Невеличке містечко на Львівщині... Хата з гаражем на подвір'ї, який власноруч будували батько з сином Святославом. Проста затишна оселя... У кімнаті не видно стін, звідусюди полички з книгами різного змісту та року видання: це і довоєнні дитячі оповідання 1931-1937 років, і сучасні енцикліки та монографії італійською...

Батько запрошує до столу, мати подає чай... Збирається уся родина: батьки, брат Всеволод з дружиною Галиною і сьогодні Глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав, у думках та душах рідних йому людей... Як завжди – разом.

Пам'ятаю відчуття, яке залишилось від спілкування – єдиність і тепло. Це було всюди: у розмові, в думках, в оселі, у повітрі...

Якими були Ваші пережиття, коли почули, що Вашого сина обрано Патріархом?

Мати: Коли почула цю звістку, то дуже плакала, бо розуміла, що це велика відповідальність і знала, що його чекає.

Що Ви вкладали в основу виховання Вашого сина, що стало підгрунтям його формації? Які саме вартості Ви плекали у своїй дитині?

Мати: Я була дуже строгою мамою. Батько працював на колії і якось менше був з ним. В основному я мала більше вільного часу, бо на це дозволяла моя праця. Однак батько у родині має авторитет, і я завжди могла сказати дітям: «Скажу татові». Загалом це дуже добрі діти і особливих таких прикростей зі школи, чи вдома ми від них не мали.

У школі Святослав навчався на відмінно. Я допомагала йому з виконуванням домашніх завдань до 4 класу: просто сиділа біля нього, щоби привчити до праці, до послідовності, відповідальності.

Дуже вдячна вчительці початкових класів: на кожному уроці – чи це читання, чи українська мова – вони писали диктанти. Це дуже розвивало. Усі ці синові зошити зберігала, а опісля з них навчала молодшого.

Якою дитиною був Святослав, чи умів слухати?

Мати: Так. Але до цього треба було навчити. Він розумів слово. Я завжди говорила, що треба звертати увагу на те, що кожен із нас представляє сім'ю серед людей і є відповідальним за неї, і в поведінці також.

Чим особливим проявляв себе Ваш син?

Мати: Він з дитинства був до себе дуже вимогливим. Ніколи не конфліктував. У садочку був дуже активним, брав участь у всіх концертах.

Якою є Ваша родинна династія?

Мати: Ми з віруючої родини. Добре пам'ятаю слова моєї мами: «Вірцю, як ти не маєш часу помолитися вранці, то коли ідеш дорогою до школи – змов «Отче наш». Цю науку не забуваю до сьогодні. Маленькою мати віддавала мене на науку до монахинь. У нас завжди було таке «церков не» оточення. Мама товаришувала з людьми, близькими до Церкви.

Мій батько був дуже начитаною людиною, мав геніальну пам'ять. На заводі було 2000 працівників і він пам'ятав роки Днів народжень усіх тих людей. У 1939 році тата забрали у польську армію. Коли прийшлося писати характеристику туди, де він служив, то я дивувалася: батько пам'ятав ініціали та звання усіх – від наймолодшого до їхнього командира.

Батько: Мій батько працював лісничим у родини Шептицьких. У нашій хаті ніколи не було чути грубого слова. Між нами з дружиною було повне розуміння, ми завжди про все радилися. На тлі того сімейного життя якось так гармонійно і росли наші діти. Я завжди себе запитую: «А звідки беруться погані діти?». Мабуть, тому, що в хаті неспокійно, якісь непорозуміння, конфлікти, неувага до дітей. Наші діти росли у такій природній спокійній атмосфері. Не раз так собі про все це роздумую, бо до цього часу не приходилося так вникати і замислюватись над цим (тепер просто журналісти спонукають повернутися у спогади).

Чому саме це ім'я Ви вибрали своєму синові. Можливо, є якась родинна традиція?

