Йдеться про так звану «героїзацію фашистських прислужників». (До речі, обвинувачення за саме цією темою пролунали вже вкотре і з вуст президента РФ Медведєва в інтерв’ю журналу «Шпігель», що набуло розголосу).

Зовсім не хотілося б вступати в марні навколо наукові дискусії — фахові історики зроблять це набагато краще. Як мінімум — компетентніше. Тому, не вв’язуючись у полеміку, хотілося б просто подивитися на цю проблему з іншого боку: а як справи в самій Росії, яка так пильнує «історичну чистоту» своїх сусідів?

І тут нас очікує справжня сенсація. Річ у тому, що горезвісна «героїзація» відбувається на найвищому державному рівні.

В УКРАЇНІ вже говорили про історію з візитами у Фінляндію російських президентів — Володимира Путіна у вересні 2001 року і Дмитра Медведєва в травні 2009-го. Обидва головні російські пітерці в рамках візитів поклали квіти до могили колишнього імператорського офіцера, а потім визначного фінського військового і політичного діяча Карла Густава Еміля Маннергейма. Того самого Маннергейма, який разом з Гітлером організовував блокаду Ленінграда під час Другої світової війни. Того ж Маннергейма, під керівництвом якого літаки знищували вантажівки з хлібом для помираючих від голоду пітерців, у тому числі дітей Ленінграда. Адже в Ленінграді загинуло близько 623 тисяч осіб (за іншими даними — близько мільйона) і тільки три відсотки з них — від фашистських бомб і снарядів. При цьому вважається, що 93 відсотки загинули від голоду. (Це з тих же матеріалів Нюрнберзького трибуналу, на які так любить посилатися московська пропаганда). Добродії Путін і Медведєв ушанували пам’ять того самого Маннергейма, який позував із Гітлером перед фотокамерами, схиляючись над картою Ленінграда й обговорюючи план загальних дій щодо блокади міста. Міста, у якому щодня помирали від голоду тисячі мирних людей...

«...У зв’язку з виходом німецько-фашистських військ на р. Неву 30 серпня 1941 р. рух по Неві було припинено, а в першій декаді вересня, у зв’язку з виходом фінських військ до р. Свірі, перервався зв’язок Ладозького озера з тиловими районами країни...» — офіційна версія «не переписаної історії». Недаремно дотепер збереглися радянські пропагандистські плакати, на яких Маннергейм зображений у нацистській формі як «м’ясник Маннергейм».

Власне кажучи, фюрер високо цінував свого союзника. На 75-річчя маршала Гітлер особисто поздоровляв фінського лідера. Більше того, сам Маннергейм 2 вересня 1944 року писав своєму найближчому союзнику Адольфу Гітлеру: «…Очевидно, незабаром наші дороги розійдуться. Але пам’ять про німецьких братів по зброї в нашій країні буде жити. Оскільки у Фінляндії німці не були представниками іноземного ярма, а помічниками і братами по зброї».

Дивно, але ні російські, ні українські комуністи, ні навіть прогресивні соціалісти, ні фахові борці з «переписуванням історії» не побажали відзначити цей кричущий факт.

Звичайно, у відповідь можна заперечити, що йдеться про встановлення добросусідських стосунків із сусідньою країною та необхідність ушанувати пам’ять борця за її незалежність (щоправда, виникає запитання: а чому Фінляндії можна, а Україні не можна?). Відповідь може бути одна: шановні пітерці Путін і Медведєв моментально забувають про пам’ять сотень тисяч ленінградців, коли вирішується доля багатомільярдного проекту «Північний потік». Цілком ймовірно, що російські лідери без докорів совісті поклали б вінки до могили Степана Бандери, якби ціною такого вчинку була українська газотранспортна система.

ДО РЕЧІ, у самій Росії процес «героїзації фашистських прислужників» іде не менш вражаюче. Так, 4 серпня 2007 року в станиці Єланській, на Донському крутоярі (Ростовська область), відбулися відкриття й освячення меморіального комплексу «Донські козаки в боротьбі з більшовиками», присвяченого пам’яті донських козаків, які загинули в тому числі на боці Гітлера. В центрі меморіалу стоїть велика бронзова фігура останнього отамана Донського війська Петра Миколайовича Краснова. До меморіального комплексу «Донські козаки в боротьбі з більшовиками» входять музей та архів. На його відкритті були присутні офіційні члени адміністрації Ростовської області, діячі Російської православної церкви, велика кількість козаків, у тому числі ветерани козачих частин вермахту.

