В XVI столітті Католицька Церква, втративши значну кількість своєї пастви в Європі внаслідок Реформації, ініціювала потужні місійні заходи за межами Європи. Передовим загоном католицького місіонерства стали тоді єзуїти. Проповідники з Товариства Ісусового дісталися до Індії, Китаю, Японії, Південної Америки. Якими були здобутки єзуїтів-місіонерів? Та які уроки вони залишили сучасним проповідникам християнства?


Нові виклики

В силу історичних обставин перед Католицькою Церквою, починаючи з кінця XV ст., постало нагальне завдання поширювати християнську благовість серед нехристиян. В першу чергу їй належить заслуга євангелізації місцевого населення обох Американських континентів — південно- і північноамериканських індіанців, а також значної частини субсахарської Африки й частин Південної та Південно-Східної Азії. Хоча активна діяльність католицьких місіонерів розпочалася задовго до заснування чину Єзуїтів («Ісусівців») у 1540 р.1, але останні внесли не тільки значний вклад у християнізацію тубільців на інших континентах, а й надали проповідуванню Євангелія «язичникам» (так тоді класифікували всіх нехристиян) певної своєрідності в порівнянні з місійними потугами інших католицьких чинів, яка і дотепер не втратила свого значення для всього християнства.

Єзуїти з їхнім четвертим обітом послуху папі, військовою дисципліною, мобільністю та духовністю, що була спрямована радше на активну діяльність у світі, ніж на контемпляцію в монастирях, чудово підходили для вирішення одного з найважливіших завдань тодішньої Католицької Церкви — християнізації нововідкритих країн і народів. Тоді як у Середньовіччі відомий європейцям світ обмежувався Європою і Близьким Сходом, з епохою великих відкриттів він майже блискавично збільшився приблизно до відомих сьогодні нам розмірів. Наприкінці XV ст. португальці обігнули Африку та відкрили морський шлях до Індії й пізніше до Китаю і Японії, розширивши його таким чином на схід, тоді як іспанці відкрили обидва американські континенти й замкнули коло на Філіппінах, довівши остаточно, що Земля є кулею — істина, відома ще древнім грекам.

Єзуїти в Індії

Місійна діяльність чину Товариства Ісусового розпочалася негайно після його заснування. В основу своїх місій єзуїти поклали працю з місцевими володарями й елітами, що надавало їхній місійній праці особливої ефективності. Відомий наступний анекдот у цьому зв’язку. Через один рік після початку місіонування зустрічаються єзуїт та монах іншого католицького чину. «Я навернув за рік більш як сто язичників» — хвалиться останній. «А я охрестив лише вождів трьох племен» — відповідає єзуїт.

Вже 1542 р. єзуїти розпочали місію в Індії, котру очолив «апостол Азії» — товариш засновника чину Ігнатія Лойоли, баск Франсіско Ксав’єр. Прибувши до португальської колонії Ґоа на західному узбережжі Індії, він спочатку був дещо спантеличений, бо несподівано для себе знайшов там тільки християн. Анекдотична помилка Ксав’єра полягала в тому, що він переплутав індуського бога Крішну з Христом2, а його символ тризубець прийняв за місцеву варіацію хреста. Головним завданням вважалося тоді охрестити якомога більше язичників, тому цей єзуїт хрестив місцеве індуське населення тисячами щомісячно. Вартість такої «християнізації» була сумнівною, але про неї місіонери не надто замислювалися. Після того як Ксав’єр, що навіть не володів місцевою мовою, охрестив десятки тисяч індійців, невгамовна вдача змусила місіонера подорожувати далі, спочатку на Шрі-Ланку і півострів Малакка (теперішня материкова Малайзія), а потім на Молуккські острови (Східна Індонезія), Філіппіни й нарешті аж до Японії. Після дворічної проповіді Євангелія там і заснування першої християнської громади він подався до Китаю, але не діставшись на материк, помер у 1552 р. підчас важкої морської подорожі та був похований на островці недалеко від портового міста Ґуанчжоу (Кантон). Його мощі перебувають зараз там, де він і розпочав свій шлях місіонера — в індійському Ґоа, бо вже 1622 року він був проголошений святим і вважається покровителем католицьких місій.

В Індії єзуїти спробували навернути в християнство моґульського імператора Акбара, який був мусульманином. Але незважаючи на те, що вони довго були при дворі толерантного до всіх релігій володаря, ця спроба закінчилася невдачею.