Мати: Мене колись син запитував: «Мамо, чому ти мене назвала Святославом», – я йому жартом відповіла: «У школі, у вашому класі є багато Ігорчиків, Петриків, Івасиків, а Святослав – один. Коли ти зробиш щось погане, то одразу усі будуть знати, що це за Святослав». Так часом жартами виховувала.

Батько: Коли ми чекали первістка чи первістку, то домовились, що, як буде син – я називаю, буде донька – дружина. Я хотів Святослава.

Що Ви читали своєму синові? Якою була ця література?

Багато йому розповідала. У нас у хаті є старовинні книжки з 1931-1937 рр., ще довоєнні. Там були дуже гарні повчальні розповіді.

А як слухав ці розповіді Ваш син, які запитання задавав?

Мати: Дуже уважно, багато запам'ятовував, уродовж бесіди я старалася коментувати деякі місця.

Батько: Пам'ятаю, що коли приходив з роботи втомлений і дружина часто просила мене «приспати» сина, то розповідав йому різні оповідання, потрохи засинав і починав «філософствувати». А він на те: «Тату, то не так, неправильно, треба ось так» – і виправляв мене. Я засинав, а він біг до матері і вигукував: «Мамо, мамо, я тата приспав».

Якими були літературні зацікавлення Святослава у дещо старшому віці? Що він обирав для читання?

Мати: Різноманітні. У нього не було якось однобічного зацікавлення, він цікавився усім. Звичайно, що у той час релігійної літератури було менше, але у нас були молитовники старослов'янською, і він помаленьку сам навчився читати і опанував цю мову. Починаючи десь із 5 класу, вивчав англійську.

Якими були його дитячі захоплення?

Мати: Він був таким різностороннім хлопчиком. Збирав і марки із зображенням репродукцій картин, і монети. У його колекції були перші українські гривні. Навіть того року, коли їздив в Англію, відклав собі один вільний день для відвідування музеїв.

Батько: Я дивувався цьому. У школі цього не вчили, та й у медучилищі теж. Не раз аж «заздрив» йому. Ми йдемо, а він говорить: «Це стиль бароко, а це – готичний». Я думав собі: «Звідки він це знає?». Усе, що пізнавав, сприймав цілісно, переносив у реальний світ. Зажди запрошував мене в Італію і хотів показати мені те і інше, бо бачив, наскільки я «бідний» у незнанні певних речей.

Змалку займався голубами. Дід дав йому місце над гаражем, а потім цілий другий поверх став голуб'ятником.

З ким дружив Святослав?

Мати: Навпроти нашого будинку, по сусідству, жила на квартирі одна дівчинка, Оксаночка. Вони були ровесниками із Святославом. Від наймолодших років діти бавилися разом. Потім навчалися в одному класі, сиділи за однією партою. Це була така дивовижна захоплююча світла дружба. Святослав дуже уважно ставився до неї, завжди усюди супроводжував. Пізніше, у старших класах, коли їхня сім'я переїхала в інше місце проживання, ці стосунки дещо затратились. Загалом Святослав мав багато друзів.

Дружина о. Всеволода (Галина): Він ніколи не закривається у спілкуванні з людьми. Навіть якщо до мене приходять подруги, владика Святослав завжди зайде, усміхнеться, дуже приємно безпосередньо і відкрито поспілкується.

Як Вам у часи підпілля вдавалось передавати віру своїй дитині?

Батько: Десь у 10-12 років він почав читати молитовники старослов'янською. Ми на це якось дуже і уваги не звертали. Коли не знав значення деяких слів, то дідусь, Василь Крокіс, пояснював, бо, завдяки своїй феноменальній пам'яті, знав майже всю Біблію напам'ять. Він також розповідав Святославові притчі.

Хлопцеві було 13 років, як ми поїхали в с. Голобутів на похорон Віриного дідуся. На похороні дяк, Степан Лесишин, з с. Завадів, читав Псалтир старослов'янською, бо тоді ще не було українського перекладу. Він підійшов і запитує: «А чи можна мені з Вами почитати?». І так вони двоє читали Псалтир до ранку.

