Писати про Мелетія Смотрицького, його страдницьке життя та надзвичайно плідну, художньо вартісну й конфесійно значущу творчу спадщину вабливо й відповідально, болісно й застережливо. Один із чільних діячів першої третини XVII століття, він став «притчею во язицех» численного загалу своїх сучасників: його самозречено любили й люто ненавиділи, беззастережно сприймали й категорично заперечували, щиро шанували й брутально зневажали. Бувало й так, що його, яскравого представника того типу українсько-білоруської інтеліґенції, яка була чулою до найсокровенніших прагнень релігійно свідомої пастви, славословили, а згодом на всі лади ганили одні й ті ж вірники. І пояснюється ця дихотомія сприйняття та оцінок передусім тим, що М. Смотрицький жив і діяв у пору надзвичайної конфесійної конфронтації, у вирі якої (не завжди з власної волі чи провини) опинилося немало кращих синів землі отчої. Став її невільним заручником і М. Смотрицький, засвідчивши прикладом власного життя трагізм людей історичного приречення.

Цілком природно, що протягом наступних сторіч постать М. Смотрицького привертала увагу вчених різних конфесійних орієнтацій та політико-ідеологічних переконань. У взаємозаперечному насвітленні одні з них в особі цього видатного ієрарха зазвичай бачили «Савла для з’єдинених»[1], тоді як другі всякчас звеличували «уніатського Павла»[2]. Взагалі ж у дослідницькому вимірі церковно-релігійного життя Русі-України поберестейських століть постать М. Смотрицького залишалася одіозною, ідеологічно дражливою, трактованою здебільшого тенденційно, з накладанням тавра ренеґата православ’я або ж уніатського блазня.

За поодинокими винятками радянська історіографія успадкувала означену тенденцію й розглядала життя і творчість М. Смотрицького крізь призму віровідступництва з усіма додатковими залежностями атеїстичної доби, яка до релігійних справ ставилася підозріло-неприхильно.

З проголошенням Україною державної незалежності ситуація докорінно змінилася: ідеологічний диктат, що, насамперед, поширювався на сферу Духа та дисципліни гуманітарного циклу, було знято. Відтак потенційно уможливалася об’єктивізація підходів до вивчення як життєвого шляху, так і творчого доробку відомого вченого-богослова, талановитого письменника-полеміста, провідного церковного діяча та знаного граматика. І такі дослідження справді з’явилися, означивши новий етап осягнення драматичної долі та творчого феномену М. Смотрицького[3]. Однак у своїй сукупності вони також не відображають з належною повнотою ті місце, роль та значення, які відіграла ця видатна особистість у церковно-релігійному, суспільно-ідеологічному, науковому та літературно-мистецькому житті України й Білорусії перших поберестейських десятиріч.

Під таким оглядом постанова Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату з приводу 400-річчя видання «Треноса» Мелетія Смотрицького є важливим кроком на шляху подальшого, об’єктивного й усебічного дослідження багатогранної, духовно значущої й художньо довершеної творчості М. Смотрицького. Принаймні очікувана ювілейна дата є доброю нагодою для нинішньої генерації дослідників різних галузей знання належно осмислити не тільки все те, що пов’язане з виходом у світ «Треноса», його змістовим наповненням та художньо-поетичними засобами вираження, але й проникливіше вчитатися в обставини життєвої долі М. Смотрицького та вдосконалити погляд на специфіку його полемічних інтенцій, а з тим задуматися над перейденим та пережитим, над тими повчальними й застережливими уроками історії, які не стратилися на своєму значенні й дотепер і без успішного засвоєння яких ми ризикуємо їх з неминучістю повторювати.

З уваги на сказане нам би й хотілося в найзагальніших рисах означити те, що вплинуло на формування конфесійних поглядів мислителя, а також актуалізувати окремі положення богословської спадщини раннього періоду життя та творчості, аплікуючи їх відповідними засобами полемічного дискурсу.        Для цього нагадаємо, що народився М. Смотрицький 1577 року[4] в родині близького соратника князя Костянтина Острозького, славнозвісного ректора Острозької академії та не менш відомого автора «Ключа царства небесного» Герасима Смотрицького. Там, у середовищі знаних, а згодом уславлених православних ортодоксів він ріс, виховувався, набував початкових знань. Станово відповідним був також подальший освітній шлях Смотрицького-юнака[5], про який можемо скласти лише приблизне уявлення з не завжди певних і до того ж скупих біографічних відомостей. Достовірно, однак, відомо, що першим учбовим закладом, у якому він студіював науки, був заснований князем К. Острозьким «греко-слов’янський Атенеум»[6], що переважно відомий як Острозька академія. По тому, мабуть зразу ж після закінчення Alma materi, вихованець Острозької академії навчався у Віленській єзуїтській колеґії. Принаймні таку думку обстоює більшість учених, хоча й вони істотно розходяться у визначенні точної дати його вступу до цього престижного закладу. А її хронологічні межі коливаються між 1594–1601 роками[7]. Зрештою, викликає певні сумніви й час закінчення Смотрицьким Віленської католицької колеґії, нерідко пов’язуючись із виданням скандально відомих «Приватних настанов» Ієроніма Загоровського[8], що, як було пізніше встановлено, виявилися сфабрикованими й спричинили адміністративні санкції і щодо тих, хто створював поради своїм підопічним від імені генерала єзуїтського ордену Клавдія Аквавіви, і тих, хто їх надрукував. У кожному разі, якщо таке припущення слушне і може поширюватися на М. Смотрицького (для чого особисто маємо обмаль підстав), тоді, щонайменше, мотивованішими виглядали б його антикатолицькі настрої, які проявилися вже цієї пори.

Втім, якими б не були на часі життєві обставини, безперечно інше: 1600 року М. Смотрицький прийняв запрошення князя Богдана Соломирецького і став навчати його сина Богдана «науки латинскія»[9]. Тим самим було покладено початок його чотирирічному домашньому вчителюванню. А 1605 року молодий вихователь знатного шляхтича з ласки покровителя дістав можливість «поїхати за кордон для завершення своєї освіти»[10]. Хоча, як нам здається, ця милість не виключала справлення М. Смотрицьким подальших опікунських обов’язків щодо сина вельможного князя, якого батьки також благословили в науку за кордон. Так чи інакше завдяки тій поїздці М. Смотрицькому вдалося побувати у Вроцлаві й Ляйпціґу, Нюрнберзі та Віттенбурґу і, відповідно, вдосконалити «свої знання з філософії, теології, філологічних наук, а також медицини»[11]. Усе те, звичайно ж, сприяло розширенню світогляду та поглибленню знань уродженця м. Острога, вплинуло на його духовне становлення, церковно-релігійні переконання та мистецькі уподобання, включаючи також добру обізнаність із життям католицько-протестантського Заходу.

