Вітчизняний сепаратизм як протидія владній російській експансії.

Останнім часом в текстах багатьох українських інтелектуалів досить часто з`являється думка щодо безперспективності подальшого існування єдиної України. Тобто мова йде про відмову від соборності й створення двох незалежних держав - Східної й Західної України.

Цікаво, що порушують питання про розмежування в таборі власне українському, кращі представники якого віками мріяли про соборність, тобто об`єднання всіх власне етнічних земель. Такі думки з`являються, очевидно, від безсилля протистояти проросійській й проімперській культурній й ідеологічній агресії, котру мовчазно підтримує, а інколи й прямо насаджує нова влада.

Проте, що характерно, ця ж влада нині публічно і, здається, досить щиро виступає за єдність країни й категорично проти такого розмежування, що значно зменшує її можливості. Вочевидь не підтримує розколу країни й маса робочого люду Сходу, загнана в шахтно-металургійні ґето й приречена на вбоге існування з крихт, що потрапляють із панського столу олігархів. Не підтримують розколу ці ж самі олігархи, котрі хоча й не вирізняються великими розумовими здібностями – бо не цим вони заробляли статки! – але все ж усвідомлюють, що бажано мати якомога ширший внутрішній ринок, котрий убезпечить їхній бізнес від зовнішніх коливань коньюктури.
Отож, Схід України сьогодні ніби й не хоче відокремлюватися. До того ж, в душі східняки побоюються, що з ними крім Донецької й, може, ще Луганської області ніхто не захоче об`єднуватися. А кому взагалі тоді буде потрібен славний Донбас із дореволюційними мартенами й шахтами із 19-го століття?! Тому жити нині вони б воліли разом у Великій Україні. Проте, категорично наполягають, щоб центральні й західні українці жили при цьому за їхніми законами й вподобаннями, за їхніми писаними й неписаними правилами, говорили б їхньою схожою на російську мову й слухалися б їхніх вождів.

Щоправда власний культурний та цивілізаційний орієнтир Схід сформулювати досі не зміг. Не український – це очевидно. І не американський! І не НАТОвський! І не лже-демократичний європейський! Тож який? Трохи російський. Трохи радянський. Трохи власне донецький часів бойових 90-их. Але точно не український!

Цю повну гуманітарну й цивілізаційну безпорадність наочно демонструють та ж народний депутат України, а до обрання прес-секретар донецького олігарха Бориса Колеснікова – Олена Бондаренко. Або ще секретар донецької міськради товариш Левченко. Це – із відомих гуманітарних речників, котрі претендують на роль ледь не ідеологів нової влади й на телевізійних студіях виступають завзятими критиками українського відродження. (Про Табачника й Колесніченка давайте просто промовчимо, бо це окрема пісня співана на конкретне чужеземне замовлення за згоди вищого політичного керівництва країни).

Є підозра, що всі ці ідеологи антиукраїнства якимось чином знайомилися з політичною історією світу, могли навіть крім історії СРСР та ВКПБ, на яких, вочевидь, сформувалися, читати сучасних філософів та політологів – Мішеля Фуко, Самюеля Хантінгтона, Мартіна Хайдеггера, Френсіса Фукуяму. Принаймні, показово демонструють знання імен цих відомих інтелектуалів. Але в будь-якому випадку згадані світові авторитети не зробили на них аж ніякого впливу. Бо всі їхні ескапади – від сучасного московського філософа й геополітика Алєксандра Дугіна, чиї ідеї живлять пострадянську людину в образі пересічного совка. Для них він головний ідеолог і авторитет. Ці люди не вміють ширше мислити, вони не здатні критично сприймати дійсність і себе в цій дійсності, вони – жертви аборту радянської системи, недоношені й недогодовані її діти.

Найшвидше, це не їхня вина, а їхня біда. Проте, країні не легше, коли вслід за згаданими донецькими політиками починають повторювати ці ж сентенції частина населення Донбасу, зорієнтована на місцеві авторитети й заряджена популярними в цих місцях ідеями містечкового патріотизму, оскільки справжній національний патріотизм із низки причин втрачено.

Ситуація дедалі загострюється. Якщо, врешті, погодитися з тим, що західняки й східняки мають різну культурну ідентичність і різні цивілізаційні орієнтири як вважає нинішній міністр освіти, то, як стверджує один із інтелектуальних лідерів Заходу Хантінгтон, це веде до розпаду країни, або ж до перманентної підвищеної напруги, котра забирає в протиборствуючих сторін всю енергію й силу. «Не визначившись зі своєю ідентичністю, люди не можуть використовувати політику для досягнення власних цілей», – стверджував класик сучасної політології. Конфлікт цивілізацій у одній країні неминуче приведе до постановки питання про її перспективи.

Так сталося, що українці давно не мали загальнонаціонального морального й інтелектуального лідера, котрому всі б повірили, й котрий міг би згуртувати націю під спільними знаменами. Надто велика країна, по-різному складалися історії її окремих регіонів. Тоді прийшла пора прислухатися до безумовного авторитету для багатьох українців – Володимира Путіна, який справедливо стверджує, що «мова – генетичний код нації – є державоутворюючим фактором». І це – свята правда! Але ця формула справедлива не лише по відношенню до Росії. Вона не менш справедлива й по відношенню до України. Адже як справедливо стверджує давня мудрість: «Чия мова – того й влада».

Отож, президенту Віктору Януковичу слід перестати розгойдувати човна, яким він, до речі, одноосібно керує, й перш за все самому себе ідентифікувати. Країна досі не знає, хто він: білорус, росіянин, поляк чи українець? Але якщо б навіть був турком, але відстоював власне українські інтереси й проводив політику українського національного відродження – в чому нині надто багато людей сумнівається – його інша етнічна належність лише підкреслювала б його чесноти. Чи не так?