Настоятель Свято-Троїцької церкви отець Василь (Томишин) — людина в Мені авторитетна. Вже вдруге мешканці міста обирають його депутатом міської ради. Нині він ще й член виконкому. Не було жодного випадку, коли б отець Василь відмовив у допомозі людям, які її потребують, сиротам, хворим, нещасним. Він поруч з ними в горі і радості, молить Бога про мир, любов і благодать, добро для всіх. За плечима у Василя Томишина дуже непросте життя. Про таких кажуть: він зробив себе сам.

Спочатку сім'ю залишив батько, а далі — мати

Він родом із Закарпаття, з села Сокирниця Хустського району. Коли хлопчикові було півтора року, а сестричці тільки півроку, поїхав на заробітки на далекий Алтай батько та там і залишився, завів другу сім'ю.

У матері з другим чоловіком життя не склалося. Вітчим був людиною жорстокою, хапався за ножа, бігав із сокирою за дітьми. Жили вони в постійному страху, в холоді і голоді. Зрештою вітчим потрапив за грати.

Васько мав іти до третього класу, коли поїхала у світи і їхня мати. Хлопчика брали до інтернату, а Марійку — ні, дуже мала. Бабуся Пелагін Іванівна вирішила, що дітей розлучати не можна. Раз онука з нею, то нехай з нею буле і Васьо. Отак вони й жили: 1-2 карбованці — копійчані аліменти і 12 карбованців бабусиної пенсії. Від матері ні слуху ні духу. Батько теж більше не обзивався.

Бабуся була віруюча, водила до церкви й онука. У третьому класі Васьо вже ходив на крилас, вчився співати, читати псалтир. А навчившись, читав його над покійниками. В школі за це лаяли, погрожували відправити в колонію. На захист дитини стала бабуся.

— Він же до школи ходить, вчиться, не бешкетує, — сказала. — А до церкви — у вільний час. Після школи я його виховую і я за нього відповідаю.

Влітку хлопчик обкопував дерева в колгоспному саду, плавав за Тису рубати лозу, яку тут називають заринка. Чистив, сушив. По 60 копійок за кілограм сухої заринки платили майстри, які плели з неї гарні кошики. Зароблені гроші Васьо віддавав бабусі, купував зошити та книжки до школи.

Після сьомого класу він уже працював вантажником на галантерейній фабриці. На першу зарплату — 74 карбованці — купив велосипед. А вже через рік поїхав з бригадою на жнива в Житомирську область, заробив за літо тонну зерна і 300 рублів грошей. Купив костюм сестрі і собі, ще й ботинки. Привіз подарунок бабусі і дуже гордився, що вже дорослий і заробляє на життя. Зерно вони тоді продали і купили на зиму дров.

Далі він уже вчився у вечірній школі. їздив на збирання кукурудзи на Полтавщину, на будівництво на Дніпропетровщину. Взимку збивав ящики на лісоторговій базі. Дорослі охоче брали роботящого хлопця з собою на заробітки. У Гірському Алтаї, якраз на кордоні з Монголією, вони будували школу. Тоді Василь заробив хороші гроші, поклав в ощадкасу собі і сестрі.

"Бабуся померла на моїх руках"

— Я завжди ходив до церкви, — розповідає Василь Михайлович, — жодного богослужіння не пропустив. Співав у церковному хорі. Люди шанували мене.

Бабуся вже слабувала. Вона дуже любила мене. Казала, щоб не боявся, якщо вона помре. Я доглядав Ті до останньої хвилини. Вона й померла на моїх руках. Я закрив їй очі, склав руки. І вже тільки вранці покликав родичів. У бабусі було семеро дітей, а доживала вона з нами, гляділа мене й Марійку, що залишилися сиротами при живих батьках, вчила нас добра, віри в Бога. Дякую їй за це усе своє життя.

Ми поховали бабусю, залишилися удвох. Мені минуло вісімнадцять, час іти до війська. Але навесні мене не взяли. Після смерті бабусі я став опікуном сестри. До її повноліття дали відстрочку. І я поїхав у Казахстан, у Тургайську область на будівництво молочно-доїльного комплексу. Працював там, доки не повідомили з дому, що мене призивають в армію.