Менш переконливими, але також вартими уваги здаються нам аргументи тих науковців, згідно з твердженнями яких повернення М. Смотрицького до рідної домівки припало на 1604 рік і було викликане упокоєм батьків та сприкрене занепадом Острозької академії. Якщо ж таке припущення правдозгідне, то слушно вивести, що саме ті лиха спонукали осиротілого М. Смотрицького знову пристати на пропозицію князів Соломирецьких й оселитися в їхньому маєтку біля Мінська. А з тим наш достойник не тільки продовжив педагогічну діяльність при дворах різних вельмож, але й став активним учасником довколаунійних змагань. Останні, зрештою, і прислужилися тому, що незабаром успіхи М. Смотрицького на освітньо-виховній ниві заступила слава палкого охоронця православного благочестя, мужнього захисника інтересів православного населення довколишніх міст і сіл, у тому числі й міщан Мінська, яких надхненна праця молодого наставника спонукала до організації церковного братства. Треба думати, що сталося так не без відома та підтримки осіб вельможних, тобто тих, від кого М. Смотрицький залежав і на кого міг покладатися в скрутах найрізноманітнішої властивості, дарма що такому твердженню не варто надавати виняткового значення. Адже, як покаже ближче майбутнє, конфесійне кредо М. Смотрицького не зазнало жодних коректив і з його переїздом до м. Вільни, де він зразу ж поринув у вир православно-католицьких суперечностей, інспірованих Берестейською унією 1596 року. Одним із їхніх творчих виявів стали польськомовні «Антиграфи» – перший відомий нам полемічний трактат М. Смотрицького, що вийшов друком у Вільні 1608 року і являв собою відповідь на «Герезію» та «Гармонію» Іпатія Потія. Прикметно, що, наслідуючи батька, полеміст-початківець присвятив свій твір Янушу Острозькому – молодшому нащадкові «патронів» Православної Церкви Руського воєводства Речі Посполитої. І то наразі видається симптоматичним: знаючи про перехід свого адресата на католицьке віросповідання, М. Смотрицький найменовує його «стражем справедливості, допомогою покривдженим, рятунком для нещасних»[12], а ще бачить князя серед тих мужів, які «стовпами свободи і спокою народного називатися гідні»[13].У тій же творчій манері були написані «Епіграма» та «Передмова до чительника», перша з яких уміщена зразу ж після присвяти й уславлює герб княжат Острозьких, а друга передує семи розділам трактату і є ласкавим заохоченням читача до розмірковувань над змістом твору. При цьому, сподіваючись на гідне пошанування твору поважними «чительниками», М. Смотрицький висловлював упевненість, що численні «помовиська», якими зневажають православну віру її недруги, не тільки не зашкодять їй, але й додадуть стійкості. «Така вже сила і властивість правди, – афористично заявляв апологет православ’я, – коли її хто-небудь намагається принизити, тим самим вище підносить, коли хоче затьмарити, ще яснішої світлості надає її променям»[14].

Своєрідним продовженням цих роздумів стала перша глава «Антиграфів», у якій, кажучи словами М. Смотрицького, містяться відповіді на «деякі необґрунтовані твори, уїдливі докори та безсоромно вигадані... наклепи»[15] І. Потія, що він їх виклав у «Єресях»[16]. У цій же частині «Антиграфів» представлені антиунійні обґрунтування членів віленського Святодухівського братства, яке наприкінці XVI – на початку XVII століть стало твердинею «руського» православ’я, його чи не наймогутнішим осередком.

У подальшому основний зміст «Антиграфів» склали питання догматичної ваги, розглядаючи які М. Смотрицький орієнтувався на твори православних полемістів-попередників, а за взірець для своєї праці обрав «Апокрисис» Христофора Філалета. У цьому зв’язку потребує відзначення похвальна схильність віленського захисника православ’я підкріплювати власні оцінки документальними свідченнями – фраґментами з листів польських королів, судових рішень різних рівнів, історичних хронік, правових актів тощо.

Щоправда, серед полемічних інвектив, які були вміщені в «Антиграфах» М. Смотрицького, не бракувало й інформації похідного значення. Під нею передусім розуміємо розповіді про довколаунійний перебіг подій: численні кривди, невдоволення, образи, скарги або ж нищівні викриття чийогось недбальства, аморальності, надуживань, що іноді нагадували звичайну життєву бувальщину, заступаючи віронавчальні положення і зокрема унійні рації та/чи на них угрунтовані дії. Зрозуміло, що такий спосіб думання відповідав селянсько-міщанському сприйняттю суті та оцінці стану православно-католицьких суперечностей поберестейського періоду, тобто відображав логіку мислення представників нижчих суспільних верств, на які, як то можна судити з мовно-стилістичних засобів полемізування, пристав також М. Смотрицький. «Бачиш, – звертався полеміст до своїх опонентів, – що то за сила й міць святої правди, яка хоч і простими від простаків словами буде викладена, наймудрішим цього світу філософам губи затулить»[17].

