не ходячи до якоїсь певної церкви. В нас таке неможливе. І непотрібне. До цього не готові ані церква, ані богослови, ані суспільство. Можливо, колись таке буде і в нас. Але зараз в Україні богослов’я має розвиватися природно. А природно — це серед людей, які вважають себе християнами, тобто конфесійно визначених.

— Це не обмежує можливості розвитку богословської думки?

— Навпаки. Будь-яка богословська думка дуже швидко наражається на питання про «інакше» і як до нього ставитися. І хочемо ми чи не хочемо, конфесійне богослов’я виходить в те поле, де, зберігаючи конфесійність, стає полем діалогу. Богослов’я мусить розвиватися всередині церкви. Але воно мусить виходити за її межі. Дійсно, у межах духовної академії богослови не зустрінуться, Для того є кафедри в університетах, богословські видання. Всередині конфесії богослов’я, яке дбає про свою конфесійну вірність понад усе, ризикує перетворитися на партійну ідеологію. І тільки коли воно виходить на зовнішні майданчики — на діалог із філософією, наприклад, — воно стає самим собою, не перетворюється на ідеологічну прислужницю.

— А церква, яка, здається, дуже дбає саме про конфесійну вірність, — чи схвалить вона такі сміливі богословські пошуки?

— Для нас поліконфесійність — повсякденна даність, тому є й відкритість один до одного. Відбуваються зустрічі православних, католиків, протестантів. Років двадцять тому цього не могло бути. Тоді всі боялися, що в діалозі втратять себе. Тепер ми цього не боїмося. Звісно, є окремі люди, організації, які нічого не хочуть ані чути, ані бачити. Але на загал до діалогу майже всі ставляться з розумінням.

— Чи може людина, конфесійно визначена, бути повною мірою толерантна?

— Може. В кожній церкві є люди конфесійно визначені й нетолерантні, і люди конфесійно визначені і толерантні. Якщо ви візьмете нетолерантного католика і зіштовхнете його з нетолерантним православним, не буде жодної користі. Але поруч із ними є відкриті до діалогу католики, протестанти, православні. Вони здатні і хочуть спілкуватися. Католики тепер можуть пізнавати хороше православ’я не лише за книгами Шмемана чи Антонія Сурозького, ми можемо показати їм живих хороших православних, живе православ’я, з яким можна спілкуватися, — Володимира Бурегу, Олександра Філоненка.

— Тобто богослов’я мусить жити поза церквою?

— Богослов’я має бути в духовних академіях — для людей, які хочуть служити церкві. Але тільки в університеті воно може вийти на рівень діалогу і з іншими конфесіями, і з іншим колом наук. Богослов’я — наука і мусить бути серед наук. Співпрацювати з ними, давати свої відповіді на питання, на які відповідають інші науки. Ми маємо виходити на світські майданчики, бо українське суспільство є світським. Тож мусимо шукати точок доторку з ним. Університет у світського суспільства викликає більше довіри, ніж духовна академія будь-якої конфесії.

— Суспільство має потребу у богословських відповідях?

— П’ять років тому вважали, що церкві не потрібен власний православний телеканал. Казали, якщо хтось хоче нас почути — нехай приходить до церкви, на наші богослужіння тощо. Тепер маємо телеканал «Глас», виявилося, що він потрібен. Він не конкурує за популярністю з найбільшими світськими телеканалами, але має власну стабільну й доволі значну аудиторію. Так само з богослов’ям і «Богословським порталом» — ми не плекаємо надії, що це буде цікаво всім і кожному. Але ми переконані: є ті, кому це цікаво.

— Гадаєте, витримаєте конкуренцію з російським богослов’ям, їхніми богословськими ресурсами, які в нас доволі популярні?

— Відверто кажучи, в нас немає таких потужностей, які має РПЦ. Нам потрібно розвивати богословські наукові інститути, богословські факультети, видання. Нам потрібен інститут богослов’я — на зразок Інституту філософії, де люди могли би професійно зайнятися наукою. До цього варто було б долучитися церкві, православним інституціям. Наприклад, РПЦ має проект «Православна енциклопедія». Це фактично богословський інститут — близько 50 співробітників, які розвиваються самі і просувають свою науку. Якби в нас були видання такого штибу: багатотомні праці, підручники — питання впливу на аудиторію було би вирішено. Натомість існуємо окремо один від одного — духовні академії, видавництва, конфесійні журнали, інтернет-проекти. Загального зусилля немає. Я свідомий того, що ані зараз, ані в найближчому майбутньому ми не матимемо тих грошей, які мають «Православна енциклопедія» або портал «Богослов.ру». Втім, конкурувати з ними насправді дуже просто — існують зовсім інші ідеї, відмінні від тих, які розробляють у РПЦ. «Православна енциклопедія» — це прекрасно. Але грецьке богослов’я, румунське, православне богослов’я Америки сильніші, ніж московське.

— А що ви скажете про українське богослов’я?

— За ним майбутнє. Ми готові до критики. Але наша власна настанова — не критика. Для критики є інші місця. Ми хочемо показати, що є здорова, позитивна альтернатива. Над цим хочуть працювати не лише богослови, а й філософи, гуманітарії. Років за п’ять це вже, можливо, буде мейнстрим.