"Ви не моя мама?"

У Закарпаття він повертався через Харків. Чекаючи поїзда, пішов у кіоск купити журнал. Увагу його привернула бідно вдягнена жінка, що сиділа на пероні. Щось примусило його зупинитися, придивитись до неї уважніше.

— Я відчув, що це вона, — каже Василь Михайлович. — І запитав: "Ви не моя мама?" Жінка злякалася, а потім: "Вася, це ти?"

Минуло вісім років від того дня, коли вона залишила дітей і поїхала на заробітки. Тепер перед нею стояв дорослий син.

Василь розповів, що іде додому, бо час іти в армію, що бабусі вже нема, а Марійка там сама, вже доросла. На цьому їх розмова й закінчилася. Поруч з матір'ю сидів її чоловік. Обоє справляли гнітюче враження. Похвалитися матері було нічим.

Служити йому випало у батальйоні зв'язку на Далекому Сході, в Свободному Амурської області. Служба йшла добре. Несподівано прийшла телеграма від матері: "їду, зустрічай". Вони тиждень жили в готелі. Домовилися, що з армії він їхатиме через Чугуїв.

— Киньте ви цього чоловіка, поїдемо разом у Закарпаття. Почнемо нове життя, — вмовляв її син.

Вона й справді кинула чоловіка, але зразу ж знайшла собі іншого. Знову ліжко в гуртожитку, бідність і вперте небажання щось міняти.

Василь ще раз спробував витягти її з прірви, в якій вона опинилася. Після армії працював на будівництві в Бєлгородській області, недалеко від Чугуєва. З сестриним чоловіком поїхали до матері, кликали до себе в бригаду кухарем.

— Попрацюємо і поїдемо в Закарпаття.

Вона обіцяла, але не приїхала. Зв'язки, що ніби почали налагоджуватись, перервалися.

Священик працює на комбайні

Йому пропонували залишитись на військовій службі, кликали в міліцію. Але він хотів бути священиком.

Після армії одружився. Василина тільки закінчила школу. Відбули весілля. І він поїхав до Чернігова, прийшов до митрополита Антонія:

— Хочу бути священиком.

Служив в Острі і Воскресенській церкві в Чернігові, а далі більше сімнадцяти літ — у Волосківцях Менського району. Тут народилися його діти — Сергій і Марія. Тут він збудував власними руками великий дім. Заочно закінчив Московську духовну академію в Загорську.

Усе було добре, але після народження сина тяжко захворіла дружина. Куди тільки не звертався Василь Михайлович, що не робив, але хвороба прогресувала. У лютому цього року матушка Василина відійшла. її проводжало багато людей. З різних приходів прибуло вісімнадцять священиків, аби попрощатися з нею. Царство їй небесне і вічна пам'ять!

— Це вже сталося в Мені, куди мене призначили настоятелем Свя-то-Троїцької церкви. Дім у Волосків-цях залишили сину, а в Мені собі купили. Ви запитували, як я знайшов батька. То повернімося до Во-лосківців, — розповідає Василь Михайлович.

Зустріч через 47 літ

— Того року в колгосп прийшло 8 нових комбайнів "Енисей". Урожай хороший видався. Ось голова колгоспу Анатолій Андрійович Ващук і запропонував мені попрацювати на жнивах. Я погодився. Досі згадую добрим словом комбайнерів Анатолія Ганжу і Володимира Кальницького, з якими випало працювати. Вранці служив богослужіння, а після обіду йшов на комбайн. Було щастям бачити, як із бункера ллється зерно. Радів: цей зібраний тобою хліб хтось буде їсти.

Перед жнивами провели обряд освячення комбайнів, відслужили молебень. Було урочисто, святково і хвилююче.

Робота на жнивах давала і добрий заробіток, і відчуття своєї причетності до великої справи. Шість чи сім років я працював на комбайні. Про священика, який збирає врожай, писали і місцеві, і центральні газети. Здається, у 1994 році про незвичайний екіпаж розповіла "Сельская жизнь". "Священник сел за штурвал комбайна" — називалася публікація. І ось через якийсь час у Волосківці на моє ім'я приходить лист з Алтайського краю. Михайло Юрович Томишин пише, що прочитав про священика Василя Томишина в "Сельской жизни" и подумав, чи це не його син, з яким він не бачився більше тридцяти років. "Усе співпадає, — пише він. — Якщо ви справді мій син — напишіть мені. Якщо ж ні — не відповідайте на цей лист".

