Людська пам’ять — річ недосконала. Не все я запам’ятав із тих часів, коли товаришував із київським журналістом та дисидентом Валерієм Марченком. Тривало це два роки — з травня 1981 року по жовтень 1983-го. Період між його двома «відсидками» вельми насичений — останні місяці брежнєвського „одобрямса“ і тяжкий поступ всевладдя КДБ, що його уособлював новий кремлівський лідер Андропов.

Познайомив нас письменник Павло Проценко, з яким ми приятелювали ще з часів мого шахового дитинства. На початку 1980-х років він був розпорядником Солженіцинського фонду в Києві й допомагав тим, хто повернувся з ув’язнення, або тим, хто готувався туди потрапити. У країні розвиненого соціалізму такий прогноз можна було зробити з великою точністю.

Ми з моїм близьким другом Миколою Косицьким одразу відчули у Валерієві духовно споріднену людину. Він став парафіянином Свято-Макаріївської церкви на горі Юрковиця (Татарка), яка йому дуже подобалася. Особливо сильне враження справив на Валерія тодішній священик храму отець Георгій Єдлинський, людина великої мудрості, а головне — безмежної доброти. Цікаво, що серед міської інтелігенції, здебільшого нонконформістів, Свято-Макаріївська була найпопулярнішою.

У пам’яті зринають кілька розмов (або, швидше, фрагментів розмов) із Валерієм, які характеризують зрілість світогляду юнака. Коли я переповів йому, що колега зі „Спортивної газети“ розказав, як на заключному бенкеті після київської частини московської Олімпіади-80 один гебешник, трохи підпивши, „по секрету“ поділився з журналістами, що в Києві готувався терористичний акт, але його вдалося знешкодити, — Валерій скептично всміхнувся й зауважив: „Який терористичний акт? Та в Києві важко знайти людину, котра б елементарно самвидав у себе переховала“.

А ще пригадую, як на розповідь одного лаврського екскурсовода, буцім у монахів було вельми приємне і комфортне життя у печерах (!), — Валерій висловив резонне припущення, як би повівся цей добродій, коли б його самого змусили прожити в таких умовах „хоч один день“. Узагалі, почуття гумору, іронія були
притаманні цьому юнаку. Поєднувалися вони з добротою, уважністю до ближнього, що їх він просто випромінював. Валерій бував у мене в редакції „Спортивної газети“ і завжди при цьому заспокоював: „Не хвилюйся. Я дивився уважно. „Хвоста“ не привів“.

Саме на той час припадає листування Валерія Марченка з його італійською кореспонденткою, студенткою геологічного відділення Сандрою Фапп’яно, на ґрунті якого видавництво „Смолоскип“ підготувало й видало книжку „Валерій і Сандра“. За порадою міжнародної правозахисної організації „Емнесті Інтернешнл“, багато юнаків і дівчат із Заходу листувалися з в’язнями сумління Совєцького Союзу. Марченко отримував чимало листів із закордону, а ось постійною кореспонденткою стала саме ця італійська дівчина, якій виповнився 21 рік.

Листування, спочатку просте і безхитрісне (погода, свійські тварини…) розпочалося з листа Сандри від 8 жовтня 1980 року, коли Валерій після пермської зони №35 перебував на засланні у казахському селищі Сарлажин. Сандра мала надію на їхнє особисте знайомство. „Чому Ти пишеш, що наше знайомство більш фантастичне, ніж реалістичне? Наші народи перебувають у прекрасних дипломатичних стосунках“. Що міг відповісти їй на це Валерій? Що вона й гадки не має, яка людожерська та держава, в якій він „має щастя“ жити. Що найбільші вороги цієї держави — громадяни, котрі не хочуть бути слухняними й мовчазними рабами. Що ця держава ніколи не випустить його зі своїх рук. Хоча надія не полишала і Валерія. Неможливо без болю читати рядки про їхні сподівання отримати дозвіл для Марченка на виїзд до Італії на запрошення Сандри. Пророчими виявилися слова співробітниці ВВіРу: „В тюрму вас нужно посадить, а не на Запад выпускать!“ У цих словах — шалена лють до людини, котра не зробила цьому „гвинтику“ Системи нічого поганого, й визнання того факту, що виїзд на Захід — справжній царський подарунок для радянського громадянина.