Не станемо допитуватися, що з того випливало чи ж яка історична практика набувала своєї конфесійної легітимності, опираючись на подібний триб мислення. Однак заледве чи помилимося, коли не тільки зарахуємо М. Смотрицького до когорти найповажніших полемістів, але й відпишемо йому заслугу освячення тієї «соціальної» правди, яку за кілька десятиліть доблесне козацтво обере могутньою ідеологічною зброєю в боротьбі проти католицької Речі Посполитої. І що при цьому важить підкреслити насамперед, так це те, що сама полеміка з огляду на спосіб її ведення та з уваги на аргументативну базу, кажучи образно, чимраз дужче стала нагадувати розмову сліпого з глухим, у контексті якої її речники аж ніяк не обтяжували себе необхідністю ні стримувати емоції, ані відповідати на чітко поставлені питання неабиякої богословської важливості. Так діяв і Мелетій Смотрицький: не сприймаючи закидів «про першість у братствах світських осіб над духовними»[18], на що свого часу вказував Іпатій Потій (і не тільки він), або ж обурюючись із приводу звинувачень православних у тому, що вони «Бога не шанують і з королем не рахуються»[19] чи ж, на впевнення інших, перебувають у згубній спілці з протестантами, він ніби й не почувався потреби відповідати на висловлені докори і, до того ж, не без сарказму заявляв: «Чи не усвідомлюєш, що не до людей, обдарованих від Бога розумом, а до німих тварин або швидше колод та ідолів мали б потрапити для прочитання твої мерзенні писання»[20].  Самозрозуміло, що за таких підходів та інвективного характеру полемізування про конструктивність міжконфесійного діалогу, як і про конечну виправданість наведених пасажів, їхню мисленнєву культуру, богословські рації та дисципліну почуттів говорити не доводиться. І тут посиланням на складні тогочасні обставини і зокрема підступні наміри конфесійних опонентів усього не пояснити, а тим більше не виправдати. При цій нагоді важить понад інше вказати на фактичний провал православно-протестантської коаліції, яка, обурюючи одних та дискредитуючи інших, була засвідчена десятиліттями антиунійної солідарності (її офіційний початок поклала конфедеративна угода 1599 року) і донедавна здавалася справою першорядного суспільно-політичного значення. Однак із поразкою антиурядового рокошу 1606 – 1608 років зиск від спільного православно-протестантського альянсу був зведений нанівець. А це означало, що в герці з прихильниками православно-католицького об’єднання православні антиуніати відтепер мали здебільшого покладатися на силу власних арґументів, а також на ті терористичні опресії, число яких загрозливо зростало. Проте, як засвідчує зміст «Антиграфів», ця очевидність М. Смотрицького також не займала або ж він її свідомо обходив чи волів не помічати. Принаймні він і надалі покликувався на антипапські памфлети протестантського походження, розповідаючи з полемічною надсадністю про єретичні ухили Римських Пап Марцеліана, Анастасія, Гільдебрандина, Сильвестра, Іоана XXIII та ін. Понад те М. Смотрицький не тільки категорично відхиляв поширену думку про залежність Константинопольського патріарха від політичної волі турецького султана, але й доводив, що «віра Христа панує серед безбожних катів і, ніби лілія, квітне з-поміж терній»[21]. Разом із тим, відстоюючи чистоту православного віровчення, його догматичну непорушність та вірність первісному й давньому, М. Смотрицький наполягав на збереженні батьківських звичаїв, обрядів, віками освяченого укладу життя. Йому зокрема здавалися неприйнятними й вартими всілякого осуду ті порядки, що запанували після проголошення Берестейської унії і згідно з якими відбувалося адміністративно-правове перепідпорядкування Православної Церкви Речі Посполитої верховній владі Римського Папи, а з тим поширювалася властиво католицька церковна практика на православних теренах України й Білорусії[22].

Воднораз, обстоюючи позицію найбільш занепокоєних православних вірників антиунійної орієнтації, які в стараннях уніатів убачали реальну загрозу ревізування «догм» православної віри[23], Смотрицький-богослов виявився доволі оригінальним у трактуванні окремих питань, що складали предмет православно-католицької полеміки. Згадати б, для прикладу, проблему запровадження нового календаря: якщо, скажімо, Смотрицький-батько, як і більшість православних полемістів, вважав старий календар «ключем царства небесного», то його синові Мелетію поправлення Юліанського календаря з уваги на значні та важливі причини вже здавалося справою доцільною й виправданою. А це й були ті паростки «нового» мислення, які проростуть у недалекому майбутньому.

Що ж до загального підсумку, то маємо визнати: з появою «Антиграфів» когорта палких захисників православної ортодоксії в межах Речі Посполитої поповнилася непересічною постаттю М. Смотрицького, який продовжив полемічну традицію своїх попередників і, орієнтуючись на конфесійні уподобання Клірика Острозького та Христофора Філалета, заявив себе ревним поборником православ’я саме тоді, коли зі смертю князя К.-В. Острозького на початку 1608 року Православна Церква Речі Посполитої в своєму позазаконному статусі втратила наймогутнішого покровителя, а в пульсуючих ритмах перебіжного життя польсько-литовсько-руського королівства зазнав остаточного фіаско православно-протестантський союз. А з того, крім іншого, випливало, що наприкінці першого десятиліття XVII століття в герці прихильників і противників унії зійшлися сам на сам донедавна рідновірні брати й сестри православного сповідання, одні з яких уже вважалися знадженими «папезькою єрессю та новозаведеннями»[24], тоді як інших стали прозивати «наливайківською ордою», а їхніх священиків – «попами-банитами»[25]. Що з того могло вийти або до чого могла призвести віронетерпимість ворогуючих сторін, здогадатися неважко: українська дійсність стала схожою на зворохоблене пекло, в якому нерідко і суто конфесійні, і власне особисті рахунки сплутувалися в нероздільне ціле. І не дарма й донині нелегко розрізнити спекулятивність мислення та/чи корисливість прагнень від побожної ревності навіть у житті тих діячів, чиї біографії слугують зразками конфесійного благочестя. Гучні конфлікти, що мали місце в житті Віленського протопопа Варфоломія Жачковського, який прагнув стати намісником Святотроїцького монастиря м. Вільни, Вільяма Рутського, якому володіння цієї обителі були віддані під керму, та митрополита Іпатія Потія, чиє благословення й спричинило резонансні непорозуміння, з числа таких. Принаймні вони можуть цілком правити за показові приклади такого ступеня конфронтації, за якого місце жалю й скарг заступлять погрози та шал помсти. Як засвідчила історія, войовничість цього запалу була двобічною, взаємно ревною з тим застереженням, що в цьому довколаунійному зіткненні завзяття православних усе-таки виявилося опортуністично-рішучішим, якщо не аґресивнішим. Згадати б випадки, коли, спротивлюючись правовим обмеженням антиуніатів, а також посиленню позицій «уніатської» Церкви, православні міщани м. Вільни дедалі настирливіше висували мілітарний арґумент: публічно заприсягався пристрілити з «пулгаку» В. Рутського віленський міщанин Семен Шембель і при тому був певний, що цим кримінальним вчинком принесе «славу народу руському»[26]; до погроз удавалися віленські братчики, заявляючи, що той освятить власні руки, хто уб’є митрополита Іпатія Потія[27]; гурт православних парафіян чинив перешкоди уніатським «хлопам», не пропускаючи останніх до місць їхньої роботи, що, звичайно ж, змушувало органи влади не тільки давати правову оцінку конфесійній протидії православних ортодоксів, а також вживати щодо них відповідних заходів впливу. В той спосіб витворювалося зачароване коло проблем, у правдах і кривдах якого розібратися ставало дедалі важче. Спроби зарадити тому лиху через словесні напоумлення тенденційно налаштованих прочан також не вдавалися. В кожному разі антиправославна «Реляція»,[28] що вийшла друком у Вільні 1609 року, тільки розбурхала пристрасті: проунійна інтерпретація віленських подій 1608–1609 років видалася вірянам православних переконань однозначно тенденційною і викликала хвилю обурення та подальшу ескалацію соціального напруження.

