Першу свою справжню гавань, яка була, по суті, першим російським портом на Східному узбережжі Чорного моря, українські козаки побудували на гирлі річки Кубані наприкінці 18 століття. Названа вона була на честь її засновника – військового судді Чорноморського козачого війська – Антона Андрійовича Головатого (1744-1797). Його дивовижна доля відобразила складну епоху останніх років існування і ліквідації Запорізької Січі, приєднання до Росії Північного причорномор′я і Криму, відтворення козачих військ на Півдні України і переселення найбільшого з них – Чорноморського – на Кубань. Він був одним з останніх представників блискучої військової слави запорізького козацтва, що стояв біля витоків формування його історичного спадкоємця – кубанського козацтва.

Лукавий писуля

Син гетьманського старшини, Антон Головатий потрапив на Запорозьку Січ у 1757 році, в юному віці зачарований степовою вольницею. Своєю швидкою кар′єрою він був зобов′язаний останньому кошовому отаману Петру Івановичу Калнишевському, у якого служив у команді так званих молодиків. Його записали в Кущівський курінь, який за часів Калнишевського висунувся у розряд «найголовнішого на Січі куреня». Оскільки Головатий перебував у реєстрах цього куреня, котрий складався значною частиною з родичів і земляків Калнишевського, що були вихідцями з Роменськой, Смілянськой і Лохвіцкой сотень Лубенського полку (нині Полтава і частина Сумщини), він, очевидно, також був родом з тих місць.

Запорозьку Січ в останні роки її існування неабияк штормило від гострого протистояння сіроми і значного козацтва. Останнє мало своїм вождем Петра Калнишевського – незмінного кошового отамана з 1765 по 1775 рік. Молодики, що знаходилися під його керівництвом під час виборів вищих посадовців Коша, нерідко в жорстоких сутичках відстоювали позиції свого патрона. Калнишевський з їх кола набирав своїх чиновників, що призначалися на різні військові посади. Так трапилося і з Антоном Головатим, що став спочатку писарем паланки Самари, а потім старшиною в Коші, який допомагав по канцелярській частині військовому судді і кошовому. У 1768 році двадцятичотирилітній юнак посів посаду писаря при Коші.

Дуже рано він приловчився виконувати дипломатичні доручення в Санкт-Петербурзі. Входив до складу запорозької депутації до царського двору в 1766 році, а через два роки, вже будучи писарем, їздив у Петербург для отримання дарування для Війська Запорізького. Тоді у нього була прекрасна можливість своїми очима бачити перших сановників імперії і відчути вдачу російської державності. У 1773–1774 роках він очолює Запорозьку депутацію до Петербургу, будучи на посаді військового осавула, обов′язком якого була підтримка громадського порядку. Тоді він особисто познайомився з князем Григорієм Потьомкіним, що згодом зіграв важливу роль у його долі.

За неабияку бюрократичну хитрість і спритність у рішенні складних питань запорожці не випадково прозвали його «лукавим писулею». Д. І. Яворницкий характеризував Головатого як «людину дивно спритного розуму і дивовижної винахідливості». Втім ця спритність витонченого розуму застосовувалася не тільки заради власних вигод та інтриг, що завжди існували в козацькому середовищі (як і в будь-якому іншому), але і для відстоювання інтересів запорозького козацтва перед російським урядом. Одного разу він не без їдкої іронії відповів Потьомкіну, що в Січі «не без грамотних», тобто здатних розібратися в державних справах, що стосувалися запорожців. Але розібратися в хитросплетіннях імперської політики козацтву все-таки не вдалося. В результаті російсько-турецької війни 1768–1774 років уряд Катерини ІІ, заволодівши виходом до Чорного моря, вирішив обійтися без Запорозької Січі, що доставляла стільки клопоту російським поміщикам. У червні 1775 року війська генерала П. А. Текелії оточили Січ і заарештували кошового отамана Петра Калнишевського разом із старшиною; багато запорозьких полковників були віддані під суд і позбавлені майна.