Цей дяк Степан дуже гарно співав, мало хто в цей час так співав. Він звернув увагу на хлопця. Через деякий час знову довелося читати Псалтир на похороні і дяк знову запросив Святослава. Так до себе пригорнув. Потім хлопець уже сам велосипедом чи автобусом у неділю, чи у свята їздив і разом з ним співслужив. Так від цього дяка Степана навчився цієї справи.

Я не дуже надавав цьому значення. Але якось Святослав написав з Аргентини нам вітання і попросив передати дякові Степанові щирі вітання і подякувати за те, що навчив його співу нашого східного обряду, бо там, на Заході, щобільше – в Америці, такого рівня науки не було. Це він дуже оцінив і пам'ятав.

На єпископській хіротонії владики Святослава у Львові цей дяк Степан був серед найпочесніших гостей. У своїй проповіді владика також дякував і йому за ту науку і передання. Цей чоловік мав вплив на його формацію.

Мати: Мої батьки багато з ним розмовляли. У нас було широке коло спілкування, в тому числі стара інтелігенція, а також особи богопосвяченого життя: священики, монахи, монахині. У нашій хаті, Блаженної пам'яті Олексій Зарицький, підпільно служив Літургії.

Чи були у Вас якісь плани щодо майбутнього вибору професії Святослава?

Мати: Так, були. Ми змалку бачили у нього схильності до медицини. Бабуся Святослава вирощувала квіти: гладіолуси, тюльпани, троянди. Люди садили картоплю і петрушку, а у нас були квіти. Бабуся мала до цього талант.

Святослав дуже любив квіти. Він міг годинами сидіти коло однієї квітки і її роздивлятися. Через якийсь час почав збирати рослини, якими лікують людей. Для цього дідусь пошив йому мішечки (він був кравцем), і все це хлопець висушував на горищі. Не раз люди приходили і брали собі ці трави для лікування. У цьому ми побачили якусь тягу до медицини. Ми поговорили про можливість вступу в медучилище, на що Святослав погодився.

Батько: В училищі вивчали латинь і, думаю, грунтовний фундамент для вивчення іноземних мов дало йому саме знання латині. Потім я дізнався, що добрі знання латині сприяють легшому вивченню слов'янських мов. Під час навчання в медучилищі, одразу з чотирьох предметів захищав праці у Львові на Всеукраїнських олімпіадах, отримував перші місця, його запам'ятали професори Львова і заохочували вступати далі.

Навчання в музичній школі: це був вибір сина, чи бажання матері?

Мати: Правду кажучи, на той час розходилося більше у гроші. Оплата класу скрипки була дешевшою, а клас фортепіано дорожчим, тому справа була трохи в коштах. Але я дуже люблю скрипку. У нашій родині були обдаровані скрипалі. Мій вуйко був аматорським скрипалем, ніде не навчався, але коли він грав – у мене душа тремтіла. Він мав майже абсолютний слух. Святослав також «шалено» любив скрипку. Він мав здібності до цього інструменту. Музичну школу на випускних іспитах закінчував з творами за 2 курс музучилища. Дрогобицькі викладачі, котрі були на прослуховуванні, заохочували продовжувати навчання і далі. Пам'ятаю, що якось, приїхавши додому з медучилища, Святослав попросив: «Мамо, тату, купіть мені скрипку». У Бориславі грав у симфонічному оркестрі і там отримав свою першу зарплату – 5 рублів.

Батько: Пригадую, коли ще тільки навчався грати і йому щось не виходило – пам'ятаю сльози. Я кажу: «Віро, кинь ту скрипку, дитинство в дитини забираєш. Діти бігають, а ти його «мучиш» скрипкою». Мені так жаль було його. Але пройшов час, і я сказав: «Молодець, жінко. Так би бігав, бігав, та й час би пробігав».

Коли діти закінчили музичну школу, то я помітив, що у своєму світосприйнятті вони якісь інакші від тих, хто не навчався музики, якісь багатші. Музика розвиває.