За таких умов, коли конфесійно розмежованим загалом правили пристрасті, а в реальному житті дійшло до крайніх зневаг та погроз, створювався, а в першій половині 1610 р. вийшов друком «Тренос, або плач східної Церкви» М. Смотрицького. Немає сумніву, що його автор, який підписався псевдонімом Теофіль Ортолог, не тільки добре знався на тому розбраті, від якого справді було за чим і через що плакати-ридати, але й був живим свідком того збурення, про яке писав ніби не пером, а сльозами. Людина щира й чуйна, він уболівав за долю йому рідної Православної Церкви і доклав усіх зусиль, знань, снаги й таланту, аби отямити заблуканих, розчулити їхні почуття, насвітлити розум.

Але маємо вкотре застерегтися: так думала, сприймала й переживала суворі реалії життя тільки одна частина пастви – православні антиуніати та їх новий виразник найсокровенніших сподівань – М. Смотрицький, яким протидіяв урядово підтримуваний загал прибічників православно-католицького об’єднання на чолі з їхньою новою церковною ієрархією та державними структурами всіх рівнів. Відтак нічого дивного, що сам факт появи «Треносу», який композиційно складався з епіграми на герб Вишневецьких, посвяти Михайлу Корибуту-Вишневецькому, передмови до читача, а також десяти самостійних розділів, викликав двозначну реакцію, тобто таке його сприйняття, яким у суто богословському та й у суспільно-ідеологічному вимірі було конфесійно розмежоване життя Речі Посполитої.

Однозначність, щоправда, також мала місце і полягала в тому, що публікація «Треносу» засвідчила появу етапного твору, в гармонійному співзвуччі якого поєдналися полемічний запал, богословська ерудиція, конфесійне вболівання, громадянський нурт, а ще ті художньо-публіцистичніособливості, зважаючи на які трактат заслуговує на першорядну увагу і з боку літературного. Адже, написаний старопольською мовою в жанрі «плачу», що тоді поширювався тими у вигляді тренів (френів) та ляментів, він поєднав творчу традицію з художньо-поетичними засобами, узасаднення яких знаменувало настання доби українського літературного бароко[29]. То ж цілком закономірно, що дослідницькі інтереси зазвичай привертає перша частина твору, а точніше два початкові розділи, які позначені неабиякою художньо-поетичною майстерністю й підпорядковані Златоустим Боголюбом[30] виповідженню страждань знемагаючої Церкви-матері:

«Горе мені бідній, – читаємо на його початку, – горе нещасній, з усіх боків з добра пограбованій. Горе мені, нестерпними тягарями обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, вогонь по боках невгасимий, звідусіль крики, звідусіль зойкіт, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і безоднях землі. Нема жодного місця спокійного, ані життя безпечного. День у болях і ранах, ніч у стогоні й зітханнях. Літо гаряче до знемоги, зима морозна – до смерти. Нужденна, бо наготу терплю, і аж на смерть переслідують мене. Перед тим гарна і багата, тепер я знівечена і убога. Колись королева, всьому світові мила, а тепер усіма погорджена і змучена»[31].

Таким уявляється й виклад злощасть зневаженої Церкви-матері, який вражає крайньою експресивністю, що межує зі станом афекту:

«Все, що живе, всі народи, всі жителі землі, підійдіть, послухайте мого голосу, пізнайте, чим була раніше, і здивуйтесь! Тепер я посміховище світові, а колись була подивом для людей та ангелів. Оздобна була перед усіма, принадна й мила, чудова, як ранкова зоря на сході, гарна, як місяць, прекрасна, як сонце... Діток народила і виховала, але вони зреклися мене, стали для мене посміховищем і ганьбою. А то стягли з мене шати мої і нагу мене з мого дому вигнали, одягли оздобу тіла мого і голови моєї прикраси забрали. І хіба тільки це? Вдень і вночі стараються про мою бідну душу і про мою згубу повсякчас мислять. О, ви, що переді мною стоїте, ви, що споглядаєте мене, послухайте і розважте – де є біль, як мій біль? Де є журба і жаль, як мої гризоти? Дітей народила і виховала я, а вони зреклися мене і спричинились до мого занепаду. Тому сиджу тепер як одна із ридаючих вдів. Колись пані Сходу сонця і Заходу, Півдня і Північних країв. Вдень і вночі плачі і сльози мої по щоках моїх як річкові потоки течуть та нікому мене втішити: всі від мене відбігли, всі мною згордували, кревні мої далеко від мене, приятелі мої недругами стали, мої сини, гадючому позаздривши племені, утробу мою заразливими жалами жалять!» [32].

Корінням усіх тих бід вважав М. Смотрицький унію, а поготів уніатів, які виступали для нього уособленням підступності, зради та зла. «Звідусіль сіті, – з розпачем констатує полеміст, – всюди змії, звідусіль заразливі жала. Там вовки хижі, а там леви рикаючі. Звідси гади отруйні, а звідти василиски люті. Не знайду, до кого звернутись, не знаю, куди вдатись, до кого голову мою прихилити, кому в оборону віддатись»[33]. Одне слово, як випливає зі змісту «Треноса», Православну Церкву вороги й воріженьки обступили облогом, і такий стан речей вкрай бентежить її ревнителя. Силою його зранених чуттів занедбана Церква-мати у відчаї голосить по допомогу, кличе відступників отямитися й щораз дужче наголошує на ницості недоброзичливців та зрадників православ’я, які заповзялися всіляко шкодити народній святині. Іноді ці волання переростають у тотальне звинувачення всіх і вся: «Священики мої осліпли, пастирі мої (не хочуть знати, що тут про душу йдеться) оніміли, старці зглупіли, молодики мої здичавіли, доньки мої в розпусту вдалися, і всі одним замислом, Бога[34] і правду Його занедбавши, на душу мою змовилися»[35]. У цьому сенсі «Тренос» можна назвати бичем усіх, хто не дбав про християнське благочестя, кому дорогу до вищої справедливості заступив життєвий зиск, хто просто збайдужів або здався на манівці поточних пріоритетів та «сезонних» вартостей.

Утім, якими широкими не були суспільно-станові засяги автора «Треноса», в центрі уваги М. Смотрицького залишалася духовна верства, а також ті неґативні тенденції, що мали місце в церковному середовищі. Чимало з них були спричинені корисливістю понук, якими нерідко надуживали й ті, хто обрав духовне поле діяльності на ниві Православної Церкви. «Одні з корчмів, – з розпачем засвідчує автор, – другі з двору, ці з солдатчини, а інші з поборів без будь-якого обрання та жодного доброго свідчення ради срібла та золота в дім Божий подалися... О недбалий, о відворотний, о безбожний звичай посвяти»[36].

Прикметно, що, дбаючи про справедливість та гармонізацію церковно-релігійних відносин у Речі Посполитій, полеміст з пророчою звірливістю вказував на тяжкі переступи правлячої ієрархії, яка, на його переконання, заплямувала совість не лише зрадою істинному благочестю (що найгірше!), але й зганьбила себе перед паствою відвертою пожадливістю. «Ви не задовольняєтесь молоком та шерстю, які грабуєте, кров п’єте, а м’ясо викидаєте на споживання воронам та вовкам... Ви не пастирі, а кровожерні вовки, не вожді, а голодні леви, які одних овечок самі нещадно поїдають, а другими без жалю затуляють пащеки гадюччя»[37]. І на завершення цього по-бароковому гіперболізованого опису ієрейських зловживань М. Смотрицький знайшов за потрібне вдатися до «алхімії» слова, через що текст набував ще виразнішого художнього ефекту: «О злочинці, – звертався він до сановних уніатів, що зрадили Православ’ю, – а не вчителі, о кроти, а не ліхтарі, о розпусники, а не пастирі, єпискоти, а не єпископи»[38].

При цьому не важко помітити, що, піддаючи нищівному, а іноді й спопеляючому вогню критики винуватців церковно-релігійного безладдя поберестейської пори, М. Смотрицький застосовував диференційований підхід або ж вдавався до вибіркового та ощадливого таврування призвідців православно-католицького об’єднання в межах Речі Посполитої. Принаймні, наводячи численні приклади переходу на унію представників родової та привладної знаті, він уникав різких звинувачень, а інтонаційний лад його звернень до вищої верстви Польського королівства нерідко визначає сердечність напоумлення та душевні перейняття:

«Де тепер той безцінний камінець – яко світильник сяючий карбункул, що його я між іншими перлами, як сонце між зорями, в голові моїй носила, – дім княжат Острозьких, той, що блиском світлості старожитної віри своєї дужче від інших світив? Де інші дорогі й такі ж неоціненні тої ж корони камінці, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, дорогі діаманти – княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші без ліку?... Де коло них і інші неоцінимі мої клейноди – родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні, по всьому світі відомі в добрій славі, моці і мужності доми народу руського – Ходчевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії і інші? Це ви, злочинці, – нарікає мати-Церква словами автора «Треносу», – з мене таку оздоблену шату здерли і над бідним тілом моїм, з якого ви всі вийшли, насміхом і глумом знущаєтесь! Але проклятий той, хто наготу матері своєї на зневагу відкриває! Прокляті і ви, котрі з наготи моєї насміхаєтесь і втішаєтесь! Настане пора, коли ви всього цього соромитимитесь!»[39].

Сподіваємося, що, крім іншого, цей довгий, хоча й неповний реєстр знатних давньоукраїнських родів, дозволить іще раз не тільки відчути, але й краще збагнути причини зболеності М. Смотрицького, його сум і стривоженість конфесійним ренеґатством значного числа людей тямущих, обізнаних, відповідальних, тих, над ким тяжіє чи ж на кого він повісив тавро релігійної зради, але чий конфесійний вибір звинуваченням у владолюбстві та корисливості вчинків не завжди можна пояснити, а вже поготів виправдати. Проте безперечно інше: оприявнюючи імена тих, чиї дії зумовили історичні поговори, чий учин призвів до етнічного розколу за конфесійною ознакою, речника національного болю, як і багатьох нинішніх вірян, гнітила перестережливість скоєного, ота конфесійна розполовиненість, на полемічній інтерпретації якої закроєно немало політичних сценаріїв і яка дотепер двоїть українську національну субстанцію, знесилюючи її єднальний потенціал.

Втім фактологічна складова розвінчаного М. Смотрицьким ренеґатства цілком укладається й у вужчу семантичну матрицю, бо полемісту передусім важило затримати православний клір та паству у вірі предків, викрити або застерегти тих, хто звабився заможністю католицької «мачухи», і в той спосіб виправити на краще стан справ у Православній Церкві Речі Посполитої. Про це власне і йдеться у другому розділі «Треносу». Так, наголошуючи, що перед Богом усі рівні, М. Смотрицький обстоював євангельські принципи людяності, а також звертався до владоймущих станів Речі Посполитої, щоб ті керувалися у ставленні до «посполитого люду» законами Божої правди: «Ви, княжата і вельможі, Божим судом судіте повірених вам підданих, остерігаючись того, аби тим же судом самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, пам'ятаючи, що і вам Господь ваш борг відпустив і чинш за вас заплатив. А коли щось потаємне чините, не говоріть: «хто ж нас бачить?», бо Отець ваш на небі все бачить і все, що хоче, чинить» [40].