Антону Головатому вдалося уникнути такої сумної долі. Можливо, тому, що тоді він офіційно не займав ніякої посади в Коші, знаходячись із запорозькою депутацією в Петербурзі; хоча не виключено, що свою роль зіграли його особисті зв′язки з князем Потьомкіним, що став тоді всесильним фаворитом імператриці і фактичним правителем усього Півдня України. Не відаючи, що Текелія вже приступив до розправи над Січчю, Головатий, будучи на прийомі у Потьомкина, запропонував проект реформування Запорожжя за зразком Війська Донського. Вислухавши з удаваною увагою козацького старшину, Потьомкін мовив: «Браво!», кинув подані йому папери геть і з награною печаллю в голосі повідав: «Січ пропала». Тоді Головатий з ледве приховуваною злістю відповів: «Пропали ж і ви, ваша світлосте!». Потьомкін встромив у нього гнівний погляд, у якому замаячили Соловки, але Головатий дотепно перевів розмову на жарт, нагадавши князю, що він записаний козаком в Кущивській курінь, і якщо «Січ пропала», то пропало і його козакування. Оцінивши дотепність запорожця, Потьомкін пом′якшив свій погляд, недбало кинувши: «Ти бреши, та не забріхуйся!»

Як би там не було, але Головатий зумів зберегти своє майно і великі володіння на запорозьких землях, а також уникнути болісних судових процедур. У 1777 році Потьомкін клопотав перед Державною військовою колегією про привласнення військових чинів окремим колишнім запорозьким старшинам, «які в злочині кошового і його спільників не брали участь». Серед них був і Антон Головатий, якому був подарований чин поручика разом з дворянським званням, і якого потім призначили капітаном-справником у м. Новомосковську (начальником земської поліції). Подальша його доля тісно переплелася з діяльністю інших колишніх запорозьких старшин, що також здобули царську милість. Це колишній військовий осавул Сидір Білий і полковник Протовчанської паланки Захар (Харько) Чепіга.

Російський уряд знову пригадав про запорозьких козаків у 1783 році, коли підняли повстання кримські татари і виникла загроза нової війни з Туреччиною. Потьомкін прикликав до збору в Херсоні колишніх козаків для формування нового козачого підрозділу. До зіткнення імперій тоді справа не дійшла, і про козаків на якийсь час забули. Але пригадали, коли Туреччина все-таки оголосила війну Росії. У 1787 році Катерина II ще встигла зробити помпезний вояж по «новопридбаних землях»; 3 липня в Кременчуці перед ясні очі цариці з′явилися колишні запорозькі старшини з проханням про відновлення Війська Запорозького. Його автор Антон Головатий писав: «Це вже не буде Січчю, але особливе військо з колишніх запорожців, вони матимуть свою осілість і порядок служби, згідно з часом і обставинами». Катерина дозволила козакам заснувати Кіш у Василькові, що поблизу Херсона, і відновити 38 куренів. Але так як царський маніфест від 3 серпня 1775 року забороняв саму згадку про Січ і запорожців, нове козаче формування називалося Кошем вірних козаків, оскільки їх протиставляли невірним, тобто запорожцям, що пішли за Дунай в турецьке підданство і потім воювали проти Росії.

27 лютого 1788 року «вірні» козаки урочисто зустріли військові клейноди – символи влади й атрибути статусу козачого війська. Хоча усталеної назви тоді у них ще не було. Тільки в грудні 1788 року встановилося найменування «Ея Імператорської Величності військо вірних Чорноморських козаків», або простіше – Війська Чорноморського. Його очолив Сидір Бєлий, що був на той час уже крупним поміщиком і предводителем дворянства Херсонського повіту. Антону Головатому була надана друга за значенням посада – військового судді. У чорноморців встановився розподіл на кінні і піші полки, з яких утворили човнову команду. Якщо завданням козачої кінноти було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доставка кореспонденції, розвідка і диверсії, то човнові козаки перетворилися, кажучи по-сучасному, в морську піхоту, що призначалася як для ведення бойових дій на морі, так і для десантування на узбережжі. Запорожці чудово знали північну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особливості берегової лінії Дніпра, Південного Буга і дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій нагоді російському командуванню в той час, коли Чорноморський флот Росії був ще в зачатковому стані.

Військовий хист А. А. Головатого яскраво розкрився під час російсько-турецької війни 1787–1791 років. На її початковому етапі, при облозі турецької фортеці Очаків у 1788 році героїчно загинув Сидір Бєлий. За традицією козаки зібралися для виборів нового кошового отамана. На Раді було два претенденти – командувач чорноморською кіннотою Захар (Харько) Чепіга і військовий суддя Антон Головатий. Прихильники Головатого крикнули: «Антона оберемо! Він розумній, добре буде порядкувати Кошем!». – «Що ваш Антін?! хоч і розумній, але школяр, а Війську треба військовий отаман. Поставимо Харька, що б′є і в полон бере бусурманів!» – кричали інші. «Та не дуже харькайте, – чулося у відповідь, – Головатого кошовим!» Але не переміг ні той, ні інший; найчисленніша частина чорноморців – човнові козаки – вибрали кошовим Івана Сухиню. Тоді Потьомкін, що якийсь час байдуже спостерігав за чварами чорноморців, втратив терпіння і призначив без жодного схвалення козаків кошовим отаманом Захара Чепігу, а Головатого затвердив в статусі військового судді. В управлінні першого знаходилася кіннота, командиром флотилії став другий.

