«Типографи! Друкуйте книги вічної слави» – такий напис був викарбуваний на могилі одного з керівників Лаврської друкарні – першої київської друкарні, видання котрої впродовж століть славилися в Україні і по всій Європі. Постала друкарня в часи великого національного розбрату, спричиненого ухваленням 1596 року Берестейської унії. Цим документом було проголошено об’єднання Православної церкви з Католицькою. З одного боку, результатом унії стали церковний розкол, національна ворожнеча і фактична заборона Православної церкви. Але з іншого – наступ на духовні інтереси нагадав українцям, що мову, традиції, звичаї і віру – тобто все те, що становить сутність національного життя, – треба вміти захищати. І не лише фізично. Тоді, в умовах протистояння з Ватиканом, Києву в першу чергу це потрібно було робити через освіту. 

Віддамо належне нашим предкам – організувалися вони дуже швидко. Спершу «задля збереження і піднесення православ’я» по всій Україні почали множитися православні братства. При них численно відкривалися народні школи. Оскільки освітній процес вимагав підручників, то за короткий час в країні постала ціла мережа друкарень, які забезпечували навчальні заклади букварями та граматиками. «Минають часи грубої простоти і світло науки сходить на Україні», – писав знаменитий богослов Захарія Копистенський.

Саме в ті часи і постала друкарня Печерського монастиря. Сталося це 1615 року завдяки зусиллям печерського архімандрита (ігумена) Єлисея Плетенецького. Святий отець, почувши про припинення діяльності друкарні в Галичині (нині Івано-Франківська область), особисто туди поїхав, закупив обладнання й перевіз його до Печерської обителі. За короткий час друкарня зібрала в собі «найкращі тогочасні літературні та художні уми».

1616 року побачила світ перша книга Лаврської друкарні – «Часослов з Богом». Ще за рік було видано Анфологіон. Обидві книги призначалися як навчальні посібники братським школам «у православному граді Києві і прочиїх». 

«Найвидатніший видавець духовної літератури у Центральній і Східній Європі»

Час найбільшого піднесення Лаврської друкарні прийшов із фундатором Києво-Могилянської академії – Петром Могилою. Митрополит запровадив, окрім слов’янського, ще й польський та латинський шрифти і цим благословив входження української культури в європейський світ. Окрім навчальних посібників Лаврська друкарня почала видавати духовну, світську і полемічну літературу, в якій вчені мужі церкви обстоювали право українського народу сповідувати православну віру. «Краще вмерти з Божою допомогою, аніж Богом даровану нам віру із серця свого вирвати», – писав київський полеміст, звертаючись до польського короля. 

Відомо, що впродовж перших п’яти років керівництва Петра Могили, у Лаврі надрукували 15 книг. Сьогодні, коли сучасні друкарні випускають щороку сотні видань, така цифра не вражає. Але в ті часи книгодрукування було справжнім мистецтвом, і тому все відбувалося інакше. Над кожною книгою ретельно і філігранно працювали складачі текстів, друкарі, різьбярі, гравери та коректори. Безсумнівно, що всі вони блискуче володіли своїм ремеслом, бо за короткий час Лаврська друкарня здобула славу «найвидатнішого видавця духовної літератури у Центральній і Східній Європі». 

Один з її працівників Памво Беринда навіть удостоївся звання архітипографа – тоді в Європі цей титул надавався лише «найвидатнішим друкарям». До речі, Памво Беринда був не лише віртуозом друкарської справи, але й високоосвіченим лексикографом та поліглотом. 1627 року з Лаврської друкарні вийшов його знаменитий «Лексикон» – унікальний словник на 7 тисяч слів, переважно церковнослов’янських, а також латинських, польських, єврейських, перекладених українською мовою. «Агница – овечка. Броня – зброя. Воєвода – гетьман. Глас – голос. Тимпан – бубен» – кожне слово автор не лише перекладав українською мовою, але й коментував і супроводжував пояснювальною статтею. 

«Лексикон» спочатку у друкованому вигляді, а пізніше і в численних рукописних копіях розійшовся по школах, серед письменників та перекладачів багатьох слов’янських країн. Нині це унікальне видання представлено лише в декількох найбільш іменитих бібліографічних зібраннях України та світу. 

У Лаврській друкарні були видані праці Петра Могили «Православне сповідання віри» і «Требник». Ці твори принесли світове визнання українській богословській школі. Вони за короткий час розійшлися по всіх християнських країнах світу. А праця «Православне сповідання віри» впродовж 17-18-го століть була перевидана в Європі 25 разів. 