Ще потужніше ця настанова прописана в тій частині, де автор сполучає її з необхідністю зберігати рідну віру, дотримуватися православного благочестя: «Ви архісвященики і священики, пастирі і научителі овець розумного стада Христового! Стійте, не хитайтеся в дарованій вам від Бога вірі, з пильністю піклуйтесь про довірених вам овечок! Мужньо чиніть опір тим, котрі силкуються правду повалити! Неспокійних умовляйте, потішайте лякливих, неуків научайте, свавільних і непокірних вгамовуйте і приборкуйте, недолугих оздоровляйте, тих, що супротивляться, осуджуйте. Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці, в любові, в вірі, в чистоті. Пильнуйте читання, нагадуйте науку. Провозвіщайте слово, наполягайте вчасно і невчасно, умовляйте, лайте, просіть з усією терпеливістю учитись науки, бороніть несильних, а безпорадних спрямовуйте. Ви-бо єсть сіль землі і світлість світу! Вас поставив Дух Святий аби пасли стадо Христове, яке Він набув кров'ю своєю... Ви є сліпим око, кульгавим нога, рука, провідника потребуючим. Ви придверні і ключники королівства небесного...»[41]. Воднораз, уболіваючи за долю простого народу, а також сповідуючи ідею гармонізації взаємин між різними станами та верствами українсько-польського суспільства, М. Смотрицький закликав підлеглих бути богобоязливими та чулими до обов’язків, що їх повинні пильнувати як світська, так і духовна влада:

«Всяка душа вищій владі нехай буде піддана, – заявлялося в «Треносі».– Бо ж влада не страхає за добрий учинок, але за злий. А хочеш не боятись властителя – роби добре і будеш мати від нього прихильність, бо він є служебником Божим на твоє добро. А будеш зле чинити – бійся його, бо не без причини меч носить. Отже, віддавайте всім, що повинні – що є Богове – Богу, а що королівське – королю; кому данину – тому данину, кому сто – тому сто, кому боязнь – тому боязнь, кому честь – тому честь – нікому не будьте повинні, тільки щоб взаємно шанувались... Братство милуйте, Бога бійтесь, королю шану віддавайте»[42].

При цьому, наголошуючи на винятковій ролі Православної Церкви у справі народної освіти та виховання, М. Смотрицький мало не увесь другий розділ «Треноса» присвятив напоумленню тих православних, що перейшли на унію, пристали на богословські аргументи її ідеологів. Не випадково й те, що першим адресатом, до якого звертався полеміст в імені Церкви-матері, був уніатський митрополит Іпатій Потій: «Сину, – звірливо зазначав полеміст, – оце мати з побажанням всілякого благословенства Божого стоїть перед тобою. Ото перед обличчям твоїм стоїть і з покорою дозволу лагідної з тобою розмови просить. Підніми велебну свою голову і веселим оком на матку твою поглянь. Поглянь, сину, і пізнай мене, вияви людяність і покірність, діткам властиві...»[43]. Прикметно, що викладаючи благання, а також заохочуючи І. Потія покутувати провину віровідступництва перед Богом та православною паствою, М. Смотрицький дедалі найставніше викладав материнські вмовляння, що були спрямовані на очищення пастирського сумління та усвідомлення власної відповідальності за довірене йому Христове стадо: «Послухай, сину, з пильністю науки моєї і напутнє слово моє прийми, якщо хочеш волю свою з помислами Отця твого поєднати, тоді добре вчиниш. Послухай мене, сину, не відкидай слів моїх, добрий дарунок тобі даю, не гордуй ним. Візьмись за науку краще, ніж за срібло. Ганяйся за мудрістю, а не за золотом. Заповітів волі Божої шукай, а не перлів і дорогоцінних камінців. Мудрість превища всіх цих речей і немає на світі нічого, щоб їй дорівнювало. Коли це збагнеш – благословенним будеш і вічної слави заслужиш. Пильнуй наказу мого і дійдеш мудрості. Бійся Бога і не протився Йому, бо ж як глина в руках гончарових, так і всі люди в руках Того, Хто їх створив... Зготуй і ти, сину, душу твою на службу Богу твоєму. Виполіруй серце на прийняття мудрості, котра в зрадливу душу не входить. Поревнуй святим предкам твоїм, першим пастирям і научителям, очисти від серця твого ржу недбальства, відкинь камінь лінощів, омий очі розуму твого. Наберися боязні Божої, проймися сумлінням і пізнай самого себе. Подбай про довірених тобі. З пильністю поглянь на недбальство співпастирів твоїх, яким ти вважаєшся вождем. А з ними разом одним почуванням і помислами погляньте на посланих від вас священиків, яким ви перед стадом овець ваших ходити наказали – чи пристойно доглядають, чи пильно про стадо дбають. Ти сам перед усім повстань і учини згідно волі моєї і згідно волі Отця мого. Вчини розмову з співпастирями твоїми – запитай їх про підданий їх владі уряд; чи так про нього стараються як належить; запитай і про довірену їм євангельську проповідь, чи пильно її виконують, чи пастирі до овець чуйні, а чи недбалі наймити, чи церкви Христової слуги вірні, а чи невірні лакузи... Пізнайте самих себе – хто ви є. А вирозумівши, яке ваше призвання, один другого викривайте і так усі без осудження будете»[44].

На неабияку увагу заслуговує й вигадана полемістом рефлексія сина-ренегата, який, звертаючись до ввірених його опіці ієрархів, перестережливо досвідчував: «Браття, ми розумного стада овець Христових пастирі. Ми дому Божого сторожі. Зважаймо, аби самих нас із довіреної нам пастви не скинуто, бо ж маєм в день судний рахунок з того Пану-Богу чинити: чи гідно в довіренім нам уряді і бездоганно правимо, чи достатньо покорму і напою євангельського, хліба і води овечкам нашим подаєм, чи цілим і без зменшення піддане нам стадо зберігаєм. Погляньмо при тому і на посвячених нами священиків, погляньмо і на довірених їм овечок. Учинімо з собою і з ними розмову, поки час маємо, аби потім через недбальство наше сорому від Отця не винесли і, корони життя будучи позбавлені, на вічну згубу кинуті не були»[45].

Між тим, не плекаючи особливих ілюзій щодо навернення уніатського митрополита, а вже поготів не сподіваючись його щирої покути, М. Смотрицький вдався до оригінального авторського прийому ведення полеміки, наділивши заручника остракізму власнотворним словом-сповіддю, самовикривальність якої справляє неабияке враження та й остаточної надії на каяття його велебності не відбирає: «Я є сіль зіпсована. – зізнається І. Потій умислом полеміста. – Я є світлість погашена. Я недбалий учитель, наймит, а не пастир. Овець Отця мого до незвичної овчарні видавця, а не чуйний від хижих вовків оборонець. Розгородити пліт винниці Божої і викопати з неї преси допустив через недбальство своє..., продав її невірним робітникам за срібло. Закопав даний мені талант у землю, потратив незліченні гурти овець, за які Господь мій і Бог помер. Де мої духовні покорми, з євангельської ріллі зібрані і довіреному стаду подані, аби всі вівці одним покормом кормилися і одного напою вживали, а по чужих різних пасовиськах не ходили? Де науки, які б слухачів у боязнь Бога і в милість до ближнього свого спрямовували? Де і інші з урядування і влади моєї належні доброчинності: святобливе монастирів упорядкування, пристойне церков оздоблення? Все те, що з мого пастирського обов'язку мало бути на духовний пожиток довіреного стада, на свій тільки пожиток, чи краще збиток, обернув, заповнюючи тільки свої шкатули, скрині і склепи... А щоб не було кому мене докоряти в цьому, негідників і неуків, а що більше двоженців, триженців і інших запідозрених у дивовижних блудах щодо віри і звичаїв на владицтва і інші церковні посади за свідоцтвом нескупого датку наставляв. Отож я є розпорошитель скарбу Божого, розкішник у достатках церкви Христової, марнотратник у батьківських маєтностях Бога мого»[46].

