І нехай мені не закидають цей колись публіцистично підібраний термін - "філаретівці". Зрештою, "аріяни" - слово теж публіцистичне, родом з давніх, освячених традицією, давен. І теж, між іншим, народжене у вирі церковних розколів. Щоправда, розколів, якщо можна так мовити, "вищого гатунку". Бо перше тисячоліття - скорше час полеміки про істини віри, аніж змагань за право продавать свічки…Філарет (а він у більшовицько-радянські часи очолював український екзархат МП, будучи великой «шишкой») і сам колись належав до так званих "сергіянців", як нас за радянських часів цілком образливо й суто осудливо прозивали наші брати і сестри з-за Атлантики та Європи.

 Минув час, і «ерпецезешніки» (як ми іменувли їх деколи цією абревіатурно) зрозуміли мінливу хиткість власних, в комфорті негулагівських країн здобутих суджень про полонену Церкву на межі виживання. І ми зрозуміли свою «зверхність». Та ж – зрозумівши, порозумілися! І тепер з ними, учорашнім «самочинним зборіщем», навколо єдиного Потіра молимось за спокій душ і Солженіцина. та Йй всіх замучених страдальців, сповідників та новомучеників нашої землі.

 При всьому цьому, чому ж майже столітнє розділення виявилось слабшим за молитовний тиск, ніж внутрішня конфронтація останніх двох десятилітть?!

 Хвиля новітньої державності, що охопила екс-республіки по розпаді СРСР, породила багато сподівань та ілюзій.

 Вельми шаную багатьох людей, з якими, як православні християни, ми, на превеликий жаль, не маємо євхаристичного єднання.

 Для політиків, а особливо, для політиканів, ця єдність – атавізм і щось далеке. Далеке, насамперед, від містики мистецтва жить щодня.

 А для людей Традиції - у ній-то й криється сей ключик від країни, що, бідна, заблудила в пошуках апостола Петра й ключів від раю, - для неї це найголовніше б мало бути. Та ні. Одні з нас – через політичнії мотиви не причащаються Таїн Христових у храмах Московського Патріархату. Інші, як-от, наприклад, я, буваю з ними різной Чаші, бо є причини канонічні. Не смійтеся. Бо пагуба розколу не є для мене спосіб боротьби за вільную державу. Головне – та Чаша!

 Не є й розкол цей у історії Вселенської Церкви і чимсь новим та суто українським. Адже являється, як і спокон віків, таким собі гірким наслідком гордих амбіцій. Амбіцій навіть і далеко не дурних архієреїв (яким, без сумніву, можна було вважати й Філарета - енциклопедиста богослов'я, теолога-теоретика, яких ще пошукай).

 …Останній час на шпальтах та у блогах – «бахатобукаф». Тема: рейдерство МП. Як приклади, наводять дані: «У червні представники МП самовільно захопили храм Київського патріархату в Юнаківці Сумського району (…) Того ж місяця Сумська єпархія УПЦ МП заявила про перехід "до лона канонічної церкви" Свято-Покровської громади села Кияниця Сумського району. І хоча з’ясувалося, що жодної ухвали громада не приймала, тамтешній храм було захоплено. У листопаді минулого року до Грунівки, що в Краснопільському районі, прибула група осіб з агітацією проти Київського патріархату».

 Без перевірки. Без балансу. Без коментарів.

 Навіщо сперечатись з пропагандою? Вона ж хоч в одну сторону, хоч на інший бік – є пропаганда. Але спитайте у Хоружівці: чому «московський поп» благословив на кандидатство в Президенти Ющенка? Чому без жодної ухвали Петро Андрійович (молодший Ющенко вже був Гарантом!) віддав ту церкву Філарету? Без жодних зборів, без ухвали.

 Адмінресурс – не агітація. Працює стовідсотково. Агітація ж проти Московського Патріархата на користь УПЦ-КП, як на мою скромну думку, за часів правління Ющенків взагалі не потребує лишніх доказів – це все ми бачили публічно.

 Практика подвійних стандартів – лице не просто держави. Це – обличчя кожного з нас, у більший чи менший спосіб…

 Сьогодні модно в Україні бути опонентом концепції «Руського міра». Руського, зауважте, не російського. Критики пишуть про імперські аміції тощо.

 Я – апологет руського світу. Такого, яким він – спражній – був насправді окреслений людиною, «схожою» на прислужника Кремля. Але ви не знаєте цю людину, а я – знаю.

 Ієрархам та вірним Московського Патріархату закидають відстоювання інтересів Москви як політичного центру, нам вішають ярлик «П’ятої колони». Не знаю, як там наші єпархи, та віряни відстоюють звичайні церковні служби. І мені, наприклад, байдуже, яка там політика на умі в єпископа.

 Я приходжу на Літургію – до Христа. В мене є право голосу – з ним я ходжу на вибори. Якщо я не знайду Спасителя – одне. Якщо вкрадуть кабінку для голосування – інше. Відчуваєте різницю?! Я – відчуваю, бо весь час журналістської практики переймаюсь обома аспектами цих фундаментальних людських потреб.

 Найбільше ж у цій багатющій на ляпи й абсурдності суджень дискусії навколо патріархатів мене обурює, насправді, ось що: коли шановані (без іронії – переважно вельми шановані) експерти й оглядачі закидають моїй Церкві вдаване (ними уявне!) «зрощення» Церкви та держави.

 А ви спробуйте в якості старости сільського православного храму піти й назбирати всі дозволи, щоб почати будувати храм. Храм Московського патріархату!

 У корупції немає національності та юрисдикції. Як і в будь-якого гріха.

 А є – суцільна практика подвійних стандартів. Інакше чому б моїй Церкві закидали прагнення до тісніших зв’язків з державою ті, хто просто жалкує, що це не вони ті стосунки роблять такими дружніми?

 Неможливо вимагати й досягати єдності, наполягаючи на перемозі виключно своєї особистої думки. Так не буває. «Все або нічого» - це не діалог. Це – виключає хоч який-небудь серйозний дискурс. Коли говорять: або автокефалія, або нічого; або автокефалія, або розкол – це не розмова. Це брутальний шантаж, покликаний вчергове потім сказати на камери: «Ми ж їм пропонували, а вони відмовились. От же ж такі-сякі». А навчений до телепропаганди піпл – сковтне й проглоте.  

 Це – методологічний нонсенс, очевидний будь-якій людині, котра має хоч якийсь досвід переговорів і – головне – вирішення конфліктів. Найбільша кривда в осмисленні нинішнього стану і ролі Церкви в Україні – це використання політичної фразеології і політичних підходів у справах  духовності. Старе – маловідоме: policy – non fidem.