Ні для кого вже не є таємницею плани Російської православної церкви і її частини у Україніні УПЦ МП стаханівськоми темпами ліквідовувати УПЦ КП. Програма мінімум – загнати в маргінес. Але на цьорму далекосяжні плани московських геополітиків у рясах не зупиняються. Наступною жертвою може стати українська греко-католицька церква. І провідні московські клірики вже навіть не соромляться про це говорити перед світовим співтовариством. У цьому контексті знаковою є стаття Джорджа Вайґеля, яка піднімає завісу над цими планами РПЦ.

Отож:

Джордж Вайґель

Рим і Москва

9 березня 2011 року

Недавній візит президента Російської Федерації Дмитра Медведєва до Ватикану, під час якого відбулася зустріч із Папою Венедиктом XVI, окремі експертні кола розглядають як ще одне свідчення стрімкого прориву у відносинах між Святим Престолом і Росією, а також між Римо-католицькою Церквою та Російською Православною Церквою. Хоча я хотів би, щоб це було саме так, однак існує доля скептицизму саме через досвід минулого.

Під час так званих "виборів" у грудні 2010 року, білоруський президент Олександр Лукашенко повернувся знову на свою посаду. Майже всі міжнародні спостерігачі взнали ці "вибори" шахрайськими і засудили арешти та ув'язнення опозиційних кандидатів, які відбулися одразу після виборів. Однак незабаром після оголошення результатів виборів, патріарх Кирило I, лідер російського православ'я, надіслав вітальне послання А.Лукашенку, з похвалою за те, що "він чесно служить всій країні та її громадянам", а "результати виборів показали велику довіру, яку народ має до нього".

Потурання диктаторам не є чимось новим у християнській історії. Однак, новими є неодноразові заяви Московського Патріархату про те, що сьогодні російське православ'я є єдиним джерелом релігійної самобутності народів стародавньої "Русі" (росіяни, білоруси, українці), а також їхнім головним культурним гарантом. Таке ототожнення етнічності з російським православ'ям викликає серйозні богословські питання, навіть, якщо й не звертати увагу на спрощення складної історії, яку творили кілька різних культурних і релігійних течій.

Ще тривожнішими стали зауваження, які висловив у лютому під час візиту до Вашингтона митрополит Іларіон, керівника відділу зовнішніх зносин Московського Патріархату, головний екуменіст Російської православної церкви. Багатогранність постаті Іларіона може вражати: вільне володіння англійською, гарне почуття гумору, його біографія містить велику кількість публікацій, а також музичних композицій. Але коли я запитав його, чи Львівський собор 1946 року, який насильно навернув Греко-Католицьку Церкву в Україні до російського православ'я, перетворивши греко-католиків у найбільшу в світі нелегальну церковну спільноту, був "теологічно законним церковним актом", Іларіон, не вагаючись, відповів: "Так". На моє зауваження, що провідні історики описують Львівський Собор, як акт сталінської держави, який здійснили НКВС, (попередник КДБ), Іларіон відповів, що "модальності" в історії є завжди складні. Він також додав, що в будь-якому випадку, завжди є законним навернення заблукалих членів Російської православної пастви – якою він вважав українських греко-католиків, – до справжнього дому, тобто, до російського православ'я.

Упродовж усієї наради Іларіон плавно намагався вбити клин між Папою Венедиктом XVI і Папою Римським Іоанном Павлом II, котрого два патріархи з Москви, пов'язані з КДБ, відмовилися запросити в Росію. Він наголосив, що заклики Венедикта до "нової євангелізації" в Європі, в тому числі відновлення класичної християнської моралі, можуть бути втілені через спільні ініціативи Римо-католицької церкви та Російської православної церкви. Іларіон також розповів, як буцім то весь колишній "радянський простір" є ексклюзивним церковним тереном РПЦ.

Тепер по порядку подам окремі роз'яснення.

Діалог між католиками та РПЦ явно потребує нового богословського калібрування (theological recalibration). Якщо керівництво Російської православної церкви справді вважає, що церковний переворот 1946 року, проведений сталінською таємною поліцією є "теологічно законним церковним актом", тоді постають основні питання, що стосуються природи Церкви та її ставлення до державної влади, які Рим і Москва повинні ретельно обговорити між собою. Серйозні богословські питання виникають також у контексті наполягання Московським патріархатом на віртуальній відповідності етнічної приналежності та еклезіології – це позиція, яку Рим не може поділяти, бо Рим не вважає, що гени визначають чиюсь церковну приналежність (ecclesial home).

По-друге, вимагають чіткого прояснення взаємини керівництва РПЦ з Медведєвим/Путіним та їхніми зусиллями відновити де-факто, якщо не де-юре, стару сталінську імперію. Похвали Патріарха Кирила диктаторові Лукашенку, як і його втручання в українську політику, дають підстави стверджувати, що, можливо, керівництво РПЦ функціонує як орган (рука) російської державної влади, подібно до того, як це було з 1943 до 1991 року. Якщо це не так, то варто Патріарху Кирилові і митрополиту Іларіону довести це і словом, і ділом.

Перекладено за:

http://www.insidecatholic.com/feature/rome-and-moscow.html

Джордж Вайґель (George Weigel) - католицький теолог, філософ, соціолог, автор загальновідомої біографії Івана Павла II "Свідок надії" (Witness to Hope), автор майже 20 книг, один з провідних американських експертів з проблем взаємозв'язку релігії та суспільного життя.