Хочеться нагадати, що 22 червня 1941 року Краснов звернувся з такою відозвою: «Я прошу передати всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та їхніх посіпак, що торгують Російською кров’ю. І нехай допоможе Господь німецькій зброї та Гітлеру! Нехай зроблять вони те, що зробили для Пруссії Росіяни й Імператор Олександр I у 1813 р.» У 1942 році Краснов запропонував німецькому командуванню допомогу в створенні козачих підрозділів у складі вермахту для боротьби з СРСР. З вересня 1943 року Краснов — начальник головного управління козачих військ (міністерства східних областей Німеччини), брав безпосередню участь у формуванні козачих частин для боротьби в складі вермахту проти СРСР; брав участь у створенні «Козачого стану». У травні 1945 року здався англійцям і в м. Лієнці (Австрія) 28 травня 1945-го разом із 2,4 тисячі козачих офіцерів був виданий англійським командуванням радянській військовій адміністрації. Етапований у Москву, де утримувався в Бутирській в’язниці.

Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення стратити Краснова та інших козачих і гірських генералів-антикомуністів: Шкуро, Султан-Кілич Гірея, фон Панвіца, після чого цей смертний вирок продублювався на засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР. Краснов разом з іншими офіцерами за те, що вони вели «за допомогою сформованих ними білогвардійських лав збройну боротьбу проти Радянського Союзу і проводили активну шпигунсько-диверсійну та терористичну діяльність проти СРСР», був засуджений до повішання і страчений у Москві 16 січня 1947 року.

Варто відзначити, що разом з генералом Красновим російська влада «героїзує» і його соратників — есесівських генералів А. Г. Шкуро, Султан-Кілич Гірея, С. М. Краснова, Т. І. Доманова, Г. фон Панвіца. Так, у Москві, біля метро «Сокіл» і біля храму Усіх святих, була встановлена пам’ятна плита з прізвищами «нацистських злочинців» (знову ж відповідно до «неперекрученої історії») Краснова і Шкуро.

АБО, наприклад, розгорнута в Росії кампанія навколо так називаної Локотської республіки. Локотське самоврядування проіснувало з листопада 1941 року по серпень 1943-го. Адміністративний центр знаходився в селищі міського типу Локоть Орловської (нині — Брянської) області.  Адміністративна система, що існувала тут , багато в чому повторювала систему, яка практикувалася в інших окупованих областях. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотської волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і порадами керівникам округу та її районів. На території округу навіть була відзначена невдала спроба створити і легалізувати свою партію — Націонал-соціалістичну партію Росії (НСПР) та утворити російський уряд.

Історія створення Локотської республіки не відрізняється оригінальністю. Майже за два тижні до появи німецької танкової дивізії в Локоті за повної непевності зібралися сільські старости разом з обраними депутатами і більшістю голосів ухвалили рішення призначити «губернатором Локотя й навколишньої землі» інженера заводу з виробництва спирту Костянтина Павловича Воскобойника, а його заступником — Броніслава Владиславовича Каміньського. Для підтримки порядку був сформований загін міліції, чисельністю понад 100 осіб. Під час навальних наступів вермахту в 1941 році на кілька днів із моменту евакуації (або втечі) представників радянської влади на територіях запанувала анархія, здирства й убивства. Спочатку міліція призначалася саме для підтримки відносного порядку в районі Локотя. Подібні частини існували на багатьох територіях.

Командир авангардного загону німецьких танкістів затвердив Костянтина Воскобойника як уповноважену особу на посаді обер-бургомістра (вища посада, ніж просто бургомістр) усієї «Локотської волосної управи», яка збільшилася згодом до округу. Німецький капітан, що командував передовим загоном танкістів, дав дозвіл на існування загону «місцевої самооборони» (який уже був створений раніше), обмеживши його чисельність до 20 осіб. З огляду на організаторські здібності Воскобойника, уже через місяць, 16 жовтня 1941 року, німці дозволили йому збільшити загін до 200 осіб. А через півтора року Російська визвольна народна армія (РВНА), яка виросла із загону самооборони, вже мала чисельність (до середини 1943-го) не менше 20000 осіб, якщо враховувати тільки підрозділи регулярних військ.