Вже в Індії єзуїт Роберт Де Нобілі († 1656) почав практикувати «акомодацію» (лат. accomodatio — пристосування). Він пристосувався до місцевого оточення, вивчив санскрит — мову священних книг індуїзму та почав жити неначе індуїстські аскети, чим поступово здобув для християнства частини місцевої духовної еліти — брахманів3. Але успіхи християнської місії в Індії обмежилися південно-західним узбережжям. Особливо члени нижчих каст — «недоторканні», невдоволені своїм соціальним становищем, переходили на християнство як на релігію, що обіцяла їм певне покращення незавидного соціального статусу. В 1742 р. «малабарські обряди» були остаточно заборонені Римом, а це завдало удару по місійній діяльності єзуїтів в Індії.

Сьогодні найбільшою за кількістю членів провінцією єзуїтів є саме індійська.

Японські мученики

Місійна праця Товариства Ісусового в Японії принесла рясні плоди. Єзуїти вивчали буддистську культуру й теологію та використовували її поняття для пояснення істин християнської віри, хоча й не завжди вдало. Багато князів на півдні країни разом із своїми підданими прийняли християнство. В 1593 р. до Японії прибули іспанські францісканці, які стали успішними конкурентами єзуїтів4. Однак голландцям і англійцям, що прибули до Японії після португальців, вдалося переконати імператора, що католицькі місіонери є агентами католицьких іспанців, які начебто готуються до вторгнення у країну з близьких Філіппін. В цей спосіб протестантські купці хотіли позбутися своїх найбільших конкурентів у торгівлі з далекосхідними країнами. Адже єзуїти і самі займалися торгівлею — в цей спосіб вони фінансували свої місії. Протестантські інтриги почали приносити плоди. Періодично японські християни ставали мучениками, зокрема в 1597 р. у Нагасакі було розіп’ято 26 місіонерів. У 1603 р. сьоґуном став Токуґава Іеяасу, що намагався об’єднати країну, чому противилися й католицькі феодали. Сьоґун був військовим правителем Японії, що мав у своїх руках справжню владу, на відміну від номінального глави держави — тенно (імператора). В наступній громадянській війні католицькі князі зазнали нищівної поразки, а тому від 1614 р. всі християни були поставлені перед вибором — або зректися своєї віри, або втратити життя. Багато японських католиків загинули в битвах або були страчені пізніше за відмову потоптати хрест чи образи на знак їхнього відречення від Христа. Після Шімабарського повстання у 1637-38 рр. було страчено майже 40 тисяч полонених селян, значна частина з яких були католиками. Кати полюбляли страчувати християн, розпинаючи їх на хрестах, спалюючи живцем та топлячи в сірчаних гейзерах, щоб відлякати потенційних наслідувачів. Проте деякі японці продовжували понад двісті років сповідувати християнство в підпіллі, аж доки в Японії їхня релігія не перестала бути злочином. Так єзуїтська місія в Японії, що була дуже багатообіцяючою, зазнала поразки з політичних і економічних причин. Релігійні війни в Європі між католиками і протестантами, а також торгівельна конкуренція завдали смертельного удару по християнізації цієї далекосхідної країни.

Невдача китайської місії і винуватці

В Китаї єзуїтам вдалося закріпитися на імператорському дворі. Для цього вони скористалися європейськими досягненнями в астрономії. Але особливо успішним було те, що єзуїти вчасно зрозуміли — християнство в цій країні має шанси на успіх тільки тоді, коли воно говоритиме до місцевого населення мовою зрозумілої для нього кількатисячолітньої китайської культури. Китайці традиційно вважали всі інші народи світу варварами, а свою державу «Серединним Царством» — центром світу. Католицькі ченці вивчали мову, місцеві релігії та філософію і навіть почали вдягатися в китайський одяг. Іншими словами, вони збагнули необхідність інкультурації християнства, і в цьому полягає головний урок єзуїтів для місіонерів усіх часів і народів: Товариство Ісусове успішно практикувало діалог культур і релігій задовго до того, як людство вступило в епоху глобалізації. Єзуїт-італієць Маттео Річчі здобув прихильність імператора маленькими подарунками (напр., телескопом, мапою світу з Китаєм у центрі, механічним годинником), котрі були найновішими технічними досягненнями в Європі і викликали величезне захоплення в китайців. Обізнаний у математиці, геометрії і картографії, Річчі поступово здобув собі прихильність місцевої інтелектуальної еліти. Єзуїти послуговувалися розумною тактикою — спочатку вони здобули довіру китайців, не афішуючи своїх місіонерських цілей, бо розуміли, що в такому випадку їхня справа буде приречена на невдачу в гордих китайців, але й не приховували своєї релігії. Цікавість китайців із часом брала своє, принагідно єзуїти розповідали про християнство, і так Євангеліє почало поширюватися Китаєм.