«Проклятство і анафема» започаткували нові правила гри для Лаврської друкарні

Арабський мемуарист Павло Алепський, побувавши у Києві 1654 року, писав, що у Лаврі «є прекрасна знаменита друкарня, яка служить цій країні. З неї виходять всі їхні церковні книги чудового друку, різного виду і кольору, ікони святих, вчені дослідження тощо». На той час більшість видань Лаврської друкарні виходила церковнослов’янською мовою, решта – українською, польською та німецькою. Це був золотий вік Лаврської типографії, який тривав упродовж всього 17-го століття.

Далі почалося інше, і традиціям, започаткованим Петром Могилою, поклали кінець порядки, запроваджені російським царем Петром І. Спершу Московський собор наклав «проклятство і анафему» на твори українських богословів. А далі були узаконені нові правила, згідно з якими дозволялося друкувати лише церковні книги і лише церковнослов’янською мовою московського зразка. Все інше – від використання української мови до видання вчених трактатів та світської літератури – пішло під заборону. 

У такому режимі друкарня працювала наступні два століття. Автор київського путівника, виданого 1918 року, писав: «Лаврська типографія друкує лише церковні книги, які за змістом цілком однакові з московськими. Єдине, в чому київські книги кращі, так це їхній художній вигляд – у цьому сенсі Лавра береже стару традицію». 1926 року рішенням Ради Народних Комісарів УРСР «функціонування Лаври як монастиря було припинене». Разом з монастирем припинила свою понад 300-літню діяльність і перша київська друкарня. 

Майже через півстоліття простою, 1972 року, Лаврську друкарню знову відкрили. Занесли туди друкарські, офортні та літографські верстати, древні манускрипти і стародруки, портрети засновників та керівників знаменитої типографії. Так у старовинній будівлі розпочав роботу Музей книги та друкарства. Його експозиція – це колекція унікальних книг, речей та обладнання з історії друкарської справи в Україні. 

І головне, що представлені вони у справжньому приміщенні самої друкарні, збудованій ще в 17-му столітті. За майже 400 років будівлю друкарні кілька разів зміцнювали та добудовували, і нині ця архітектурна пам’ятка зі своїми контрфорсами, колонами, вишуканими сходами і балконом подібна до казкового замку. Відомо, що Тарас Шевченко часто відвідував Лаврську друкарню і з її балкона милувався мальовничими дніпровськими краєвидами. 

Нинішня влада хоче догодити Російській православній церкві

За два роки Музей книги та друкарства планував відзначити своє 40-річчя. Але несподівано постало питання, де святкувати ювілей? Річ у тім, що нещодавно депутати Київради проголосували за передачу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника до державної власності. І одразу  розпорядженням Кабінету Міністрів цілісний майновий комплекс заповідника перейшов під юрисдикцію Міністерства культури і туризму. «Цим рішенням, – як стверджує депутат Київради Олександр Бригинець, – буде позбавлено приміщення трьох музеїв». Серед яких і Музей книги та друкарства. Депутат пояснює такі дії Кабміну «бажанням нинішньої влади догодити Російській православній церкві та її філії УПЦ МП». «Політики хочуть перетворити Лавру в суто церковний осередок, використавши приміщення музеїв на келії для монахів та готельні номери для viр-паломників», – каже депутат. 

У зв’язку з цим неважко припустити, якою буде подальша доля музейної колекції і самої будівлі друкарні. Друкарські верстати вкупі з манускриптами і стародруками, мабуть, звезуть у якесь приміщення, де вони роками чекатимуть (якщо взагалі дочекаються) нових експозиційних площ. Слід не забути, колекція Музею історії Києва, виселеного 2004 року з Кловського палацу, в клунках і коробках дотепер квартирує по столиці і, кажуть, що від найбільш цінних її експонатів вже й слід охолов. А щодо будинку першої київської друкарні, то найімовірніше, що ця вишукана пам’ятка архітектури буде переоблаштована під елітні апартаменти для vip-вєрующіх. 

Залишається нез’ясованим, куди, власне, подіти історію, яка сьогодні живе у стінах древньої типографії, в музейній експозиції, і правдиво свідчить про часи честі, високого духу та інтелекту українців? У клунки її не спакуєш, і в компанії з віп-вєрующімі вона точно не вживеться. Поза стінами друкарні вона стане книжною і безбарвною. Спочатку. А далі просто зникне. На угоду московській церкві, Київраді, українському уряду і всім тим, хто впродовж 300 років гарує над заповітом Петра I, «дєлая всьо для того, даби народ малороссійскій нє почітал сєбя отлічним от вєлікоросійского».