Сергій Верьовкін, автор нещодавно виданої в Росії книги «Найзабороненіша книга про Другу Світову. Чи була альтернатива Сталіну?», стверджує, що в роки Другої світової у російського народу була реальна альтернатива сталінському режиму — так звана «Локотська Республіка», створена на окупованій німцями території, що мала російську адміністрацію, органи самоврядування і боєздатну армію, яка боролася проти радянських партизанів, і що «локотчанів» варто вважати не зрадниками Батьківщини і посібниками гітлерівців, а патріотами, які намагалися відродити національну Росію. І це не єдина книга про «локотську альтернативу». Причому подібні дослідження називаються «проявом свободи слова». Цікаво, чому в Україні дискусія про УПА називається по-іншому?

З ОГЛЯДУ на подібну «ревізію історії» цілком логічно виглядає і метушня навколо імені генерала Власова. Її кульмінацією стала заява Російської православної церкви за кордоном про те, що вона не вважає генерала Андрія Власова зрадником. Про це говориться у відгуку Архієрейського синоду на книгу протоієрея Георгія Митрофанова «Трагедія Росії. Заборонені теми історії XX століття», розміщеному на сайті РПЦЗ. «Усе, що було ними (Власовим та його спільниками) розпочато — робилося саме для батьківщини, у надії на те, що поразка більшовизму призведе до відтворення потужної національної Росії», — йдеться у документі. Більше того, синод заявив, що «у російському зарубіжжі, частиною якого стали й уцілілі учасники Російської визвольної армії, генерал був і залишається свого роду символом опору безбожному більшовизму в ім’я відродження історичної Росії».

Нагадаємо, що генерал-лейтенант Червоної армії Андрій Власов (1901 — 1946), будучи командуючим оточеної 2-ї ударної армії, потрапив у німецький полон 11 липня 1942 року. Одні джерела стверджують, що Власов здався сам, інші — що його видали місцеві селяни. Перебуваючи у полоні, Власов погодився співробітничати з німцями й очолив Комітет визволення народів Росії та Російську визвольну армію, у яку набирали полонених червоноармійців. Після капітуляції Німеччини був затриманий військовослужбовцями Червоної армії при спробі пробратися в західну зону окупації 12 травня 1945 року. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР був позбавлений військових звань і 1 серпня 1946-го страчений через повішання. З часів війни в російській мові поняття «власовець» стало синонімом слова «зрадник».

Думки представників РПЦ щодо заяви РПЦЗ розділилися. Протодиякон Андрій Кураєв розкритикував «занадто радикальне обілення власовських мундирів». Духівник російського монархічного руху «За веру и Отечество» ієромонахах Никон (Бєловенець) визнав, що серед російської еміграції є «ті, хто або був вивезений у Німеччину і дивом зумів вийти з таборів, що знаходилися на німецькій території, або був учасником російських антикомуністичних формувань, — для них, звичайно, це все живий біль». Керівник синодального відділу із взаємовідносин церкви та суспільства Московського патріархату протоієрей Всеволод Чаплін застеріг віруючих від того, щоб спірні питання історії вели до поділу «єдиної віри і єдиного тіла церкви». А тут рукою подати і до офіційного визнання. У російських ЗМІ вже щосили обговорюється створення музею на батьківщині генерала Андрія Власова в селі Ломакіне Нижньогородської області. Кореспондент «Известий» побував на місці і з’ясував, що громадська думка селян не дуже й проти. Багато хто готовий терпіти будь-який музей, аби в село проклали нормальну дорогу. Відкриття планувалося на 9 травня 2009 року, але в останній момент під тиском ветеранів Великої Вітчизняної війни урочистості відклали.

А що ж охоронці історичної чистоти — Володимир Путін, Дмитро Медведєв, патріарх Кирило? Напевно, вони закликали не «героїзувати посібника нацистів»? Ні. Ніхто з них привселюдно не виступив, не сказав ані півслова.

Подібні приклади можна продовжувати і продовжувати. Та, як здається, список уже й так солідний. Як кажуть, Росія — країна контрастів. Майже радянський гімн виконується під власовським триколором, а царський двоголовий орел мирно сусідить із робітничо-селянською червоною зіркою. Залишається тільки запитати: і ці люди забороняють нам сперечатися про свою власну історію?