Есей спеціалістки зі східноєвропейської проблематики, американського політолога, старшого наукового співробітника Німецького інституту міжнародної політики й безпеки Сюзан Стюарт презентує одну з моделей мислення про політичний розвиток України, представлених на заході. Авторка не просто аналізує процеси в країні після обрання Віктора Януковича президентом, а й висловлює рекомендації Європейському Союзові та урядові Німеччини щодо їхньої української політики. Сподіваємося, що ознайомлення з цими думками буде цікавим і для українського читача. Уперше статтю Сюзан Стюарт опубліковано англійською на веб-сайті: http://www.swp-berlin.org/en/products/swp-comments/swp-aktuelle-details/article/surprises-from-ukraine.html. Переклад здійснено за згодою авторки.

Коли в лютому 2010 року Віктор Янукович виграв президентські вибори, більшість аналітиків були одностайні в своїх прогнозах щодо його майбутньої зовнішньої політики. Існувала переконаність, що він приділятиме менше уваги прозахідному курсу, натомість повернеться до збалансованішої «багатовекторної» політики, яка включатиме покращення відносин з Росією. У сфері внутрішньої політики, як стверджували багато оглядачів, може погіршитися ситуація зі свободою преси, але в цілому плюралізм в Україні буде збережений, а отже, суттєвого згортання демократії очікувати не випадає. Насправді ж швидкість і масштабність змін у обох сферах перевершили всі прогнози й викликають у Брюсселі та країнах-членах ЄС подив щодо оцінки мети і намірів Януковича.

Зсув акцентів у зовнішній політиці в бік співпраці з Росією і тяжіння до авторитаризму, що посилюється в Україні, ставлять перед Німеччиною та ЄС загалом низку викликів. Що означатиме інтенсифікація україно-російських відносин для майбутнього співробітництва з Україною? Як ЄС та окремим країнам-членам реагувати на явне погіршення демократичного клімату, що відбулося від часу обрання Януковича президентом? Аби оцінити підтекст українських змін, варто зробити короткий огляд дотеперішніх подій.

Руйнування демократії

Однією з перших ознак того, що президент Янукович вдаватиметься до недемократичних методів, було формування парламентської коаліції в спосіб, що суперечив попередньому рішенню Конституційного суду. Дозволивши окремим членам парламенту приєднуватися до коаліції, Янукович фактично порушив Статтю 83 Конституції України. І хоча новий президент здобув для цього рішення ухвалу Конституційного суду (який тим самим скасував свою попередню постанову), лунали численні заяви про те, що на окремих суддів чинили сильний тиск з метою ухвалити нову коаліцію. Декілька суддів, які голосували «проти», згодом подали у відставку (очевидно, під примусом), даючи Януковичу змогу — через з’їзд суддів — призначити на посади лояльних суддів. Цей факт підтверджує, що президент схильний обмежувати свободу судової влади. Це, в свою чергу, підготувало ґрунт для рішення суду від 1 жовтня 2010 року про скасування поправок до конституції, прийнятих 2004 року, що обмежували владу президента на користь парламенту й уряду. Це рішення, найпевніше, може потягти за собою повернення до Конституції 1996 року та суттєвого зміцнення влади Януковича.

Друга проблема, пов’язана з демократією та плюралізмом, — це поводження з засобами масової інформації. Почастішали скарги від журналістів, що на їхніх редакторів та/або власників інформагентств чинять тиск для того, щоб вони висвітлювали (чи не висвітлювали) певні події під певним кутом зору. Це призвело до виникнення руху «Стоп цензурі!» Численні журналісти відмовилися працювати, називаючи тиск з боку влади єдиною причиною свого звільнення.

Низка опозиційних засобів масової інформації зазнали утисків. Незалежний кримський канал «Чорноморська телерадіокомпанія» став об’єктом переслідувань з боку чиновників, а його банківські рахунки було заморожено. Національні канали ТВі та 5-й канал позбавили частот, наданих їм Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Рішення Ради успішно опротестувала в суді компанія, що належить до медіаімперії Валерія Хорошковського, який не лише очолює Службу безпеки України, а ще й контролює впливовий телеканал «Інтер», відомий своєю провладною орієнтацією і є безпосереднім конкурентом 5-го каналу та ТВі. Участь Хорошковського у справі з частотами є яскравим прикладом конфлікту інтересів, зокрема, після того, як Янукович доручив йому розібратися зі скаргами журналістів. Цей конфлікт підсилювався статусом Хорошковського як члена Вищої ради юстиції, яка впливає на призначення й звільнення в судовій системі України. Тільки після численних скарг, підтриманих також низкою міжнародних установ, Хорошковський написав заяву про вихід зі складу Ради юстиції.