Кровопролитні бої під Очаковом продовжувалися. Ця першокласна, обладнана французькими інженерами твердиня турецького володарювання в Північному Причорномор′ї могла до безкінечності витримувати будь-які напади і штурми. Її ефективному захисту багато в чому сприяла турецька батарея, що знаходилася на ближньому острові Березані. З цієї стратегічно важливої позиції турки прицільним вогнем розстрілювали російські війська, фортеці, що готувалися до штурму. Березанська батарея і цитадель, що знаходилися на крутому узвишші, залишалися недосяжними для російського десанта, який здыйснювався з неповоротких суден, що представляли собою чудову мішень для могутніх турецьких знарядь.

Сили чорноморців розділили. Кіннота Чепіги відправилася блокувати турецькі комунікації між фортецями Очаків і Хаджибей (нині м. Одеса), а човновій команді належало десантуватися на острів  Березань. А.  Головатий у той час ще не мав репутації воєначальника і мав славу просто «лукавого писулі». Коли один сучасник, опинившись на козацькій Раді, побачив багато вирядженого військового суддю і запитав у козаків: «Хто це?» – у відповідь почув: «Та це чорт-зна що, це так, пристало к нам, його Потьомкін пожалував майором, це жонатий і чорт-зна що, він не наш; він, правда, з нами на лодках, та все біга, як ми б′ємося, і ховається, ні на одній баталії не був, і чорт-зна куди назад забіжить. Він, одначе, великий говорун». Штурм острова Березані примусив козаків змінити свою думку про Головатого. Посеред білого дня, збентеживши турок своєю безкарною зухвалістю, Головатий направив свою команду до Березані на маневрених і приземистих човнах, що вдало уникали обстрілу важких турецьких знарядь. Коли ж козачі човни досягли березанських круч, турецька батарея виявилася безсилою до віддбиття десанта козаків. Головатий стрімко заволодів турецькими знаряддями, які негайно були обернуті проти турецької цитаделі на острові Березані. Її гарнізон капітулював. До ніг Антона Головатого впали 13 турецьких корогов, було захоплено 21 велике турецьке знаряддя, великий запас провіанту і боєприпасів. Отже, завдяки блискучій бойовій операції, проведеній військовим суддею, був повністю розчищений шлях до успішного штурму Очакова, що відбувся 6 грудня 1788 року. Падіння цієї турецької твердині дозволило Росії встановити контроль над чорноморським узбережжям на території від Хаджибея  до Дніпровсько-Бузького лиману (Хаджибей був узятий кіннотою Чепіги).

І знову гриміла відроджена козача слава, нагадуючи про доблесні часи Петра Сагайдачного й Івана Сірка, що перемагали турок у морських і сухопутних битвах. Сам Потьомкін, головний руйнівник Запорозької Січі, тепер вручав Георгіївський Хрест колишньому запорозькому старшині і сподвижнику ув′язненого на Соловках Петра Калнишевського, а зараз – армійському полковнику і георгіївському кавалеру Антону Головатому. Козача веслова флотилія, що знаходилася під його керівництвом, громила турецькі судна деколи навіть краще, ніж це виходило у російських флотоводців. Катерина II запросила до себе на службу відомого англійського корсара Поля Джонса, що прославився у війні Сполучених Штатів за незалежність. На превеликий подив, ця людина, яка володіла такою гучною славою, виявилася нездатною протистояти туркам. Потьомкін презирливо іменував його «сплячим адміралом». В особистому листі імператриці він писав: «Поль Джонс пропустив під носом у себе три судна турецькі. Я йому наказав спалити, але він двічі ворочався назад, боявся турецьких гармат. Дав я йому ордер, щоб цю справу залишив, а наказав запорожцям. Полковник Головатий з 50 козаками негайно спалив».