Мама: Так, розвиває, бо для того, щоб заграти один звук, дитина мусить дуже швидко мислити. Діти, котрі навчаються в музичній школі, вчаться швидко думати. Вони після цього набагато кмітливіше сприймають усі шкільні предмети, легше орієнтуються у світі, помічають важливі речі і глибше розуміють красу.

Які запитання задавав Ваш син?

Мати: Різні. Але особливо запам'яталося одне. Раніше були великі дефіцити і усе потрібно було «діставати». Ми так і говорили, що треба «дістати» якісь продукти харчування, одяг. А він запитував: «Мамо, а чому дістати, чому не можна купити?».

Якою була Його діяльність у юнацькі роки?

Батько: Пам'ятаю, що, будучи в армії, він сам зготував собі Святу вечерю: зварив кутю, запалив свічку – і вечеряв.

Як тільки Церква вийшла з підпілля, а в Донецьку збирали кошти на будову греко-католицького храму, він обійшов усіх офіцерів в частині, зібрав гроші та вислав на будівництво храму. Це був такий перший його вчинок ще в армії.

Також якось привіз Катехизм, виданий в Прибалтиці, і дав читати своїм працівникам. Через рік вони той Катехизм повернули йому у твердій обкладинці, настільки активним було це читання.

Також в армії, коли демобілізувався, один підполковник, начмед, подарував йому Євангеліє старослов'янською мовою і сказав: «Це тобі наша пам'ять про тебе». Це був незвичний подарунок солдатові в армії. Я вже тоді зрозумів, що у нього є покликання.

Мати: Дивним було те, що він зумів з армії ще й гроші привезти, не прогайнував ті копійки. Зазвичай витрачав гроші на книги.

Також разом з отцем Ільницьким уклали молитовник для військовослужбовців, знайшли спонсорів для цього, видали – і потім пороздавали солдатам.

Як про своє рішення обрати богопосвячений шлях Блаженніший Святослав повідомив Вас?

Мати: Ще до армії у нього були думки вчитися на священика. Я попросила його трохи почекати, бо на той час за це нас могли звільнити з місця праці. Потім, коли вийшов з армії, часи і справді змінилися, і його бажання стало можливим до здійснення.

Батько: Перед демобілізацією в Луганськ я їздив до нього на День народження. По дорозі наш поїзд потрапив в аварію, вагони зійшли з рейок. І в цю ніч у нас відбулася серйозна і дуже глибока розмова. Ми говорили про те, що він робитиме, коли вийде з армії, куди піде на навчання. Ми планували, що це буде медицина, бо медучилище закінчив на відмінно за спеціальністю фельдшер. На канікулах завжди виявляв бажання і просився в залізничну лікарню на практику. Тому це виглядало досить природно.

Але в цю ніч Святослав сказав мені такі слова, які запали в душу: «Тату, я мрію вчитися за кордоном. Буду на бетоні спати, воду пити, але хочу гризти граніт науки». Я вже потім зрозумів, що це були слова, якими він хотів мені сказати, що його дорога – це дорога, посвячена Богові.

А як він ставиться до Вас, батьків, що Ви відчуваєте?

Мати: Це дуже добра дитина. Дуже нас любить. У нас було так заведено, ще як він навчався в Італії, то у кінці місяця, серед тижня, у середу з 8 до 10 години ми чекали на його дзвінок. Так було домовлено. Зараз це набагато простіше. Він висилає SMS: «Я сів в літак до Аргентини», «Уже в літаку до Буенос Айрос». «Вітання з Риму. Як ваші справи?». Коротко. Я знаю, що з ним все добре, легше спиться. Він знає про те, що ми хвилюємося. Вони так навчені. Наші діти дуже слухняні. У нас в хаті ніколи не чули жодного поганого слова. Вони в цьому виросли, а прикладом для нас були наші батьки. Ми так звикли жити.

Дякую!