Подальше згортання демократичних свобод проявилося в ставленні влади до неурядових організацій. У цієї проблеми є два виміри: внутрішній і міжнародний. Найпомітнішим випадком став інцидент з Ніко Ланґе, головою київського бюро Фонду Конрада Аденауера. У червні 2010 року його десять годин тримали в київському аеропорту і дозволили в’їзд у країну лише після втручання уряду Німеччини та Європарламенту. Офіційні українські джерела назвали інцидент «непорозумінням», проте інші твердили, що для затримання пана Ланґе були законні підстави, натякаючи на те, що він і його організація порушили певні українські закони, хоча які саме — лишилося загадкою. Про те, що такі інциденти повторюватимуться й надалі, свідчили збори, скликані чиновниками Міністерства закордонних справ, на яких з представниками іноземних посольств обговорювали роботу неурядових організацій та пояснювали важливість дотримання законів України.

Неурядові організації всередині країни також отримали попереджувальні сигнали. Міжнародний фонд «Відродження», фінансований Джорджем Соросом, дізнався, що Служба безпеки звернулася до організацій, які отримали від нього ґранти, з запитами інформації щодо їхніх проектів. За офіційною версією, причина такого зацікавлення полягала в тому, щоб гарантувати відсутність впливу на процес місцевих виборів, які мали невдовзі відбутися. Проте, оскільки жоден з проектів не мав політичної складової, це пояснення виглядає непереконливо.

Зрештою, сам процес організації згаданих вище виборів викликав багато питань щодо демократичних норм. Вибори, заплановані на травень, спочатку було відкладено на невизначений термін. Згодом оголосили дату 31 жовтня. Потім переглянули Закон про вибори — на користь Партії регіонів та її союзників. Політичним блокам заборонили брати участь у виборах, що стало ударом, насамперед, по опозиційному Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ). До того ж, термін передвиборної кампанії скоротили до трьох тижнів, і кандидати не були зобов’язані подавати на розгляд виборчої комісії свої політичні програми. Ці заходи були вигідні нинішній владі й ускладнили виборцям доступ до точної інформації. Закон ухвалили в авральному режимі, практично без громадських обговорень, незважаючи на той факт, що йшлося про більш ніж 1300 поправок. Одну суттєву зміну, яка забороняла брати участь у виборах партіям, що існують менше року, згодом все-таки скасували, та, очевидно, не так у зв’язку зі стурбованістю станом демократії, а швидше тому, що Партія регіонів розраховувала ослабити підтримку опозиції, розкидавши її по різноманітних партіях, замість давати виборцям стимул згуртуватися навколо партії Юлії Тимошенко «Батьківщина».

Так, «згортання демократії» за Януковича виходить далеко за межі очікуваного тиску в царині мас-медіа і свідчить про тривожну тенденцію, що заслуговує на більшу увагу, ніж легка дипломатична стурбованість. Тож занепокоєння, продемонстроване в резолюції (досі тимчасовій), яку прийняла Парламентська асамблея Ради Європи, цілком виправдане.

Магнітне притягання Росії

Непроста економічна ситуація в Україні після фінансової кризи змусила Януковича шукати способів швидко знизити витрати. Разом з його чітко озвученими намірами покращувати відносини з Росією це призвело до угоди «газ за флот»: Росія знизила ціну газу для України в обмін на подовження терміну оренди бази Чорноморського флоту в Криму до 2042 року. Це, своєю чергою, підготувало ґрунт для прийняття Україною бюджету, який міг би схвалити Міжнародний валютний фонд. Разом з програмою реформ, яку просуває Янукович, і певними початковими заходами зі здійснення реформ (новий закон, що регулює газовий сектор, і підвищення ціни на газ для внутрішніх споживачів), це переконало МВФ затвердити нову позику для України в розмірі 15 мільярдів доларів і видати перший транш.

Втім, угода «газ за флот» з Росією була лише першим кроком у швидкій інтенсифікації відносин. У травні було підписано довгоочікувану угоду про демаркацію наземного кордону. Російські й українські компанії почали тісно співпрацювати в галузі авіації та ядерної енергетики, а в сферах електроенергетики та гідроелектроенергетики було підписано меморандуми про взаєморозуміння. Росія також продемонструвала готовність надати великі кредити, аж до 4 мільярдів доларів, щоб покрити дефіцит бюджету-2010 і збудувати два ядерні реактори. За перші чотири місяці 2010 року вдвічі зросли обсяги торгівлі порівняно з тим самим періодом 2009-го, що вказує не лише на вихід з економічної кризи, а й на зростання довіри з обох боків.

