Не так давно «Обозреватель» друкував аналітичну статтю щодо ситуації в українському православ’ї, а також інтерв’ю з патріархом Філаретом. Ми запрошували до дискусії й іншу сторону, тобто Українську православну церкву Московського патріархату. Проте у можливості взяти інтерв’ю у митрополита Володимира нам було відмовлено, тобто підтримати розмову на рівні «ФіларетvsВолодимир» не вдалося. Та оскільки ми обіцяли надати слово УПЦ МП, нижче наводимо відповіді на наші запитання, надані протоієреєм Георгієм Коваленком, головою Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ та прес-секретарем митрополита Володимира. Отже, розмова у нас вийшла наступна.

Чи так само, як і раніше, Українська православна церква Київського патріархату викликає повне і категоричне невизнання зі сторони УПЦ МП? Чи так само, як і раніше, Ви вважаєте УПЦ КП «розкольниками», ба навіть взагалі не визнаєте існування цієї церкви?

«Київський патріархат» не визнається не тільки Українською Православною Церквою, а й всіма помісними православними церквами світу: і Константинополем, і Єрусалимом, і іншими церквами, що складають Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Питання може бути лише в тому, як визначати КП – «розколом» чи «самочинним збіговиськом» (згідно правила святого Василя Великого), а також в тому, яким чином приймати тих, хто повертається у лоно Матері-Церкви. І в цьому немає нічого дивного, бо структура, що діє паралельно Православній Церкві, не може бути і називатися Православною Церквою. «Київський патріархат» на сьогодні визнається тільки юридично українською державою, як релігійна організація, що з’явилася і була зареєстрована у 1992 році.

Загальновідомо, що УПЦ МП не визнала Всеукраїнський Православний собор 1992 року, який об’єднав УАПЦ в Українську Православну Церкву Київського патріархату (предстоятелем церкви став тоді патріарх Мстислав). Проте останні без малого 20 років засвідчили, що, не дивлячись на таке невизнання, УПЦ КП існує, тож чи не час визнати ці реалії?

Якщо Ви пам’ятаєте 1992 рік, то добре розумієте, що ніякого об’єднання УПЦ і УАПЦ не відбулося. Жоден з єпископів УПЦ (окрім одного вікарного, які зазвичай на соборах не мають навіть права голосу) не підтримав Філарета. Та й УАПЦ, як бачимо, також нікуди не зникло. Так що, йдеться не про об’єднання УПЦ і УАПЦ, а про утворення нової релігійної організації – УПЦ КП. До речі, це підтверджено не тільки канонічно, а й юридично – в УПЦ залишився той самий Статут, зареєстрований державою, а УПЦ КП реєструвалося як нове утворення. Що стосується 20-річчя УПЦ КП, то це не привід для радості чи гордості. 20 років розділення в Українському Православ’ї – це незагоєна рана на Тілі Христовому. Святкувати треба відновлення єдності, а не річницю розділення.

При президентові Ющенку створювались робочі групи Української православної церкви Київського та Московського патріархатів, які вели діалог щодо відновлення єдності українського православ’я. Чи є надія на продовження такого діалогу зараз? Чи є в принципі надія на порозуміння між двома церквами?

Робочі групи створювалися без допомоги адміністрації президента, тому є надія, що діалог, який ведуть між собою віруючі люди, буде більш результативним, ніж сценарії щодо об’єднання православних чи їх перепідпорядкування, які розроблялися в адміністрації президента Ющенка.

Єдність християнам була заповідана Христом і маємо робити все необхідне в дусі Євангелія і канонів Церкви, щоб подолати розділення православних України.

Але якщо така надія є, то як ви, як християнин оцінюєте заяви В.Анісімова про те, що патріарха Філарета чекає пекло? Або заяви Олександра Драбинка про те, що «Київський патріархат зникне тільки разом з Філаретом»? Або схильність архієпископа Павла (намісника Лаври) зловживати словом «анафема»? Хіба всі ці дії відповідають духові християнської любові та сприяють порозумінню?

А чому ви не цитуєте слів предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира, про те, що для УПЦ важливіша єдність Українського Православ’я, а не його статус? Або численні звернення Священного Синоду УПЦ? Чи слова Святішого Патріарха Кирила, що він адресував розкольникам: «Ми будемо молитися за вас, навіть якщо ви не бажаєте цієї молитви. Ми будемо на колінах просити Бога, щоб Він змилостився до України, щоб Він об’єднав Церкву, об’єднав народ». Або голови ОВЦС МП митрополита Волоколамського: «Процедура повернення з розколу не має бути принизливою» тощо? А що стосується, наприклад, слів архієпископа Олександра, то вони просто вийняті з контексту. До речі, він відповідав на питання про можливість зникнення до літа Київського патріархату…

Чи поділяєте ви відчуття представників УПЦ КП стосовно того, що влада України роздає преференції одній конфесії і зумовлює домінування Московського патріархату над іншими церквами?

Нас тішить, як до речі і інші конфесії (в тому числі і УПЦ КП), що за часів президента Януковича припинилася пост атеїстична практика позаконфесійного чиновництва. Сьогодні президент відкрито сповідує свою приналежність до Церкви і за це його поважають віруючі різних конфесій. На свята кожен чиновник має ходити до своєї церкви, а не бігати між усіма, намагаючись чи то сподобатися, чи то заробити голосів. А от державна політика щодо релігійних організацій має проводитися у відповідності до Конституції та Закону про свободу совісті. Що і відбувається. Що стосується «преференцій», то УПЦ їх не потребує, тому що динамічно розвивається і живе за будь якої влади. І з будь якою владою готова до конструктивного діалогу та співпраці заради блага народу України. Проблеми розколів та шляхів подолання розділення ми з владою не обговорюємо. Бо вже майже 20 років говоримо про те, що якщо влада і політики перестануть нам «допомагати», зникне політичний вимір розколу і залишиться лише Євангеліє і канони, що говорять про любов, покаяння і прощення.