У 1790 році наш герой знову відзначився під час штурму іншої турецької фортеці – Ізмаїла. 11 грудня він очолив нічну атаку першої лінії оборони ворога. Під градом ядер і картечі, що сипалися на нього, він зміг правильно висадити десант, що складався з двох тисяч чоловік чорноморських козаків і частин регулярної армії. 600 козаків, оснащених саперним інструментом, були відправлені на знищення кріпосного палісаду. Головатий, який брав у цьому бою особисту участь,  зміг не тільки поруйнувати це укріплення, але і захопити турецькі батареї і частину міських укріплень, що дало йому можливість (точно так, як і при штурмі Березані) обернути захоплені знаряддя проти ворога і почати обстріл міських кварталів. За особисту відвагу і блискуче проведення десантної операції Антон Головатий був нагороджений орденом Святого Володимира і спеціально установленим з нагоди узяття останньої турецької твердині в Північному Причорномор′ї Ізмаїльським хрестом.

У крупних перемогах Росії над Туреччиною була значна частина заслуг українського козацтва, яскравим представником якого був Антон Головатий. На плечі українського населення випав тяжкий тягар забезпечення армії під час напруженої війни з турками. Не без участі українців створювався російський чорноморський флот, який багато в чому засвоїв досвід плавання Чорним морем і морських битв з турками, накопичений запорозьким козацтвом і його прямими спадкоємцями – чорноморськими козаками. Узяття Очакова та Ізмаїла, що відкрило нові морські шляхи і, тим самим, значно розширило прорубане Петром І «вікно в Європу», було слідством не тільки військового генія російських полководців, таких, як Г. О. Потьомкін і О. В. Суворов, але і «геніїв другої величини», серед яких видне місце зайняв А. А. Головатий. Можливо, за інших обставин порядок цих номерів був би абсолютно іншим. Але, як мовиться, історія не терпить умовного способу.

У 1790 році чорноморцям вперше була виділена довгоочікувана територія для поселення – землі сучасного Придністров′я з центром у місті Слободзеї. Тут за запорозьким звичаєм була побудована церква, розміщений Кіш, якому підкорялися три адміністративні округи – паланки. Українські селяни в надії звільнитися від кріпосного гніту стрімким потоком колонізували степові простори, випалені і розорені двома російсько-турецькими війнами. Як тільки Придунав′я було звільнене від турок, там почали з′являтися російські поміщики, виглядаючи землю під маєтки. Чорноморське козацтво, що так інтенсивно використовувалося у війні за інтереси Росії, тепер виявилося під загрозою розформовування. Їх положення погіршало після смерті Потьомкіна, який вважав Військо Чорноморське одним із кращих своїх творінь. У цих умовах Антону Головатому довелося їхати до Петербурга клопотати про майбутнє чорноморців.

Чутки малюють перебування «хитромудрого писулі» в російській столиці не як дипломатичну місію козацького старшини, який тримався гідно і відповідно до свого рангу, а як пригоди неотесаного малороса-галушника, що боїться пишноти і могутності царського престолу. Говорили, що одного разу Головатий у присутності вельмож дивувався дорогому убранню приймальної зали в палаці. Нібито він промовив, що там, де живе цариця, так добре, як на небесах. Потім, мовляв, слова ці передали цариці, і вона, розчулившись, наказала, щоб Головатому показали всі визначні пам′ятки Петербургу. Потім його начебто ввели до кабінету цариці і показали стіл, на якому вона підписує свої державні укази. Головатий захоплено узяв в руки її перо і мовив: «Цим пером Мати наша пише мудрі узаконення, милості вірнопідданним, кару ворогам». Потім, мовляв, він став на коліна і поцілував перо. Катерина ІІ, дізнавшись про це, розімліла від розчулення і обсипала його милостями.

Плітки плітками, але «лукавий писуля» знав свою справу. Вийшло так, що ще перед смертю Потьомкін додав до виділеної Чорноморському Війську землі «округу Єнікольську з Таманом», тобто околиці сучасної Керчі і Таманський півострів. За цей дар вхопився Головатий, розуміючи, що тільки переселення з Придністров′я врятує чорноморців від розформовування. Він знав, що просив. Кубанські землі були добре знайомі запорозькому козацтву за часів останньої Січі. Запорожці рибалили тут «без виходу», не дивлячись на те, що ця земля належала Кримському ханству. На річці Єї вони будували курені і заводили рибні заводи. Від кубанських ногайців до них бігли невільники – грузини й вірмени. Розлючені цим, ханські намісники вже і курені їхні палили, і до Петербургу скаржилися, – але все марно. Кількість запорожців на правобережжі Кубані не зменшувалася. Деякі з них благополучно пережили там і руйнування Січі, і дві російсько-турецькі війни. От чому, знаходячись у Петербурзі, Головатий вільно орієнтувався в географії Кубані, вибивши цю землю для поселення чорноморців.

