Майже два десятиліття на українській науковій та освітній ниві в Москві трудиться галичанин (уродженець села Угринова, що під Івано-Франківськом), ректор Українського університету в Москві, доктор історичних наук, професор, академік Міжнародної академії наук Євразії та Академії наук вищої школи України Віктор ідзьо. Його намагання будувати Україну в Росії отримали свого часу й офіційне визнання як з боку України, так і світового українства. За розбудову структур української діаспори Віктор Ідзьо нагороджений ювілейною медаллю України «10 років незалежності України», а за наукову та  організаційну роботу в Росії та Україні — орденом «Золотим Хрестом звитяги з двома мечами» від світової діаспори.

А ще Віктор ідзьо є автором майже двох десятків наукових монографій, 25 наукових брошур, величезної кількості наукових статей в українських наукових журналах Росії, особливо в «Науковому віснику Українського університету», і в російських та українських газетах і журналах, а також виступає в ролі редактора півтора десятка книжок. А ще наш земляк — активний учасник численних наукових конференцій. Кілька тижнів тому він виступив на останній з них на тему археології давнього Галича, що відбувалася на Прикарпатті. Віктора Ідзя також знають як одного з найактивніших у житті української діаспори в Росії.

 Якраз сьогодні, 25 листопада, нашому землякові Вікторові Ідзю виповнюється рівно 50. З цієї нагоди «Галичина» запросила його на розмову про далеко не святкові, зате актуальні для всіх українців справи.

- Що являє собою Український університет у Москві (далі — УУМ), який ви, пане Вікторе, створили і нині очолюєте?

— Університет як освітньо-наукову організацію створено 1992 року для задоволення освітньо-наукових потреб українців у Росії. Я радий, що маю честь бути одним з його організаторів. Університет здійснює підготовку кадрів з вищою освітою — фахівців гуманітарного, соціологічного, природознавчого і технічного напрямів, а також проводить наукові дослідження та реалізує просвітницькі і соціально-культурні програми, спрямовані на культурний та духовний розвиток української діаспори в Росії. Навчання в університеті здійснюється українською, російською та англійською мовами.

- Яке сприяння мав ваш університет від Російської держави, яка, як це загальновідомо, ніколи особливо не переймалася освітньо-культурними проблемами своїх громадян українського походження?

— Хоча за справу організації УУМ взялась висококваліфікова українська професура Росії, яка певною мірою знала особливості російського суспільства і тонкощі російської бюрократії, однак вона не врахувала того, що постсовєтська Росія в час створення УУМ не мала навіть найменшого бажання фінансувати навчальні заклади для українців. І так триває донині. Російська влада завжди бачить у розвиткові українців якусь крамолу, тому свідомо душила Український університет...

- Душила? Мабуть, після Помаранчевої революції в Україні?

— Після Помаранчевої революції на наш невеликий колектив, який, окрім науки, нічим себе не «заплямував», накинувся чи не весь реакційний російський «науково-освітній цвіт»... Так сильно, як у середині 2006 року, так всесторонньо і комплексно, і такі високоінтелектуальні фахівці до цього УУМ не громилиѕ Особливо дався нам узнаки терор спецслужб... Чвари, плин кадрів, доноси, провокації та дискредитації, замовні пасквілі в пресі типу «Самостийныки пытаются создать пятую колонну в Великороссии», «Вон из России Украинский университет»...

Мушу визнати, що частина українських науковців у 2006 році таки злякалася тих моральних репресій. У підсумку Український університет вимушено скоротився в 2007 році із шести до трьох відділів: українознавчого, який я очолюю, філософського, котрим керує професор М. Пришляк, і технічного, де керівником академік Є. Ширяєв.

Але, загалом витримавши жорсткий тиск русотяпів, наш університет виявився все-таки незнищенним, тоді як інші українські організації в Москві фактично вже або закрилися, або їх перетворено на москвофільські бутафорії...

Російська влада не бажає тримати і фінансувати в себе освітні заклади для українців, зокрема і наш університет, який будує свою роботу на засадах задоволення національних та культурних потреб українців в РФ. Вона, ця влада, бажала б, щоб УУМ йшов у її політичному фарватері. Однак наші вчені займаються не політикою, а освітньою й науковою роботою.

Факти дають підставу для сумного висновку: РФ навіть не намагалася вирішити українське освітнє питання на своїй території. Навпаки, спираючись на репресивні органи і напрацьовані віками інстинкти великодержавного шовінізму, терору щодо українців, офіційна російська влада за 1992—2010 роки свідомо гальмувала розбудову українських наукових та освітніх інституцій у Росії.

- У дослідженні «Українці в Росії — історія, сучасний стан та перспектива розвитку в РФ» ви не менш критично, ніж у цьому інтерв’ю, оцінюєте національну політику російського керівництва стосовно великої української діаспори в Росії. Зокрема, там є такі слова: «Заподіяні українству тортури і новітнє насилля над українцями в Москві та Росії, яке проводиться владою В. Путіна — Д. Медведєва...» і т. п. В умовах напівавторитарного режиму в Росії це, мабуть, не зовсім безпечно відкрито звинувачувати московських «царів»?

— Я не оглядаюся ні на кого, я просто працюю, пишу українською мовою. Взагалі, чим більше я критикую росіян, тим більше симпатій отримую. Вони теж не люблять холуїв. Вони теж більше люблять правду в очі, ніж поза очі. Моя правда фактично тримає мене на цьому світі. Зрештою, мої наукові статті — правдиві, науково виважені, хоча й гострі.

- Щоб уже завершити розмову на дуже обширну тему українців у РФ, прошу вас поділитися своїми міркуваннями про майбутнє українців у Росії. Чи матимуть вони такі ж культурно-національні можливості, як етнічні росіяни в Україні, чи зможуть зберегти свою національну ідентичність? Чи цілковито розчиняться в агресивному російському морі?

— Думаю, що українці в РФ вже ніколи не матимуть таких прав і свобод, як у 1991—1999 роках. Про таке становище, яке мають росіяни в Україні, нам годі й думати. Дай Боже, щоб ми хоча б ще трохи попрацювали, хоча б науково для України — в плані вивчення культурних цінностей українців в РФ. Зокрема тепер лобіюю факсимільне перевидання Галицького Євангелія 1144 року, яке я виявив у Москві. Як переконуюсь, Галицьке Євангеліє — безцінна пам’ятка українців-галичан — нинішній українській владі, на жаль, не потрібне.

- Ви понад 30 років тому розпочали своє наукове життя. За цей час ви зустрічалися з багатьма вченими-істориками. Хто з них став для вас найбільшим науковим авторитетом і вплинув на ваше наукове становлення?

— Передусім мій вчитель в Івано-Франківську Володимир Грабовецький, у Москві — Борис Тимощук, в Києві — Петро Кононенко, у Львові — Ярослав Дашкевич. Це водночас мої друзі та однодумці.

- Як відрізняються між собою українські та російські наукові середовища? Як вони сприяли вашому становленню?

— Українські вчені довго думають, допоки щось втілять у наукове українське життя. Російські втілюють у життя одразу, а потім думають про наслідки...

- Пане Вікторе, як мені здалося, ви досі перебуваєте в стані війни з колишнім івано-франківським КГБ, яке 1979 року шило вам політичний кримінал, від якого ви ледве врятувалися в Москві. Ви розповідали, як свого часу порушували це питання на прийомі у президента України Л. Кучми, котрий, за вашими словами, з притаманною йому простотою сказав: «Щоби вас оправдати, треба когось покарати, а за  численні злочини проти українського народу ще ніколи не карали...». Ви стверджуєте, що спецслужби досі не лише тримають вас під прицілом, а й намагаються контролювати українські організації...

— Як ректор УУМ, як, зрештою, громадський діяч я справді перебуваю під постійним контролем спецслужб. В Помаранчеву епоху українську діаспору не просто намагалися контролювати, її російська влада цілеспрямовано дискредитувала... Нині стало трохи спокійніше... Однак я працював, писав свої наукові праці в усі часи, думаю, що так буде й надалі. Тиск влади і спецслужб лише додає снаги.