Річчі написав перший катехизм китайською мовою під назвою «Істинне вчення про Пана Небес». Однак після його смерті в 1610 р. проповідь християнства наткнулася на опір місцевого конфуціанського, буддистського і таоїстського духовенства, а на додаток проявилася заздрість інших чернечих чинів Католицької Церкви, передусім домініканців і францісканців. Ці робили регулярні доноси у Рим, за якими єзуїти через надмірну любов до китайської культури начебто йшли на поступки місцевим релігіям і не достатньо чисто проповідували істини християнської віри. Головний закид вбік єзуїтів полягав у тому, що ці, добре знаючи те, що китайці вважали себе найцивілізованішим народом світу, намагалися подати їм істини християнської віри як такі, що завжди імпліцитно існували і в духовному світогляді жителів «Піднебесної» (ніби для Річчі християнський Бог був ідентичним із Небом (Tien) і Вишнім Паном (Shang-ti)5) — отже, що єзуїти практикували синкретизм.

Розуміючи, що раптова християнізація Китаю неможлива, єзуїти готували ґрунт для поступового, «м’якого» поширення Євангелія. Вони працювали при дворі імператора науковцями й перекладачами, за що отримали дозвіл поширювати християнство. Єзуїти розумно розрізняли між китайськими обрядами, що не мають виразного релігійного змісту, та явно релігійними обрядами. Вони допускали практикування перших, до яких, наприклад, зараховували вшановування предків чи Конфуція як великого учителя, бо тут зовсім не йшлося про поклоніння Єдиному Богу, а радше про народну побожність, древні традиції без глибокого релігійного змісту. Окрім того, конфуціанство було передусім морально-етичним, а буддизм — філософським вченням, бо ці далекосхідні релігії не знають особового Бога як Його сповідують «авраамітські» релігії — юдаїзм, християнство й іслам.

Оскільки конфуціанство лежало в основі китайської філософії держави, єзуїти були достатньо розумними, щоб інтерпретувати його роль в духовній історії Китаю позитивно — як приготування до прийняття християнства6, подібно до того, як деякі ранньохристиянські апологети свого часу намагалися примирити елліністичну філософію з Євангелієм. Але в 1707 р. папський легат заборонив «китайські обряди», що остаточно підтвердив папа Бенедикт XIV у 1742 р. Звичайно, китайці не могли стерпіти такої наруги над їхньою культурою, а тому єзуїтська місія була приречена — всі християнські місіонери були змушені залишити країну, а для місцевих християн настав час переслідувань. Так паростки християнізації Китаю були знищені ідеологією переваги латинського обряду, що в свою чергу була виразом європейського культурного імперіалізму. Цікаво, що головним захисником єзуїтського методу місії виступив сам китайський імператор Канґ Гсі (Kangh Hsi або Kangxi), котрий раніше приязно ставився до християнства і тому теоретично цілком міг стати китайським Константином. Він заявив папському легатові в обличчя наступне: «Ти зруйнував свою релігію; європейців, що тут живуть, ти піддав нещастю; ти збезчестив добрі імена тих, які давно померли»7.

Єзуїтська держава в Парагваї

Єзуїтські місії в Північній Америці були не дуже успішними, хоча й принесли чинові багато скальпованих мучеників. Зате місійна діяльність Товариства Ісусового в Південній Америці навіки записана золотими літерами в історії чину. Фактично саме єзуїтам завдячує своє існування сьогоднішній Парагвай — єдина держава в Америці, де величезна більшість населення має індіанське походження, а другою державною мовою поряд із іспанською є також мова ґуарані. У лісових хащах на берегах ріки Парана єзуїти, починаючи з 1609 р., створили щось на зразок держави, індіанські мешканці котрої більш ніж півтора століття могли вважати себе в безпеці перед португальськими работорговцями, що постійно шукали «живого товару» для плантацій білих панів. Ця місцевість була надана єзуїтам іспанським королем із стратегічних причин — для того, щоб служити буферною зоною між його володіннями та ворожими до іспанців індіанськими племенами Ґран Чако і португальською Бразилією, що систематично розширювалася колоністами в західному напрямку8. Офіційно індіанці були підданими іспанської корони, але фактично вони були незалежними у внутрішніх справах, бо білим було заборонено ступати на їхню територію. Єзуїтам вдалося організувати свого роду соціалістичне суспільство чи теократичний комунізм9, що ґрунтувався на християнських ідеалах і обходився цілком без грошей, практикуючи «бартер» між окремими громадами. Гроші, які надходили внаслідок торгівлі з зовнішнім світом, вживалися передусім для сплати податків суверенові — іспанському королю. Єзуїти навчили індіанців писати й читати власною мовою, а іспанські офіцери — оборонятися європейською зброєю, що дозволило їм залишатися вільними понад півтора століття й періодично брати участь у військових кампаніях іспанської корони.