30 серпня 1792  року Катерина  ІІ підписала грамоту Чорноморському козачому війську про подарування кубанської землі. І вже 16  серпня, після закінчення ремонту в Миколаєві, 51 судно козацької веслової флотилії (без урахування транспортних і приватних човнів) з 3 тисячами переселенців відправилося, обминувши Крим, до берегів Кубані. 25 серпня ескадра дісталася до Таманського півострова. Кошовий отаман очолив другу партію, яка рухалася по суші через землі Війська Донського. А. Головатий рухався з останньою групою, що складалася з 20 колон. Частина чорноморців, які не встигли або наполегливо не хотіли переселятися, осіла в Одесі, взявши участь у будівництві цього міста на місці зруйнованого Хаджибея. Багато хто просив «звільнення від тієї дороги». Траплялося і так, що чорноморська старшина за хабарі відпускала тих, хто не хотів переселятися, деякі виписувалися з козаків, перейшовши в розряд поселян. Але траплялося і так, що козаки, котрі переселилися на Кубань, бігли за турецьку межу і селилися на землях черкесів. Але, як би там не було, переселення українців на Кубань тривало постійно аж до початку ХХ століття. Цей край поступово набував характерного для Степової України вигляду, в ньому жваво звучала українська мова і свято шанувалися традиції запорозького козацтва. 12  червня 1793  року датується перша звістка про місто Катеринодар, побудоване за наказом кошового отамана Захара Чепіги як центр Війська Чорноморського.

Весь цей час Антону Головатому вдавалося залишатися на гребені хвилі. У 1794 році З. Чепіга із загоном чорноморців вирушив усмиряти повстання в Польщі, а Головатий практично два роки залишався фактичним главою козачої влади на Кубані. Величезні зусилля він зробив для того, щоб зберегти козачу флотилію. Чорноморське Військо залишалося єдиним козачим формуванням Російської імперії, що мало власні військово-морські сили. Головатий вибрав місце для будівництва гавані біля Бугазького кордону на березі Кизилташського лиману. Цей перший в історії козацтва порт був названий на честь свого засновника – гаванню Головатого. Йому ще довелося повоювати. Після повернення Чепіги з Польщі, А. А. Головатий вирушив у Персидський похід, одержавши під своє командування веслову флотилію разом із десантними загонами, що знаходилися на Каспійському морі. А наступного року, коли помер кошовий отаман Захар Чепіга, Головатий посів цю посаду. Але не судилося йому, що прожив таке насичене й багате на події життя, дожити до старості. 29 січня 1797 року він, так і не дочекавшись грамоти, якою цар Павло І затвердив його на посаді кошового, помер на 53-му році життя.

Хто була ця людина, що відобразила своєю складною долею всю складність своєї епохи? Звичайно ж, особистістю непростою, як і всі неабиякі люди. Його вчинки не позбавлені і відчайдушного геройства і обережної акуратності, відстоювання інтересів козацтва у нього химерно поєднувалося з пошуком особистої вигоди. Хитрість і виверткість прагматичного бюрократа уживалася в ньому з глибокою набожністю і турботою про збереження духовних святинь. Антон Головатий разом із Захаром Чепігою був охоронцем Святотроїцкого козацького собору в Новомоськовську і жертвував великі кошти на його будівництво. Пристосовуючись до умов, що змінилися, перебуваючи в клопотах про збереження майна, отриманні офіцерського чину і дворянського звання, Головатий упродовж всього цього дуже ненадійного часу знаходив можливість піклуватися про завершення будівництва козацької святині, що стала свого роду пам′ятником запорізькому козацтву, що пішло в глибини історії. Він чудово співав і грав на бандурі, став відомий як автор неофіційного гімну кубанського козацтва «Ой, годі вам журитися!», у якій оспівав нові горизонти можливостей, що відкривалися перед козацтвом, що переселилося на Кубань.

Кубанське козаче військо, створене в 1860 році на основі об′єднання чорноморського козацтва і російських лінійних козаків, вважало Антона Головатого одним зі своїх батьків-засновників. Ім′ям Головатого було названо один із крупних його підрозділів – 1-й Уманський полк. Гравюра із зображенням А. А. Головатого зберігалася в імператорському зібранні – Ермітажі. За відомостями письменника В. Р. Короленка, в 1794 році був написаний портрет отамана, під час обіду у імператриці. Але українську натуру людини, для якої Кубань стала останньою гаванню, найточніше вдалося розпізнати Дмитру Яворницькому, що перефразував відомий твір Т. Г. Шевченка:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…
Ось де, люде, наша слава,
Слава України,
Без золота, без каменя,
Без пишної мови, 
А голосна та правдива,
Як господа слово.