Не знаю, як діставалися до цього населеного пункту тамплієри (певно, верхи на конях), однак для редакційної дев’ятки то було непросте випробування. А рейсовий автобус узагалі загруз у снігах. У селищній раді – не до лицарів. Голова у відпустці, а решта влади шукає… грейдера. Наявний у господарці, як кажуть жіночки, котрі балакають про життя-буття на засніженій луківській вулиці, обломився. Правда, є така техніка в одного з депутатів селищної ради, однак той за дякую вгодити громаді не схотів. Ближче до обіду трактор (як виявилося, він тут – на вагу золота, й віднайти таке чудо техніки не легше, ніж скарби тамплієрів) все ж пройшовся вуличками древнього містечка. Автобуса, що аж притулився до ліхтарного стовпа, витягнули вантажівкою. Відтак чаші Грааля тут, швидше за все, ще не знайшли. 

– То вам із Ганною Ананіївною про таке треба говорити, – радить працівниця селищної ради, коли дізнається, що шукаю в Лукові. – Вона – наш краєзнавець, музей у школі зробила. 

У тамтешньому навчальному закладі – уроки. А у вчительки правознавства, з котрою й порадили зустрітися, як на біду – вихідний. Та нічого, нікому ще не вдавалося без перешкод віднайти скарби тамплієрів. Колеги Ганни Рудницької радять звернутися до директора. Прямую до малої школи (так місцевий люд називає корпус, де розташовано початкову луківську школу). І тут не фортунить: керівник навчального закладу перебуває на відкритому уроці. Викликати його чергова не схотіла. Як не щастить, то не щастить… 

– А ви хто? – запитує чолов’яга, у котрого поцікавилася, як знайти будинок краєзнавиці. Розповідаю що й до чого. За мить Ганна Ананіївна вже знає: її шукає журналіст по всьому Лукові. 

– То що, були у вас тут тамплієри? – навмисне запитую в чоловіка, аби зав’язати розмову на потрібну мені тему, поки вчителька добігає до школи. 

– А Бог їх знає, – відповідає. – Багато чого люди кажуть. Що точно знаю: під палацом підземні ходи є. Та такі, що конем можна їздити. 
Наявність тунелей підтверджує і педагог. Мовляв, про них їй розповідала тітка по чоловікові. 

– Насправді, наша місцина дуже цікава, – каже Ганна Рудницька, відчиняючи двері класної кімнати, де розташовано Музей бойової слави селища. – От мені який експонат передали. Погляньте (жінка виймає з кишені камінця чудернацької форми, – авт.). То – відбиток якоїсь доісторичної черепашки. В нас, особливо коло школи, де колись було підвищення, а потім його розрівняли, чимало цікавих речей знаходили. Навіть намистину часів Київської Русі… От тільки такі експонати йдуть до Любомльського краєзнавчого музею. Наші люди туди їх продають. Віддавати до шкільного музею задарма не хочуть. 

– А про тамплієрів що луківчани говорять? – випитую. 

– Та нічого особливого не чути, – відповідає жінка. – Є плита в храмі зі знаком. Кажуть, що то – слід. Але… Знаємо те, що в Інтернеті написано. 

Чи вірить сама Ганна Ананіївна, що кілька століть тому в Лукові, котрий розташувався на шляху з Києва до Варшави, зупинялися Бідні Брати-Воїни Христа та Соломонового Храму? Перш ніж відповісти, жінка знизує плечима. Мовляв, багато скептиків розвелося. 

– Надто мало доказів, – врешті каже краєзнавець. – Але кілька літ тому приїздив до нас академік Возницький, спускався в підземелля, плиту оглядав… 

Саме Борис Візницький і заварив кашу з тамплієрами в Лукові. В червні 2008-го відомий львівський учений, оглянувши руїни церкви Святої Анни та палац, висловив припущення, що в ХІІІ столітті ці споруди могли звести саме лицарі. Мовляв, поверталися із хрестового походу в 1239 році та й зупинилися в Лукові (на такі дані вчений натрапив у книзі англійця Фалена Ніколсона). Місцину обрали невипадково – на шляху до Варшави. Саме тому цей орден у Чехії та Польщі з’явився на століття пізніше. Ще один аргумент – тамплієри, як відомо, були не лише воїнами, а й ченцями. Відтак активно навертали людей у віру. Подейкують, що в такій справі лицарям допомагав… Данило Галицький. Тож не дивно, що 1256-му в тому ж Лукові Папа Римський заснував єпископство. 

– Єпископом став Варфоломій із Праги, – розповів журналістам із каналу ICTV Борис Візницький, коментуючи факт перебування тамплієрів на Волині. – Можна лише уявити, де Прага, де Рим і де це село Луків, якого ніхто не знає. І там такі події відбувалися! Знахідки – унікальні. Безумовно, що в Європі нічого подібного немає. Замок пристосований до місцевості. Дуже цікавий об’єкт. Якби це було на Львівщині, я б уже завтра почав там якісь роботи. 

Правда, вчений не стверджує, а лише припускає. То де ж ті сліди тамплієрів у Лукові? Може, в замку, де підземні ходи? Ганна Ананіївна зголошується провести до будинку, який місцеві називають графським палацом. Правда, одразу попереджає, що нині там – лікарня для хворих на туберкульоз. Ідемо довго, аж за село. Борсаємося в снігах. Ех, знали б ті тамплієри… Та, певно, знали, бо ліпшого місця не знайдеш. Сюди непросто дістатися й нині, не те щоб у ХІІІ столітті. 

Минаємо розвалини церкви Святої Анни. Вчителька зауважує: досі не відомо, коли і ким побудована ця культова споруда. Мовляв, саме так написано в архівних відомостях. 

– Дивина, та й годі: ця руїна стоїть невідомо скільки віків і така ж, а наш Будинок культури, зведений сорок літ тому, вже ледь дише, – каже жіночка, котру ми зустріли дорогою і, як годиться в селі, голосно привіталися. – Були ті лицарі чи ні? А холера їх знає. Дорогу замело, й автобус не їзде – ото факт. 

До палацу ще трохи снігів. 

– Ех, дівчата, треба шукати Грааль, – весело відповідає на моє запитання про тамплієрів чорнява луківська молодиця, котра також прямує пішки від траси до селища. – Хто шукає, той знаходить! Ото було діло! Ого! 

На горизонті – палац. Поруч – занедбаний англійський парк. Він лишився у спадок туберкульозній лікарні від панів, котрі володіли цим польським «кляштором». Саме так називають місцеві двоповерхову будівлю, зведену літерою «г». Свого часу тут розташовувався пансіонат для благородних дівиць. 

– Мого чоловіка тітка тут училася, – продовжує розповідь вчителька. – Вона розповідала, що від замку вело два підземні ходи: один – до церкви, а інший – до польського фільварку (від замку через поле, – авт.), де тепер ПМК, а колись мешкав пан. Той хід точно був, бо всі луківські покоління ним пройшли. Тітка Валя розказувала, що їх водив вчитель пансіонату.

Підземними ходами в дитинстві бродив і завгосп туберкульозного диспансеру, якого луківчани кличуть просто Славіком. Він ніяк не хотів піддатися на авантюру й відчинити вхід у підвал, де починаються тунелі. Після вмовлянь Ганни Ананіївни чоловік здався. Правда, підкреслив, що то – звичайний погріб і, окрім картоплі, там нічого зроду-віку не було. Тамплієрів, звісно, також. 

– А може, щось дивне тут бачили? – намагаюся розговорити Станіслава Веніаміновича. – Привидів не зустрічали? 

– У нас у кожній палаті – свій привид… 

У підвалі темно, хоч око виколи. Одинока лампочка майже не прорізає морок. Ступаю обережно, тримаючись за стіну рукою. Кладка цегляна, але добротна. Пахне сирістю, картоплею і морквою. Збоку – хід. Правда, його завбачливо закрили металевою хвірткою. Відмикати замок Станіслав не збирається. Придивляюся, та вгледіти хоча б щось у мороці – задача не з простих. Кілька вимуруваних арок… Конем там навряд чи проїдеш. Навіть мені, зі зростом 175 см, буде складно пройти: доведеться пригинатися. 

– Як малим був, то з товаришем ми полізли в тунель під церквою, – раптом озивається завгосп. – То там ще й кістки якісь лежали… 

– Коли церква була костьолом, там ховали католицьких священнослужителів, – розтлумачує Ганна Рудницька. 

Де нині ті кістки – невідомо. Частину зібрав священик і перепоховав. Більше Станіслав Веніамінович у деталі не вдавався. Мовляв, про справи церковні він нічого не відає. З таким слід іти до місцевої активістки Марії Рудницької, однофамілиці краєзнавця. 

Із Славіком прощаємося на містку, що прокладений через оборонний рів (він колом оточує палац). 

– О, ще хтось зі старих розказував, що цей міст піднімався, – раптом каже завгосп. – Коли тут був пансіонат для шляхетних дівиць. Наші парубки ввечері до панянок ходили. Прийдуть, а міст раз – і підняли… 

– Коли приїздив Возницький, ми йому таке й розказали, – долучається Ганна Ананіївна. – Він сказав: «Точно – оборонна споруда». Отак. Значить, замок побудували набагато раніше, а кляштор цей просто зведений на місці… 

Нашу розмову перериває хлопчина, що аж ребрами світить. 

– Тута лікарня? – запитує. 

– Лягаєш? – цікавиться Славік і, не чекаючи відповіді, вказує куди прямувати. Хлопчина пішов. Він, певно, теж сподівається знайти Грааль. Правда, не золоту чашу, а… можливість жити далі, подолавши страшну хворобу. 

Вертаємо назад у селище. Дорогою хтось із місцевих каже, що на пошті нас уже чекає Марія Рудницька, котра й зустрічала Бориса Возницького кілька літ тому. У неї – ключі від церкви. Я ж ніяк не можу зрозуміти, навіщо вішати замок на напівзруйнований храм, стелею якому слугує небо. 

Насправді – не все так просто. Церква, як виявилося, – діюча. У частині будівлі, де ще збереглося накриття, проводяться богослужіння українською мовою. Відтак у Лукові – дві культові споруди. Одна – по праву руку, інша – по ліву. Правда, плиту із символами ордену тамплієрів знайшли в старій. На камені – коло (символ сонця) і кілька фігурок. Плита, швидше за все, була частиною стелі. А при руйнації впала додолу, де й лежала бозна-скільки, поки її не побачив львівський академік. 

– Тими ходами мене водив старший брат ще в дитинстві, як костел був цілим, – починає розповідь Марія Антонівна. – І коли Возницький побачив у них картоплю, аж за голову взявся. Я тоді згадала, що вхід раніше був вільним, не замикали його. Академік покинув нас і побіг, як мала дитина. Щупав стіни. Вразила його вся ця велич. 

Найцікавіше, що Марія Рудницька пригадала: ходів було не два, а більше. Подейкували, тягнувся тунель від костьолу до іншої церкви – Святої Параскеви. 

– Із братом ми лізли в крипту, – веде далі жінка. – Мені було років сім. Так у крипті все було, як нове. Труни рядами лежали… На нас страх напав. Пам’ятаю, був ще хід на сакор, до панського палацу. Ми збиралися йти туди, а мама нам не дозволила, бо там завалено. А академік Возницький глянув і побачив усе: болота, а оборонні споруди оточуються ними. Поруч – високий пагорб, що є ознакою підземних ходів. 

Чи могли ними бродити тамплієри? Як на мене, могли, раз лишили знак на камені. Проте відповісти правильно можуть лише розкопки й дослідження. Однак як проводити їх на місці, де «панує» активний туберкульоз? Перемістити такий заклад – ціла проблема. 

– Якби ж провести ті дослідження, – каже Ганна Ананіївна. – Може б, у Лукові рух пішов? Ми ж розташовані неподалік траси. А «Євро» скоро… Всі б їхали подивитися, де були тамплієри… 

Зрештою, не так і важливо, чи побували тут Бідні Брати-Воїни Христа і Соломонового Храму. Головне – Грааль у Лукові точно сховали. Правда, то – не золота чаша, радше – можливість вічного життя для цього селища, котре, скориставшись легендою про тамплієрів, запросто можна перетворити в родзинку Волині, її туристичну Мекку.