Але вищеозначеним літературним прийомом М. Смотрицький не обмежився. Наділивши першосвятителя здатністю до визнання власних провин, він в імені І. Потія з не меншим категоризмом та рішучістю шпетив підлегле йому духовенство, вказуючи на його невігластво, крайню деморалізацію, користолюбиві понуки та непомірне здирництво. «…Поглянемо, – закликав Іпатій Потій, – і на посланих за нашим посвяченням священиків, яких ми по всій руській землі як молі, що невинні душі гризе, насіяли – недозрілих хлоп'ят і неуків, пристосуванців, незвичайних грубіянів, мерзенних жерунів, безсоромних байдів, мудрагелів, про себе мудруючих, безкарних вакхантів, відворотних мандрівних школярів, упертих самопасів, вітрогонів, боязливих джмелів, надутих базік, байдужих підхлібників, безбожних святокупців, проклятих святопродавців, ненаситних лакомців, сліпих вождів, недбалих отців, нечулих пастирів, розпусних попів, бездарних учителів, підозрілих проповідників, несправедливих суддів, облудних фарисеїв, лисуватих іуд, пекельних богохульників, які, будучи недоростками, не до читання Божого письма, а до дитячих іграшок і до інших легковажних речей більше охочі. Вони не до науки, а до своїх особистих потреб поквапливіші. Не до порядного церковних справ улаштування, але до корчемних кухлів і тузів витрясання здатніші... Відомо кожному, що декотрим ще материнське молоко на устах не висохло, а ми вже їх отцями без пристойності починили; ще самі вони силабізувати не навчилися, а ми вже їх на проповідь слова Божого послали; ще своїми домами ніколи не порядкували, а ми їм церковні справи доручили... Якщо ми під покровом недбальства дрімаєм, то вони через своє лінивство зовсім поснули. Адже ми, вважаючи себе сонячною світлістю, у темноті неуцтва потемніли так, що декотрі з нас і своєї власної мови писання добре читати не вміють»[47].

Зрозуміло, що в той спосіб досягався максимальний полемічний ефект: щирими, проникливими словами-звіреннями обнародувалося уболівання матері-Церкви, та скруха, яку вона переживала неймовірно болісно, намагаючись повернути сина з хибного шляху, почути від нього лише одне-єдине: «Так, мамо, завинив,… визнаю, каюсь, повертаюсь». Того, зрештою, сподівалася від Іпатія Потія Православна Церква-мати-Батьківщина, ті, хто вважав ієрархію «сіллю землі та світлом світу», хто жадав «нагоєння» конфлікту між речниками й прибічниками проунійної та антиунійної орієнтацій, хто волів примирення Русі з Руссю.

Втім, змалювавши цю безвідрадну, поза сумнівом гіперболізовану, але своєю правдою жахаючу картину тодішньої дійсності, полеміст убачав лише один вихід – повернення уніатів у лоно Православної Церкви. «Накорміть себе і свої душі поживним хлібом веселого благовіщення і напоїть себе вином наук спасенних! – голосив полеміст благаннями Церкви-матері. – Стійте не хитаючись при матері своїй і про її гідність і славу всілякими засобами старайтесь! Відкрийте сердечні очі ваші і пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір ваших, зрозумійте, в чиїм і якім домі народилися. Походженням вибраним, народом святим, божественним священством і синами бога найвищого були. Пізнайте себе, мовлю, і пізнайте мене, матір вашу, на яку тепер, безпричинно повставши, всіма силами своїми нападаєте»[48].

Хоча, як уже згадувалося, висловлюючи певні надії на повернення уніатів у православ’я, М. Смотрицький не плекав із цього приводу особливих ілюзій. І не випадково в заключній частині другого розділу «Треноса» полеміст не тільки висловлював неприховане обурення полемічною інвективністю писань Яна Сакрана та Петра Скарги, а й звертався з пристрастним закликом до боротьби з тими й спротиву тому, що так чи інакше пов’язувалося з православно-католицькою унією в межах Речі Посполитої: «До тебе, славний руський народе, до тих, котрі ще мене, матір свою, не залишили і відщепенства ганьбою себе не заплямували, мовою своєю звертаюсь! Питаю, чому на таку велику і нечувану кривду мовчите? Чому оббріхані не виправдовуєтесь? Чому ображені не протестуєте? Очорнителі честі і віри до останньої волосинки вас зганьбили, а ви такому заразливому і злому на відпір і язика не зрушили. Вовки виють на овець диким, страшним своїм голосом і, по пущі їх розпорошивши, поволі хапають та до логовищ своїх затягують, без жодної перешкоди пожирають. А ви що? Чути не чуєте і бачити не бачите!.. Повідайте мені, прошу вас, для чого язиком натура вас обдарила? Для чого розумом наділила і мовою над інше створіння приоздобила?.. Досить тоді прикрого зганьблення терпіти! Досить усього світа кривду на собі носити! Покажіть себе, дайте про себе знати, що людом Божим, вибраним ви є, що церквою Його освячені! Нехай про вас і про правдиву віру нашу всі до єдиного довідаються. Всім народам чистоту свого віросповідання покажіть! Наклепникам, які чистої віри вашої красу погасити силкуються, уста загамуйте, аби не дуже про вас і про вашу віру каркати могли!..»[49].

А що рішучість цього поклику, який був спрямований на обстоювання священних прав благовірного народу, була дозрілою і сягнула крайніх меж свого вияву промовисто засвідчують наступні слова-подзвін, слова-набат: «Повстаньте тоді, іще раз прошу – повстаньте, сини мої, зі сну смертельного! Душевними зіницями повість мою сприйнявши, стряхніть порох наруги від шат ваших на голови тих, котрі вас наклепами зганьбили! Заткніть їм гідною відповіддю уста, щоби більше не сміли на незаплямовану правду віри вашої говорити неправду! Руште тільки губами і язиком поворухніть, а тоді сам дух Отця вашого ними керувати буде. Ваше тільки бажання при Богові стати, а Бог допоможе здійснити те, що по волі Його почалось. Чого я, скорботна родителька ваша, собі і вам зичу...»[50].