Поза цариною економіки, в сферах європейської безпеки й інтерпретації ключових історичних подій, таких як Голодомор 1932–1933 років, Янукович зайняв ідентичну чи дуже схожу на російську позицію. Працівникам російських спецслужб, яких вислав з країни попередній президент Віктор Ющенко, дозволено було повернутися на їхні посади в Чорноморському флоті. Офіційно започатковано співпрацю в сферах освіти й культури, а зростання впливу Російської православної церкви простежується у візитах патріарха Кирила.

Таким чином, зсув у бік Росії в зовнішній політиці, хоч і очікуваний, відбувся швидше й охопив більше сфер, ніж прогнозували аналітики. Разом з тим, українська сторона нині намагається уповільнити процес. Янукович опирається спробам Росії ініціювати злиття «Газпрому» й українського «Нафтогазу». Навіть більше, були випадки, коли у спробах російських компаній — часто за підтримки російської влади, — придбати частки ключових секторів української економіки, таких як металургійна й хімічна промисловість, відстоювалися інтереси українських олігархів (шляхом втручання уряду чи суду).

Однак очевидно, що Росія — сильніший партнер у цих відносинах, адже вона володіє більшими ресурсами й стійкішою економікою. А отже, вона може діяти як магніт: що ближче підходитиме Україна, то сильнішим буде притягання з російського боку. Це особливо справедливо тому, що багатьом українським політикам і бізнесменам вигідна подальша інтенсифікація стосунків, а також тому, що економічний вплив стає політичним завдяки тісному взаємозв’язку, що існує між двома цими сферами в Росії та Україні. Таким чином, критичний момент поки не настав, але на користь Росії працює чимало чинників, які дедалі більше втягують Україну до сфери впливу Росії та регіональних організацій, що діють на території СНД.

Увага – на найближчу перспективу

Демократична риторика Януковича, яка рідко відповідає реальному стану речей, не повинна заспокоювати ЄС та його членів. Вони також мають усвідомлювати, що посилення зв’язків України з Росією сприятиме посиленню авторитарних тенденцій в Україні, оскільки: 1) Росія стане вагомішою політичною моделлю для української влади, 2) російська еліта не заохочуватиме українських колег дотримуватися засад демократії. Також ці зв’язки не сприятимуть готовності України до реформ. Окрім того, постійне прагнення Росії домінувати на пострадянському просторі обіцяє ускладнення співробітництва ЄС з Росією в проектах, що включатимуть Україну (в енергетичній сфері чи в рамках Східного партнерства). А відтак зростання впливу Росії в Україні може відповідно зменшити можливості співробітництва ЄС та України.

Янукович намагається не надто заглиблюватися в сферу впливу Росії, бо це несе в собі ризики для його влади. Тому він ще не втратив інтересу до ЄС (чи інших гравців, таких як Китай). Однак наразі пропозиції ЄС Україні не надто привабливі. На порядку денному ЄС щодо України — асоційоване членство і спрощення візового режиму, проте жоден з цих пунктів у найближчій перспективі не є вигідним в українському контексті. Понад усе Янукович прагне зміцнити своє власне становище і тому має забезпечувати своїм прибічникам в Україні гідну винагороду, щоб вони не перестали його підтримувати. А для цього він має тижні й місяці, але аж ніяк не роки. 

Таким чином, політика ЄС щодо України (та інших країн східного регіону) могла б виграти, якби було запропоновано короткострокові переваги, які, проте, базувалися б на суворих умовах. Наприклад, «план дій», прийнятий у візовій сфері, міг би включати проміжні пільги — приміром, скасування плати за візу після того, як буде виконано перші кілька етапів.

На цій сцені важливу роль могла б відігравати Німеччина та інші країни-члени. Оскільки Брюссель виявляє не надто велику гнучкість, а його політика щодо східних регіонів уже діє, країни-члени могли б запропонувати короткотермінові двосторонні проекти, наприклад, у сфері державного управління, інфраструктури, охорони здоров’я, енергозбереження та захисту довкілля. Ці проекти мають охоплювати незначні ділянки та мати механізм моніторингу, що забезпечував би ретельну перевірку їх виконання. Успіх на цьому рівні зробив би Європу «помітнішою» в Україні й переконав її населення в тому, що ЄС та його члени зацікавлені в Україні та що існує можливість досягти відчутних результатів. 

Ця участь має супроводжуватися наполегливими заявами з боку Німеччини та ЄС про те, що недемократичні методи Януковича неприпустимі. Та оскільки на загальні вислови занепокоєння демократичною ситуацією прийнято відповідати так само загальними запевненнями в збереженні демократії, які не мають значної ваги, передусім слід зосереджуватися на конкретних випадках і, якщо пояснення незадовільні, наполягати на фактичному вирішенні проблеми.

Європейському Союзові варто би висловити серйозне занепокоєння недемократичними тенденціями та продемонструвати готовність включити короткотермінові пільги (якщо це можливо) в наявну основу політики.

Переклала з англійської Олена Любенко