Про чергову ідею Московського патріархату будувати разом з Україною т.зв. русскій мір у нас пишуть і говорять достатньо, проте на головну загрозу, яку несе ця ідея, звертають замало уваги. А головна загроза полягає в тому, що в разі успіху запланованого Москвою Україні доведеться припинити балачки про багатовекторність і рішуче протиставитися Західному світові. Така перспектива, як би ми не розраховували на  фантастичність задумів патріарха Кирила, цілком реальна, а чому саме – і спробуємо розібратись.

Тяжкий спадок Візантії

Мабуть, ті з нечисленних російських мислителів, що звинувачують Візантію в лжехристиянстві, ба навіть в антихристиянстві, таки недалекі від правди. А разом з «неправильним» християнством, як твердить, скажімо, В. Соловйов, Росія успадкувала й ненависть до Європи. Відверто пише про це також В. Розанов: «Візантія нашептала Росії всі свої передсмертні лють і стогони й заповідала міцно їх берегти Росії. Росія, біля ліжка вмирущого, зачарувалася цими передсмертними його зітханнями, взяла їх ніжно до дитячого свого серця і присягла вмирущому – смертельно ненавидіти й плем’я західне, щасливіше в історичній своїй долі».

Річ не лише в тому, що понад 70 візантійських імператорів зі всієї доброї сотні померли не своєю смертю. У Візантії, повернемося ще раз до Розанова, «...люди хотіли тільки берегти, а не творити істину, і все їхнє громадське життя, позбавлене релігійного завдання, являло собою безплідну й безцільну гру людських пристрастей...». В Україні, а за нею й у Росії усе це повторилося. Недарма ж М. Маринович, даючи недавно інтерв’ю газеті «Галичина», зауважив про теперішню кризу церков східнохристиянської традиції, головним завданням яких є, на відміну від протестантизму, берегти ці самі традиції, й про одночасний тиск внутрішніх чинників, що домагаються реформування східнохристиянських церков.

Але в давньої Росії була своя специфіка. «Ніжно» прийнявши євроненависництво, вона порівняно легко засвоїла науку в ще однієї своєї mater et magistra (матері й  наставниці), в  Орди. Це була наука воєнного розширення, збору земель. Тобто те, що було колись і є нині  національною ідеєю росіян.

17-й вік породив 17-й рік?

Природно, що взяте з «отруєного джерела» християнство провокувало народ на всілякі ворохобства. Дуже серйозне з них, під назвою церковний розкол, трапилося в Росії в XVII ст. Дехто навіть виводить початок катастрофи 1917-го саме з розколу: 17-й вік, мовляв,  породив 17-й рік. Через розкол народ утратив довіру до офіційної церкви, і новообрядці не придумали нічого кращого, ніж влаштувати гоніння. «Хто не ходить до церкви, - гласив російський указ 1648 р., – до святого причастя і не пускає до себе додому священика – піддавати таких людей катуванням, а хто не розкається, спалювати».

В Європі тим часом ішов уже процес пом’якшення моралі. А російська «латинобоязнь» процвітала, до боротьби з «проклятим Заходом» церковники готові були ставати до спілки хоч би й з чортом. Хоча тут церковні й державні інтереси не збігалися, державні інтереси потребували зовсім іншого ставлення до Заходу.

Тепер усе це зводять, як нагадує автор прецікавої розвідки «Сіль, що втратила силу?» А. Бежицин, до Петра І і його реформ. Та Софія, що правила Росією перед Петром, показала себе ще західнішою, ніж її братчик. Згадаймо хоча б О. Пушкіна, його замітку «Про нікчемність російської літератури». Ось слова поета: «Але й в епоху бур і перемін царі й бояри згідні були в одному: в необхідності зблизити Росію з Європою».