Не варто доводити, що такий ступінь протесту об’єктивно сприяв консолідації та згуртуванню православної пастви й у своїй мобілізаційній значущості загрожував перерости у збройне протистояння, симптоми якого все частіше давалися взнаки. Хоча, як на наш погляд, закликаючи до віросповідної стійкості, М. Смотрицький прагнув передусім розбудити в душах православних парафіян конфесійну ревність. У цьому сенсі слово Православної Церкви-матері мало стати тією єрихонською трубою, що провістить перемогу над багатою, сильною, згуртованою та можновладною Церквою, уособленням якої виступав Римський Папа та Апостольський Престол і яку та яких М. Смотрицький поклав за мету викрити всією потугою свого небуденного таланту.

Неприховано-антикатолицькою тональністю позначений і третій розділ «Треносу», що цілком присвячений розвінчанню богословських засад католицизму, а також тих вчинків його провідників, які з них випливали. Принаймні критичний запал викладу докорів залишався таким же потужним, як і в попередніх. Відмінність полягала лише в тому, що сповідальну манеру звертань Церкви-матері, яка до цього не раз виступала збірним йменням Вітчизни, нерідко став заступати поєднуваний з публіцистичним пафосом та художньо-поетичною майстерністю дидактизм. Так, даючи волю розважати над тією проблематикою в усталено православний спосіб та з залученням численної інформації католицького й протестантського походження, М. Смотрицький насамперед підпорядкував їхній виклад розвінчанню експансіоністської політики Ватикану в логічно викладений та аргументативно доказовий спосіб. Виняток хіба що становив зачин розділу, в якому питальна докірливість Церкви-матері позначена неабиякою гостротою та злободенністю: «Повідай мені, сину, – мовиться на його початку, – що тебе і твоїх спільників до відступництва привело? Чи зневолення твого патріарха, а чи його убогість?... Чи якась суворість його порядків, а чи далека дорога до нього? Але ж нічого немає. А дорога значно ближча, ніж до Рима. Чи небезпечний і важкий проїзд? Вір мені, сину, що страшна річ попасти в руки бандитів волоських, так само як і в руки розбійників турецьких»[51]. І зразу ж по тому, не сумніваючись ні на йоту, що уніати піддались спокусам багатства й зиску та ще й інших намагаються туди знадити, М. Смотрицький вдався до створення ще однієї полемічної новації: вказуючи на розвій протестантизму, який переміг у цілій низці західноєвропейських країн (Англія, Норвегія, Швеція, Сілезія, Моравія…), він створив відозву-містифікацію, що з нею ніби звертаються до православних протестанти різних земель: «О вибрані Божі народи! Наша згуба нехай вас устрашить. О ви, котрі на Христовій свободі живете! Не віддавайте себе в неволю, з якої ми щасливо звільнились і тепер на свободі веселимся!»[52]. А далі, зосереджуючись на матеріальному багатстві Римської Церкви, його конкретному вираженні та причинно-наслідкових аспектах, полеміст з обуренням зазначав: «Невже шкідливому тому твоєму відступству троїста корона римського папи була приводом? І шарлатова одежа на ньому; срібла, злота і каменів дорогоцінних незліченне багатство; міст, замків і сіл без лічби; і попереду їдучих і позаду вартуючих вельможних осіб у почесному супроводі; а навколо і по боках стоячих озброєних драбантів (посіпак) готовність... Чи не це, сину, в неволю до того двору затягнуло?»[53].

При цьому, М. Смотрицький запрошував також читачів до детального осмислення догмату про першість римського папи в християнській церкві. «Відкрий внутрішні очі, – закликав полеміст, – і чистим розсудком та добрим сумлінням поглянь на зверхні речі, пізнай, чи дух правди в них, а чи брехня, чи від Бога вони, а чи від когось іншого». Не ж «римського двору похлібці» твердять, що римський папа за універсальним божественним правом є голова всіх церков і народів, що його влада найвища над всіма створіннями, що він, як намісник Христа, над іншими єпископами є старший. «Про нього, як і про Христа, сказано, що може все повергнути собі під ноги – вівці і воли всілякі, до того й бидло польове, птаство небесне і риби морські. Його уславлення має бути прийняте тільки якби Божим голосом самого апостола Петра стверджене; отже, проклятий всякий перед Богом, яко вселенської віри кгвалтівник неправий, хто б – чи то король, чи цар, чи хтось із єпископів, або якийсь вельможа, декрету папи римського в питаннях віри не піддавався, а чи порушити його намагався. Папа сам має владу судити про артикули віри. Він сам може скасувати гріхи у кривоприсяжстві, у чужоложстві, в симонії, в мужобойстві. Сам він обраного цезаря або стверджує, або відлучає, або вже коронованого з трону скидає. Він сам слабих могутніми робить, а могутніх слабими; що Бог чинить, те й він може. Він сам замість правдивого Бога на землі. Він сам владу і привілеї від Христа має, щоби всі перед ним покорялись»[54].

Як бачимо, автора «Треносу» особливо обурювали гордість і пиха римських пап, їх владолюбність, вказуючи на які він підкріплював власні умовисновки висловлюваннями відомих європейських мислителів: «Чи не є то, о, Боже живий, – риторично запитує полеміст, – безбожний і Богу противний голос слабому і смертному створінню таке причитувати: «Влада твоя є владою вічною, бо великий ти є пан і велика сила твоя, а величі твоєї немає кінця». Чи не є то противна Богові понад все, що Богом називається, занослива, горда пиха? «Дана мені всіляка влада на небі і на землі; мені чужоземці поклоняються». Або ото: «Всі народи будуть на нього робити, запанує від моря до моря, і всі народи і покоління будуть йому служити, бо дана йому влада і гідність і царство». Скажи мені по милості Христа, повідай мені, сину, питаю: самовладдя твій римський чи не є єдинородним сином Божим, чи не є створителем усього світу і спасателем народів? Одначе нічого з цього. Але сином є людським, творінням Сина Божого, немічна вівця, як і інші, не без гріха, не безсмертний, не всемогущий, але грішний, смертний, і ліктя зростові своєму доточити нездатний»[55]...

Продовження див. на сайті-першоджерелі