Яку роль відіграє у теперішньому житті УПЦ МП російська православна церква? Чи погоджуєтесь ви з твердженнями щодо заполітизованості та заангажованості російської церкви як інституту в цілому та її глави – патріарха Кирила – зокрема?

Завдяки засобам масової інформації українці мали можливість самі почути пряму мову Патріарха. В мене особисто склалося враження, що слова Патріарха базувалися на Євангелії і мали пастирську мету. А якщо хтось слухав слова Патріарха крізь призму політики чи геополітики, той і бачив те, що хотів. Іноді ми самі позбавляємо себе первородства, коли говоримо, що руський – це тільки російський. Ми – нащадки Київської Русі і про це не варто забувати.

З чим пов’язана подібна інтенсивність візитів патріарха Кирила в Україну, яку він являє останнім часом? Яку місію везе він в Україну? Як корелює та опіка, яку Москва явно пропонує Українській православній церкві Московського патріархату, із незалежністю нашої держави та нашої церкви?

Мені здається, що коли Патріарх відвідує Україну, це поєднання пастирського і особистого. Він вже традиційно відвідує Київ в день святого рівноапостольного князя Володимира, не тільки тому, що це день пам’яті Хрестителя Русі, але ще й тому, що сам був хрещений з ім’ям Володимир. Це можливість вклонитися своєму небесному покровителю. Водночас Україна – це країна святинь і святих місць. І Патріарх використовує цю можливість помолитися біля святинь разом з нашим побожним і благочестивим народом. До речі, в Україні є тисячі, якщо не мільйони православних, які радіють з того, що Патріарх часто відвідує Україну. Це духовенство і віряни нашої Церкви, які бачать місіонерський ефект від цих візитів, і не бачать загрози для незалежності нашої країни.

Яким є ваше ставлення до концепції «руського міра», до поняття «страна руського міра», яку запропонував у 2009 році патріарх Кирил? Чи вбачаєте ви загрозу у насадженні цієї концепції? Чи вважаєте ви, що у Москві Україну намагаються потрактувати саме як країну «руского міра»? Які наслідки, на вашу думку, може мати подальше заглиблення у цю концепцію та популяризація її?

Ще раз повторюся, що не треба зрікатися первородства. Для нас концепція «руського міра» повинна мати нашу, київську, версію або інтерпретацію. Київська Русь – це ми. Київ – це матір міст руських. Київ – це руський Єрусалим. Дніпро – це руський Йордан. Києво-Печерська Лавра – це колиска руського чернецтва. Якщо через таку призму сприймати концепцію «руського міра», то нам нема чого боятися. Навпаки, це можливість підняти роль Києва як в межах «руського міра», так і у Вселенському Православ’ї в цілому.

Як ви прокоментуєте звинувачення, озвучені представниками УПЦ КП відносно спроб МП захопити храми Київського патріархату – шляхом шантажу, підкупу, обману чи залякувань громади або святих отців? Чи спростовуєте ви цю інформацію? Якщо ні, то чи не вважаєте ви, що подібні рішення краще залишити на розгляд самої громади, яку не варто підштовхувати до того чи іншого кроку задля уникнення напруження в суспільстві?

Українська Православна Церква ніколи не займалася і не займається шантажем, підкупом, обманом чи залякуванням представників УПЦ КП. Наша позиція щодо розколу не змінилася і не зміниться. Ми будемо робити все можливе, щоб відновити єдність українського Православ’я. Але це має робитися в дусі християнської любові і на основі канонів Церкви. Бог не в силі, а в правді, - говорить Святе Письмо і завжди повторює Блаженніший Митрополит Володимир. Ми сподіваємося на Божу допомогу, а не на державну владу. Питання розколу не вирішується поодинокими переходами парафій. Але, якщо громади бажають повернутися в лоно канонічної Православної Церкви, ми не можемо їх не приймати.

Як Ви ставитеся до розмов про можливу передачу УПЦ МП Софії Київської? Чи вважаєте Ви рішення про виведення заповідника з відання міністерства регіональної політики першим кроком до цього? Як Ви ставитеся до прогнозів політологів та експертів щодо можливої різкої дестабілізації ситуації в країні у випадку, якщо в Софії відправи проводитиме УПЦ МП?

Українська Православна Церква не просить передати їй у власність майновий комплекс Софії Київської. І нам немає різниці, якому міністерству буде підпорядкований музей-заповідник.

Але ми вже майже 20 років просимо, щоб Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України хоча декілька раз на рік дозволили звершити Божественну літургію у древньому Кафедральному соборі київських митрополитів. При цьому ми готові виконати усі вимоги музею щодо кількості людей, голосності співу та свічок. Для нас питання: чому президенту Ющенку можна було звершувати «президентослужіння» та надавати можливість послужити в Софії тому ж Вселенському Патріарху, а Митрополиту Київському – не можна? Чому це має викликати дестабілізацію в країні?

Святий рівноапостольний князь Володимир і його син святий благовірний князь Ярослав Мудрий будували Софію як храм, а не як музей. І мені здається, що опікуватися нею має не тільки держава, але й Церква. Храм має жити і дихати молитвою. Тоді і зберігатися він буде краще і головне своє призначення виконувати.