Валерій був не з тих, хто колись скаржився. Це я можу засвідчити особисто. Але, читаючи, як він хворів, — уявляєш весь жах його становища. „Жінка-лікар боялася дати мені лікарняний. Вона не знала, як поводитися зі мною. І навіть маючи тиск 230/170, мені довелося доводити їй, що в такому стані я не можу працювати. Врешті-решт вона погодилася. Я зовсім розхворівся від цього всього. Але все ж, перш ніж злягти, мені треба було принести до хати воду і вугілля, піти по хліб, розпалити піч (це триває три години) і зварити щось“. Із листів ми також дізнаємося про роботу Марченка на засланні: „Зими тут — це 30—40 градусів (за Цельсієм) морозу з пронизливими вітрами. Увесь час я працював просто неба, ремонтуючи двигуни“.

Після заслання Валерій приїхав до Києва. „За час моєї відсутності тут усе змінилося: люди, місто... Мої давні знайомі, яких я пам’ятав як іронічних хлопців, що з повагою ставилися до теорії чистого мистецтва, перетворилися на цинічних кар’єристів. Дівчата, які вабили красою і наївним нерозумінням життєвих проблем, стали сварливими жінками, чиє прагнення до добробуту та сімейного достатку може викликати лише меланхолію. Дехто побачив, що я цього не схвалюю, і вони запитали мене, як же я пропоную їм жити. Я обережно радив їм не прагнути багатства, не робити ідолів з рідкісних меблів, імпортного одягу, інших складників беззмістовного престижу, обмежувати себе. Як бачиш, я проповідував звичайну християнську мораль“.

Власне, заочне спілкування Валерія і Сандри базувалося на ґрунті християнської віри. Вона була католичкою, він — православним, та в них було більше спільного, ніж того, що роз’єднує. Останні листи вже були спілкуванням на глибині.

Як слушно зауважив сам Валерій: „Ти, мабуть, і не помітила, як виросла з часу нашого знайомства. Перші листи писала недосвідчена школярка, а тепер я читаю думки мудрої жінки“. Насправді ж, якщо перші кореспонденції італійки були здебільшого побутового характеру, то згодом у них знаходимо більше роздумів та узагальнень. Ось, приміром, такий уривок із листа Сандри: „Мене глибоко вразили твори Джакомо Леопарді, що відображали неспокійну душу, яка розривається між невтішними висновками розуму й романтичним страхом безкінечного, абсолютного і вічного“.

…Ця історія скінчилася трагічно. Останнього листа Сандра відіслала 10 жовтня 1983 року, а 21-го — Валерія заарештували. Коли вона зателефонувала до Валерієвої мами, Ніни Михайлівни, то почула у слухавці слово „Арест!“ — і гірко заплакала... Були ще спроби найняти адвокатів, листи з проханням звільнити Валерія. Але все марно — Система ніколи не вибачала незламним їхню непоступливість.

А Валерію Марченку залишалося жити менше року. Його, тяжко хвору людину вони таки закатували. Перевозили з етапу на етап, а коли відправили нарешті лікуватися до Ленінграда, було вже надто пізно. Він помер у лікарні 8 жовтня 1984 року.

Минули роки, і 2002 року Сандра Фапп’яно погодилася опублікувати листи. Потім друзі й правозахисники (серед них насамперед Євген Захаров) певний час намагалися знайти італійку, з якою перервався зв’язок… Нарешті ця невеличка книжечка побачила світ. Сандра писала „про багатство його душі“… Валерій так ніколи й не побачив чарівну італійку, але в її серці залишився назавжди: «Я дякую Богові, що двадцять років тому Він поєднав мене з ним».

Валерій і Сандра. Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно. Передмова М.Мариновича. К, 2010.