Я зрозумів, що це справді мій батько. В дитинстві я був ображений на нього: в усіх дітей є батько, а в мене нема. Він же десь живе, а про мене не згадує! Коли ж виріс, сам став батьком, та пекуча рана загоїлася. Хоч душа і боліла...

Я написав йому: "Я ваш син". І вислав фото сім'ї. Почалося листування. Батько викликав мене на переговори, просив вибачення, кликав до себе: "Дуже хочу тебе бачити, синку". Розповідав, що в нього доросла дочка Аня, яка живе в Барнаулі і працює лікарем. "Приїдь, синку, нам треба зустрітися".

Довгі роки я думав, як вчинити, їхати? Не їхати? Минав час. Нарешті я рішився. У січні 2007 року ми з сином рушили в дорогу. Їхали на потязі цілий тиждень. У Барнаулі нас зустріла Аня. Ще 300 кілометрів їхали автобусом до батька. Ми не бачились 47 років. Який він? Чи схожий я на нього? Якою буде наша зустріч?

Батько чекав нас на засніженій вулиці. Ми обнялися, розцілувалися. За накритим столом батько плакав, просив прощення, розповідав, як усе було. Казав, що винна в усьому мати.

У батька дружина померла. Сьогодні він живе з іншою жінкою, доброю і уважною, яка радо приймала нас.

Наступного дня батько водив мене по селу, хвалився: — Це мій син!

Ми з ним дуже схожі, одне обличчя, статура. Він зберіг мої дитячі фото, де я зовсім маленький. Показав вирізку із "Сельской жизни", яка допомогла нам знайти один одного.

За святковим столом зібралася уся його рідня. Ми з батьком співали закарпатські коломийки, українські пісні. Минуло стільки літ, а він усе пам'ятає, не забув.

Не було кінця розмовам. І йому, і мені хотілося розповісти про все пережите за довгі літа. Я відчував себе щасливим: у мене є батько! Усе життя він працював головним бухгалтером у місцевому колгоспі. Його шанують люди. Говорили мені про це.

Ще два дні ми з Сергієм гостювали в Ані. А минулого року до нас у Мену приїздила її дочка Юля. Я возив її до Києва в Лавру, в Троїцький собор у Чернігів. Рідна ж людина, племінниця, дочка сестри!

Тепер, коли є мобільники, ми часто розмовляємо з батьком. Обіцяє приїхати до нас із дочкою. Чекаємо, радіємо наступній зустрічі.

Щось відтануло у мене в серці, душа заспокоїлася. Молюся за батька, прошу Господа дати йому довге життя і добре здоров'я.

Але болить мені думка про матір. Батька знайшов, а як же вона, та, що привела мене у цей світ?

У сестри Марійки була її адреса. Живе мати тепер у Рогані, під Харковом. І я з другом вирішив провідати її. Минулого року поїхали. Знайшли в гуртожитку. Побачивши мене, злякалася, слова вимовити не може.

— Я ваш син, — кажу.

— Як —син?

— Син. Василь. Не впізнаєте?

Плакала. Але покаяння, визнання вини за скоєне, за кинутих дітей я не відчув. Нема його в неї. І я поїхав додому. Час від часу ми телефонуємо одне одному. Мати звинувачує в усьому батька. Але я їм не суддя.

Поспішайте робити добро!

Про отця Василя тепло відгукуються у Волосківцях, Степанівці, Макошиному, де він служив. А в Мені Свято-Троїцька церква була зведена під його керівництвом. Збудували її за рік і два місяці, а освятив у 1998 році сам владика Антоній. Сьогодні тут проходять вінчання і хрестини, відспівують покійників. У її настоятеля отця Василя багато роботи. З малих літ він прийшов до віри. Служить Богові і людям, просить Господа послати усім добро.