Мало того, в Росії були мислителі, які вважали, що тяга до Заходу – це легкопояснимі й дуже російські речі, тоді як слов’янофіли – результат німецького впливу. Один з таких мислителів, Д. Мережковський, писав, що Петро І «...зовсім не хотів, як думають слов’янофіли, відмовитися від свого заради чужого, а навпаки, чуже хотів зробити своїм, виправити головний вивих народу». Щоб збагнути, в чому полягає цей вивих, достатньо згадати відомі слова Петра: «Я маю справу не з людьми, а з худобою, яку й хочу переробити на людей». Зрештою, щось таке говорив до Петра й Іван Грозний: «Аз єсмь звір, та над звірями й царюю».

Коли російський селянин стане громадянином

На жаль, російська історична наука досі остаточно не прояснила роль і місце в історії П. Столипіна, вбитого есером Д. Богровим. А був це, судячи з його справ, ліберал і великий західник, який поставив за мету зруйнувати общину – те, на що й досі моляться нерозважливі російські патріоти. Ідея Столипіна полягала в звільненні селянина від економічної залежності, тому що тільки економічно незалежна людина, як справедливо міркував цей державний діяч, може стати повноцінним громадянином.

Як передбачав Г. Федотов, мине приблизно 50 років – і Росія посяде після столипінських реформ гідне місце в родині цивілізованих країн. Але така вже іронія історії: наприкінці 1920-х, коли Столипін розраховував закінчити реформи й мати клас вільних землевласників, Й. Сталін проголосив свою промову стосовно необхідності колективізації, оскільки світова революція має бути вигодувана на російському (читай – українському) хлібі. Так замість вільних власників на селі з’явилися колгоспи. І з новою силою розгорнулася боротьба із «гнилим Заходом», влучно виражена в анекдоті: стоїть Захід на краю прірви й дивиться, що ми там робимо.

До речі, після революції 1917 р. російські емігранти багато розмірковували над причинами трагедії, що спіткала їхню батьківщину. І доходили висновку, що чимала частка вини в революції царя Олександра ІІІ. Це він повів Росію геть від Європи, це від нього пішли погроми, шовіністичні «союзи русского народу», це він проголошував, що Росія не в родині європейських народів, а сама по собі, що її єдині надійні союзники – армія і флот.

У чому полягає історична справедливість

Ідея «русского міра», яка заволоділа умами нинішніх московських церковників, – це продовження тієї ж нездорової традиції, що йде ще від часів Візантії. Майже 200 років (до Петра І і після), коли Росія не мала своїх релігійних мислителів, вона користувалась «українськими напрацюваннями». З України в Росію йшли не лише ідеї і книжки, але й самі богослови. Через цей канал здійснювався вплив богословської думки Заходу, про що детальніше можна прочитати хоча б у Г. Флоровського. Після радянсько-німецької війни російське місто й село також не давали багато охочих учитися в семінаріях, туди їхали по розподілу здебільшого українці й білоруси, щоб повернутися, відпрацювавши належний мінімум, додому .

Сьогодні патріарх Кирило пропонує зворотний рух. Не вдалося підбити світ до комуністичної революції – підберемось інакше, хитріше. І навряд чи варто нам вслід за згаданим уже М. Мариновичем надіятись на те, що поки зуміє Москва збудувати свій «русскій мір», Росія розпадеться. Хай там як, а «країна керованої демократії»  ще мілітарно сильна, у світі її бояться, отже поважають.

Наскільки сильна позбавлена ядерної зброї, з майже розваленою армією Україна? Єдина втіха, що українське християнство і досі стоїть трохи вище від російського, це визнають навіть незаанґажовані росіяни. Але ми не наважуємося дивитися правді в очі й голосно визнати врешті-решт, що українській церкві найвища пора не те щоб спільно творити якийсь «русскій мір», - а відокремитися від російської, відновити історичну справедливість. Адже Київська митрополія, з якого боку не глянь, і старша, і канонічніша.

Наші вітчизняні мислителі полюбляють натомість розмірковувати про потребу церков  київської традиції просити вибачення. У кого й за що, цікаво? За те, що в невеличкій, по суті, Коломиї аж дві церковні споруди належать УПЦ МП – патріархатові, який після відходу митрополита Володимира очолить, імовірно, москвич Кирило? І навіть Коломия, не кажучи вже про Донбас і Крим, може  ввійти, в разі успішної московської кампанії, в лоно «русского міра»...