У єзуїтських «редукціях» (ісп. Reducciones, від reducir — зводити, збирати докупи), де панувала колективна власність на землю і засоби виробництва, індіанців навчали не тільки молитися триєдиному Богові, а й писемності, різних ремесел і навіть мистецтв — особливо гри на музичних інструментах. Населення середньої редукції складало від 1000 до 4000 осіб. В кожному поселенні була власна велика церква у стилі бароко. Кожна громада як правило очолювалася двома єзуїтами, один із яких виконував функцію представника іспанської корони, існували власні самоврядування, поліція й судочинство — суддею як правило був єзуїт10, та благодійні установи. Редукції були єдиною територією в тодішньому світі, де не було смертної кари. Єзуїтам вдалося перевести первісно кочових індіанців до осілого способу життя11, а також подолати в них канібалізм і багатоженство, зробивши у цей спосіб із «дикунів» зразкових християн. Кількість населення парагвайських редукцій коливалася в різні часи — залежно від періодичних епідемій, але ніколи не перевищувала 150 000 осіб12. Редукції були надзвичайно успішними й автономними в економічному плані — крім добре організованого рільництва, індіанці утримували також величезні стада худоби і продавали свої вироби в навколишніх іспанських колоніях.

Однак редукції не були раєм на землі. Головним їхнім недоліком було те, що вони ґрунтувалися на принципі переваги європейської культури над місцевою — індіанці були європеїзовані, значною мірою втративши свою первісну культуру, а тому сьогоднішні критики мають рацію в тому, що ця система була певною формою духовної колонізації13. Єзуїтам не вдалося заснувати там індіанську Церкву, бо не був сформований клір місцевого походження — це була чисто «латинська, римська, європейська Церква для індіанців»14. Це було суспільство, в якому отці керували, а індіанці мали слухатися, що відповідало уявленню європейців про індіанців як про великих дітей15, нездатних до самостійного існування — між ними панували відносини принципової нерівності. Зберігши індіанські племена від геноциду, що відбувався повсюди в європейських колоніях на американському континенті, єзуїти не змогли забезпечити збереження їхньої культури, бо, на відміну від свого шанобливого ставлення до тисячолітніх цивілізацій індійців і китайців, вважали південноамериканських індіанців примітивними дикунами.

Попри значні культурні й економічні успіхи, «єзуїтській державі» все-таки не судилося вижити. Після того, як Іспанія в 1750 р. передала частину своїх володінь Португалії, значна частина редукцій опинилася між двома вогнями. Тоді як іспанці залишили індіанців напризволяще, останні не змогли дієво протистояти регулярній португальській армії і мисливцям за живим товаром, що вторглася з сьогоднішньої Бразилії, а єзуїти відмовилися очолити їхню збройну боротьбу, бо вважали насильство неприйнятним для християн. Водночас із Європи посипалися звинувачення в тому, що єзуїти начебто нагромадили в редукціях величезні скарби, цим самим зрадивши чернечий обіт убогості. Починаючи з 1766 р. всі єзуїти з ініціативи королівського роду Бурбонів за мнимий опір світській владі та з схваленням папи були вигнані спочатку з португальських володінь, а потім і з іспанських колоній до Європи, а індіанці без їхнього проводу не зуміли втримати дотеперішній спосіб життя й були змушені залишити редукції. Так завершився соціально-релігійний «святий експеримент», що не має аналогів в історії християнства.

1 У цьому році папа офіційно затвердив чин, але остаточне затвердження відбулося трьома роками пізніше.

2 Пор.: Barthel, Martin, Des Heiligen Vaters ungehorsame Söhne: Die Jesuiten zwischen gestern und morgen, Gernsbach 1991, 215.

3 Franzen, August, Kleine Kirchengeschichte, Freiburg 1988, 322.

4 Jedin, H. (Hg.), Handbuch der Kirchengeschichte Bd. IV, Freiburg 1985, 634.

5 Franzen, 323-324.

6 Детальніше див: Paul Oberholzer SJ. Jesuiten in China 1583-1775.

7 Цитовано за: Franzen, 324.

8 Пор. Schmengler, Uwe, Der Jesuitenstaat von Paraguay, пор. також: Kriegbaum, Bernhard, Die Jesuitenreduktionen (1609-1767).

9 Саме так характеризує суспільний устрій редукцій «Католицька енциклопедія» початку ХХ ст.

10 Пор. Kriegbaum, т. с.

11 Пор. Hawel, Peter, Das Mönchtum im Abendland, Freiburg 1993, 428.

12 Пор. Huonder, A. Reductions of Paraguay.

13 Пор. Rosner, Enrique, Missionare und Musketen: 500 Jahre lateinamerikanische Passion, Frankfurt am Main 1992, 115, 118, 120.

14 Т. с., 124.

15 Пор. Bitterli, Urs, Die «Wilden“ und die „Zivilisierten“: Grundzüge einer Geistes- und Kulturgeschichte der europäisch-überseeischen Begegnung, München 1991, 126-127.

Теги: