Петро Демидович Чишій - мій земляк, при тому, як сказав він під час нашої єдиної зустрічі у вересні минулого року, коли він навідався на Волинь, жив колись, до польської війни, разом із батьками на хуторі, що був «через ліс» від хутора, на якому мешкав мій дід по татові Потап Лис із бабусею Явдохою і численною багатодітною родиною. Знав і мого покійного тата, а з дядьком Матвієм, тоді, звісно, хлопчаком, і дружили, оскільки були ровесниками з різницею у рік. Від Петра Демидовича я й довідався, що не лише мої дядьки Павло і Яків були свого часу репресовані - перший, фронтовик, за «сотруднічєство з УПА», а другий згідно з горезвісним «законом про три колоски», а й дядько Матвій, якого емгебістська машина наздогнала за те ж «сотруднічєство» уже на Дніпропетровщині. За словами Петра Демидовича, він так перелякався, що все життя приховував цей факт у своїй біографії, аж до самої смерті.

Петро Чишій ще підлітком у воєнні роки і після війни активно працював у націоналістичному підпіллі. Був і зв'язковим, і постачальником харчів для повстанців. А на початку осені 1948 року до них на хутір приїхав на двоколці дільничний і сказав, що його викликають до сільради на співбесіду. До чого йдеться, Петро зрозумів лісовою дорогою і, вибравши момент, стрибнув у гущавину. Він був у боївці відомого у наших краях сотенного (за деякими відомостями і курінного) Чехури, не раз приходив і на хутір до дядька Павла. Але у пам'ятному бою 22 липня 1950 року на тому ж хуторі за горою Герасимиха, після якого господар хутора отримав двадцять п'ять років, а вся родина була вивезена, Петро Чишій участі не брав.

Зимового вечора наприкінці сорок дев'ятого року він таки навідався до своєї дівчини у Перешпі (нині Заозерне), за якою дуже сумував. Та коли після двогодинного побачення виходив із хати, потрапив у чіпкі лапи засади, що чатувала одразу за порогом. На щастя, здогадався дорогою в лісі залишити автомат. А то б отримав максимальний строк (тоді 25 років, оскільки у 1948-1951 роках смертна кара в СРСР була тимчасово відмінена), який автоматично давали усім захопленим із зброєю в руках. Так же «впаяли» «полегшені» п'ятнадцять літ таборів і ще п'ять висилки, оскільки твердив, що втік від дільничного, бо злякався і весь цей час переховувався в лісі.

Покарання спочатку відбував у таборі між Дудінкою і селищем Кайєркан, неподалік від Норильська. Робота на мідному руднику, хоч і була важкою, бо ж каторга є каторга, але ще якось можна було перетерпіти. Та на в'язнів їхнього табору чатувала інша, смертельна, небезпека.

До табору і на рудник приїжджали з півночі Таймирського півострова місцеві жителі - долгани і ненці. Привозили для начальства та для відправки на «Велику землю» свіжу оленину та дорогоцінні шкурки песців. Взамін брали сіль, сірники, консерви і, звісно ж, «вогненну воду» - спирт. Привозили не лише влітку чи восени, а й взимку, коли на цю місцевість опускала свої чорні крила полярна ніч.

Частина дороги біля озера П'ясино пролягала вздовж глибокого виробленого кар'єру. Тож у темряві, якщо не було місяця, зір і полярного сяйва, оленячі упряжки, особливо якщо мела ще й пурга-завірюха, зривалися і падали з обриву у провалля. Оскільки на п'ятдесяти- і часто шістдесятиградусному морозі лампочки, які спробували було вивішувати на стовпах уздовж небезпечної кількакілометрової ділянки дороги, тріскалися, то й придумали інший спосіб освітлювати цю ділянку - посилати зеків «на колишки».

- Невідомо чому так назвали,- згадує Петро Демидович,- може, тому, що люди справді ставали на страшному морозі й пронизливому льодовому вітрі, схожими на напівживі «колишки». Як ви розумієте, довелося і там побувати. А трапилося це після того, як ми тайкома у своєму бараці відсвяткували Святий вечір і зустріч Різдва Христового 1952 року.

Їхня невеличка компанія політв'язнів, переважно з Волині й Галичини, згуртувалася в куточку барака. Покуштували таємно приготованої на кухні куті, за яку кухарю вручили пачку чаю і частину посилки, отриманої кимось із зеків з дому. Наприкінці тихенько і заколядували «Нова радість стала...» - і здалося, що справді ще чекає їх десь там, на волі, сподівана радість, яку несе народження Сина Божого.

Та чи то підслухали шпики про що говорили та як колядували, чи знайшовся серед них іуда, тільки на ранок на Різдво усіх їх двадцятеро вивели із строю і сказали, що повезуть «на колишки». Бо, мовляв, сьогодні мають також приїхати ненці, отож треба підсвітити шлях.

- Ми, звісно, зрозуміли, що очікує нас мученицька смерть,- каже Петро Демидович. - Адже вистояти кілька годин на морозі й вітрі з гасовим ліхтарем у руках ще ніхто не зміг безслідно для здоров'я. Нещасним навіть кожухів не давали, гнали усе у тих же ватяних «тілогрійках». Найслабших збивало з ніг, хоч і прив'язували до стовпів, що залишилися від електролінії. Багато хто задихався на вітрі і колючому морозі. А хто усе ж витримував до кінця, то мав запалення легенів, обморожені руки й ноги, обличчя. Одним словом, то був смертельний вирок. Тому ми й попрощалися перед дорогою один з одним.

Їх вивезли на ту злополучну ділянку, де стояла непроглядна темінь і дув пекельний вітер та мела сніговиця. Кожному дали в руки гасовий ліхтар із товстим склом, який повинен був тримати в руках, утворюючи своєрідний світловий ланцюжок.

- Я стояв, відчував, як забиває подих вітер, як дедалі більше мерзнуть ноги,- згадує колишній зек. - За цей час проказав усі знані мною молитви, звернуті й до Господа, і до Матері Божої, і до Святого Миколая. А потім спочатку тихо, а далі вже й голосно, почав колядувати і переспівав усі знані мною колядки. І, о диво - в якийсь момент відчув, як стає ніби тепліше.

Диво таки сталося. Коли через чотири години даремного стояння на холоді (ненці не приїхали та й навряд, як вони зрозуміли, мали приїхати), їх забрали з того мученицького покарання, виявилося, що всі залишилися живими, більше того, до шпиталю потрапили лише четверо з двадцяти. І ще виявилося - усі вони під час цих чотирьох годин і молилися, і колядували.